Повернення до кафе на краю світу - Джон П. Стрелекі

Майк усміхнувся.

— Супер. Хай буде луау на шістьох.

— Джессіко, тобі дуже сподобається, — мовила Емма. — Це справді весело. Ми куховаримо, дивимося на зорі й танцюємо!

Джессіка завагалася.

— Можете й не погоджуватися, — сказав Майк.

Вона всміхнулася.

— Ні… Я… Я хочу туди. — Джессіка поглянула на мене. — Сьогодні хтось веселитиметься на луау, так? Чому б цим кимось не бути мені?

Я всміхнувся.

— Точно. Чому б цим кимось не бути вам?

— Час розвертатися, — сказала Емма й погладила дошку Джессіки.

Джессіка позирнула на хвилю, що наближалася.

— Ясно, тренерко.

Емма і Джессіка розвернули дошки й погребли.

— До зустрічі на березі, тату! — тукнула через плече Емма.

— Гаразд! — гукнув у відповідь Майк. — Скажи Кейсі про луау.

Хвиля промайнула під нами. Ми почули, як Емма і Джессіка засміялися, підвівшись на дошках і покотившись до берега.

— Як це тобі вдалося, Майку? — спитав я. — Вона справді особлива дитина.

Він усміхнувся.

— Дякую. Це був чудовий досвід. Як я вже казав, це шлях не для всіх. Декому більше пасують до МІ інші пригоди. Зате для мене чудовою пригодою було це.

— Зважаючи на те, як тобі з нею весело, складно повірити, що це пригода не для всіх, — відповів я.

Майк засміявся.

— Може, тобі просто починає здаватися, що це частина твоєї пригоди.

Я всміхнувся.

— Узагалі-то, ніколи так не думав. Однак в останні кілька років замислився. А дивлячись на тебе з Еммою… мабуть, замислююся ще більше. Чи справді це так весело, як здається?

Майк кивнув.

— Як і більшість речей у житті, Джоне, це так весело, як допускає сама людина. Перш ніж стати татом, я кілька разів зробив свідомий вибір щодо того, яким батьком хочу бути. Він став для мене надійним дороговказом.

— Наприклад?

— Ну, спершу я усвідомив: діти, коли народжуються, уже мають власний дух. Хай як мені кортить узяти Емму під контроль, вона насправді окрема людина. Має власну енергію та власний шлях. Вона моя в тому розумінні, що з погляду біології я — її тато, а вона — моя донька. Водночас я, відколи вперше поглянув на Емму и узяв її на руки, знав: вона — це щось незмірно більше. Вона має власний дух. Коли Емма прийшла сюди, на неї вже чекала власна пригода.

Майк знизав плечима.

— Не впевнений, що це тобі зрозуміло. Мабуть, це й мені було б незрозуміло, доки я сам цього не пережив. Я бачу це так. Емма — моя дитина, і я в разі потреби миттю віддав би за неї життя. Водночас вона — не моя власність. У мене просто чудовий дар — бути одним із людей, які можуть дбати про неї й бути поруч.

— І навчати її? — спитав я.

— Часом так, — відповів Майк. — Усі ми можемо чимось поділитися, тож так, інколи моя роль — це почасти роль учителя. — Він усміхнувся. — А вона не менш часто віддячує за цей дар і навчає мене.

Розділ 42

— Справді? — перепитав я. — Ніколи не думав про це в такому ключі.

— Так буває, якщо ти це дозволяєш, — відповів Майк. — Однак потрібно багато чого відпустити. Є его — культурний, суспільний чинник, який намагається переконати людину, що вона як батько чи мати знає незмірно більше за дитину. Згадай деякі вислови, що досі побутують у нашому суспільстві.

— Дітей має бути видно, але не чутно, — мимоволі сказав я.

Майк кивнув.

— Ідеальний приклад. Він натякає, що погляди чи думки дитини не такі важливі, як погляди чи думки дорослого. Однак це неправда. Якщо дозволити собі взаємодію на міжособистісних засадах. Або ще краще — на міждушних засадах: тоді можна багато чим поділитися й багато чого навчитися.

Майк усміхнувся.

— Коли Еммі було п’ять, я повіз її в Африку. Вона з тих людей, які полюбляють формувати очікування заздалегідь. Якщо ми на пляжі і я кажу їй, що треба негайно йти, це неприємно. Емма відчуває напруження тієї миті й реагує відповідно. Однак, якщо їй сказати, що ми підемо за п’ять хвилин, вона сама підбере свої пляжні іграшки й приготується піти.

— Мені це знайомо, — сказав я. — Сам полюбляю формувати очікування заздалегідь.

— І я, — відповів Майк. — Може, це в неї саме від мене. Однак я так не вважаю. Переконаний, що вона прийшла в цей світ із такою рисою. Емма відчуває певну енергетику, а напружена енергетика їй не подобається.

— Хай там як, — вів він далі, — знаючи, що вона полюбляє формувати очікування заздалегідь, я наперед повідомив Еммі, що їй для нашої поїздки в Африку доведеться зробити певні щеплення. Що ж, попервах цей підхід начебто виліз мені боком. Щеплень Емма не любить, тож сказала, що не хоче в Африку.

— І що сталося?

Майк усміхнувся.

— Це дало нам змогу повчити одне одного. Коли Емма сказала, що не хоче їхати, я почасти, лише на мить, розсердився.

— Ти?! — здивовано перепитав я.

— Ці старі моделі поведінки сидять у багатьох із нас, — відповів Майк. — Їх просто треба сприймати як те, чим вони є. Це не правда, так не має бути. Це просто стара модель поведінки, з якою ми познайомилися в юності чи яка засіла в нашій підсвідомості, бо ми бачили, як вона десь виявила себе.

— Чого ти злякався, коли відчув цей приплив гніву? — спитав я Майка.

— Чудова заувага, — відповів він і всміхнувся. — Закладаюся, що це усвідомлення з твоєї книжки осяянь. Ти сказав правильно. Усякий гнів — це вияв страху. Мій миттєвий спалах гніву був страхом, що ми не зможемо поїхати в Африку.

— І що ти зробив?

— Ну, саме в такі миті доводиться приймати рішення. Я можу зіграти роль домінантного батька й зачитати Еммі лекцію. Можу психанути не роздумуючи й оживити свій страх…

Майк змінив тон, удаючи гнів.

— Знаєш, як тобі пощастило їхати в Африку? Як багато твоїх однолітків мають змогу поїхати туди й побачити тамтешніх тварин? А ти тільки те й робиш, що жалієшся! Годі! Ми не їдемо в Африку! А ти більше ніколи не дивитимешся по телевізору улюблені програми про тварин…

— Це боляче чути, хоч я й знаю, що ти прикидаєшся. — сказав я.

Майк кивнув.

— Знаю. А коли я прийняв оті рішення щодо того, яким батьком хочу бути, то, зокрема, вирішив, що не стану таким батьком.

— То що ти зробив натомість?

— Коли Емма сказала, що не хоче їхати, я взяв її на руки, посадив собі на