Місце під зорями - Анні Кос
— Так, — не став ухилятися від відповіді Ульф.
— Отже, я не з’їхав з глузду… — голос Лонхата понизився від хвилювання. — Це герцог Хальвард був тоді у Вітахольмі?
Ульф мовчки кивнув.
— І саме він отримав мого листа зараз? І дав згоду на наш візит?
— Ваші посланці дісталися кордонів декілька тижнів тому. Він наказав зустріти вас, як почесних гостей, та забезпечити спокійну дорогу аж до столиці.
— А його учениця…?
— Так. Остання з роду Хольда, донька Каніта й сестра конунга Ліда.
По спині Лонхата пробігла хвиля пекучого жару. Глибоко в душі наче сонце спалахнуло, втім майже одразу по натягнутих нервах боляче вдарило розуміння: за минулі роки Йорунн не дала знати про себе жодною звісткою. Весь цей час вона жила усього лише за кілька тижнів дороги від степу, але не намагалася відшукати когось зі своїх чи передати хоч коротке послання. Чому?! Вона поранена? Під дією якогось закляття? Що могло змусити її відкинути минуле, забути рід і друзів, власні присяги й обов’язки, та почати абсолютно нове життя?
Лонхат трохи відсунувся від Ульфа, полегшення на обличчі старого миттєво змінилося похмурою підозрілістю:
— Що із нею?
— Жива і здорова. Й страшенно скучає по дому.
Отже, не поранена, не скалічена й не позбавлена пам’яті. Тоді, трясця твоєї матері, що взагалі відбувається?! Йорунн, яку він знав, не втримали б проти її волі ані кайдани, ані магія. Вона знайшла б спосіб вирватися з будь-якої пастки… Звісно, якби сама цього хотіла.
У серці старого отруйною змією згорнулися якась зла дитяча образа, нерозуміння і розчарування, наче в нього вибили з-під ніг останню опору. Ульф, що уважно спостерігав за гостем, теж похмурнішав й нервово скуйовдив волосся.
— Схоже, з боку це має ще більш кепський вигляд, ніж я сподівався. Та вам не варто поспішати з висновками.
Лонхат ошелешено роззирнувся навколо, налив повний кубок й випив все до останньої краплини одним духом.
— Не розумію. — В його голосі справді дзвеніла розгубленість. — Ви — знаєте. Ваш лорд — знає. Навіть вона — вона! — знає. І все одно я сиджу тут, за одним столом із вами й веду ввічливі бесіди, наче все це, тобто, дійсно все це — нормально.
— Нормально? Аж ніяк. Та це — реальність. Здогадуюся, що зараз ви думаєте про свою пані не найприємніші речі, можливо, підозрюєте її у божевіллі чи навіть зраді. Але я дивлюсь всю цю ситуацію зовсім не так, як ви. І хочу захистити Йорунн.
— Від мене?
— Від розчарування.
— Чому?
— Бо не можу бути неупередженим. Бо Йорунн — мій друг. Бо я хочу й намагаюся допомогти усім вам. Що б не стало поштовхом до подій майже чотирирічної давнини, подальше стосується кожного у цій залі, по всьому герцогству і за його межами. Вам справді варто поговорити віч-на-віч з герцогом.
— Чому ж не з Йорунн? Хіба вона сама не повинна пояснити, чому сховалася від мене тут?
— Не впевнений. І, якщо ви дасте собі можливість охолонути, дізнаєтеся, чому. Вся наша свобода вибору — просто ілюзія. Чотири роки тому, у Вітахольмі, рішення ухвалювала не вона, і навіть не лорд Хальвард.
— Натякаєте, що я сам залишив її? — гірка посмішка викривила губи старого. — Та як ви смієте?!
— Ви не винні в тому, що сталося, — заперечив Ульф. — І я б не наважився на звинувачення. Ніхто з вас трьох не може нести відповідальність на самоті. І що швидше ви приймете це, то швидше повернетеся до пошуку правди.
Лонхат відвернувся, намагаючись приборкати серце, що так недоречно пустилося бігти наввипередки із невідомо чим. Можливо, просто намагалося втекти від болючих спогадів про власні вчинки. Про прикру й недостойну слабкість, коли він обрав підкоритися наказу, а не піти йому всупереч.
Дихати стало важко, а тепле повітря зали раптово здалося задушливою спекою.
— Вибачте. — Старий підвівся, ігноруючи нав’язливий біль у грудях. — Маю вийти на свіже повітря. Дякую за вечерю і гостинність, але цю розмову ми маємо продовжити пізніше.
— Звісно, пане… — Ульф теж підвівся й схилив голову у шанобливому поклоні. — Маю надію, завтра вам стане краще. Якщо дозволите, остання порада: наберіться терпіння. Ви чекали чотири роки, почекайте ще кілька днів перед тим, як виносити вироки.
