Game over! - Ханна Трунова

Наступної миті Максим атакував її — меч просвистів надто близько коло шиї незнайомки. А втім, цілі не досяг: дівчина блискавично парирувала удар, а відтак колючими випадами пішла в атаку, немовби була вмістилищем гніву, яке зроду-віку утримувалося в клітці й ось-ось вирвалося на волю, щоб спалити дотла все на своєму шляху.

Їхні мечі безперестанку схрещувалися, розсіюючи гарячі іскри врізнобіч. Декілька разів Максимові майже вдавалося простромити її. Але тільки майже, бо це дівчисько раз у раз вправно відхилялося, а потім так само вправно наступало. Без крихти сумніву, гідний супротивник. А він тим часом — чого тут таїти? — дедалі більше виснажувався: випади ставали млявими, а захисні удари — сповільненими. Якщо так триватиме далі…

Аж ось в розпал бійки незнайомка хихикнула:

— Гільгамеш? Чудне прізвисько.

— А твоє… — запнувся Максим, бо не зміг прочитати її нікнейм. Дідько, як вона це зробила — приховала ім’я?

— Гільгамеш — це типу божественний воїн, який бажав досягнути безсмертя, але так його й не досяг? — з реготом мовила вона. — Символічно, не знаходиш?

І незнайомка атакувала з новою силою — либонь, їй вже набридла ця гра, — різко змахнувши мечем понизу, чим змусила Максима відступити. Одначе він, не помітивши корч, перечепився та беркицьнувся на п’яту точку. Мов уві сні спостерігав, як незнайомка безпристрасно нанесла останній — смертельний — удар, врізавшись мечем акурат йому в груди.

— Можливо, наступного разу тобі всміхнеться удача — і ти таки досягнеш безсмертя, любий Гільгамеше… Але не сьогодні. — І, хихикаючи, вона розчинилася в нетрях лісу, залишивши ошелешеного Максима стікати кров’ю.