Коли засинає ліс - Черрі

— Мені треба трішки повітря, — Мін розриває поцілунок, бо й справді задихається. Але його палаючий погляд каже, що він як ніхто бажає продовження.

У відповідь Чонін опускається до його шиї і ніжно треться об неї носом, втягуючи повітря. Синміну ж здається, що ще трішки, і він не витримає цієї солодкої муки. Від легкого поцілунку в пульсуючу вену, шкіра хлопця покривається сиротами.

— Я хочу спробувати тебе на смак, дозволиш? — очі Чоніна мають дивний червонуватий відтінок, але затьмарений хіттю розум Синміна відмовляється сприймати реальність.

— Лише якщо ти вчасно зупинишся, — він бере обличчя Чоніна в долоні і легко цілує. Синмін віддає владу йому в руки.

— Не хвилюйся, я знаю, що роблю, — Ніні всміхається, повертаючись до шиї хлопця, і після легкого поцілунку врізається у ніжну шкіру зубами, змушуючи Синміна скрикнути від болю.

— Ти й справді...

— Вампір? Так, я ж казав тобі стільки разів, — у нього на вустах блищить кров, і Синміну б боятися, але він вважає себе божевільним, бо:

— Поцілуєш мене? — його тон жалібніший, аніж Мін собі уявляв.

Поцілунок зі смаком власної крові був найбільш незвичним у житті Синміна, але одночасно й найсолодшим. Однак поцілунків було мало, тому за кілька довгих хвилин хлопці перемістилися до спальні, де холодні простирадла прийняли Синміна у свої обійми.

…

Хлопець різко розплющує очі, сідаючи в ліжку. Мін кілька разів кліпає, намагаючись зрозуміти, де він знаходиться і чому не впізнає кімнати, у якій спав. Досі сонний мозок не може так швидко обробити інформацію, але ледь відчутний біль у шиї нагадує події минулого вечора. 

Синмін завмирає, як переполоханий звір. І, ніби у фільмі, повільно озирається, щоб побачити Чоніна, який мирно спить, обіймаючи подушку. Його світла шкіра ніби сяє під сонячним промінням.

— Якого біса я вчора наробив? — вражено шепоче, торкаючись кінчиками пальців невеличкої рани на шиї.

— Ти гарно постарався. Не нарікай на себе, — зовсім не сонний голос Чоніна змушує Синміна здригнутися. — Хочеш чаю чи кави до сніданку?

Юнак обережно обіймає Міна зі спини і кладе свою голову на його плече. Він абсолютно не соромиться своєї оголеності, а серце Синміна готове от-от вистрибнути з грудей. І хлопець не певен, що від страху.

— Ти справді вампір? — тихо питає і сам не вірячи у власні слова.

— Я тобі торочив про це весь час, а ти мені не вірив, — пирхкає Чонін, міцніше обіймаючи притихлого парубка.

— Ти ж мене не вбив? Не вбив, — починає вести свій монолог Синмін. — Отже, й не збираєшся це робити, а я — розповідати про те, ким ти є насправді. Навіть якби хотів, то мені б ніхто не повірив.

— Ти мислиш у правильному напрямку, — він нарешті відлипає від Міна. — Тож кава чи чай?

— Чорна кава з молоком і без цукру, — на автоматі відповідає юнак. — Повірити не можу, що я провів ніч із вампіром.

— І вижив. Це важливо зазначити, — доповнює його Чонін, прямуючи до виходу. — Ванна за цими дверима, — він тицяє пальцем кудись собі за спину, — тому спокійно приводь себе до ладу і спускайся.

Не реальність подій переслідує парубка, коли він миється в душі, коли вдягається, і навіть тоді, коли він спускається вниз, шукаючи кухню. ЯК. ВІН. МІГ. ПЕРЕСПАТИ. З. ВАМПІРОМ?! Як це трапилося? І головне питання, чому Чонін не випив його кров повністю?

— Ні, ті трупи біля будинку не моїх рук справа, — тихий голос Чоніна вириває Синміна з роздумів.

— Я не про це хотів спитати, — він на секунду дивується, як зміг сам знайти кухню. — Чому ти залишив мене живим?

— Я ніколи не планував вбивати тебе, — Чонін закочує очі, кладучи перед Синміном тарілку з яєшнею і гарячу каву. — Так, я живу вже не перше століття, але ніколи не вбивав людей. Кров тварин чудово вгамовує мою спрагу, яка з плином часу з'являється все рідше.

— Тож ти просто хотів порозважатися зі мною? — це важливо уточнити, щоб зрозуміти у якому напрямку рухатиметься їхня розмова.

— Швидше це ти вбачав у цьому розвагу, аніж я, — Чонін всміхається, — але загалом ти маєш рацію.

— Жесть, я реально переспав із тисячолітнім вампіром...

— Ой, ну подумаєш, — відмахується Чонін, ніби нічого такого в цьому й справді немає.

— Ти так намагаєшся мене втішити? — Синмін кидає скептичний погляд на парубка. — Серйозно?

— Сприймай це, як досвід, — він знизує плечима, потягуючи свою каву. — Мені все сподобалося, і я повністю задоволений тим, як минула ніч. Тому справді не бачу причин для паніки.

Синмін мовчить, переварюючи почуту інформацію. Так, він, звісно, авантюрист і шукач пригод, але у такі цікаві ситуації Мін ще не вляпувався. Зрештою, хлопець мусить визнати, що Чонін має рацію. Це дивний, але все ж досвід, який він ніколи не забуде.

— Гадаю... Я так і зроблю, — Синмін киває. — Немає причин, щоб панікувати. Вибач, що емоції взяли гору наді мною.

— Все гаразд, я розумію, — Чонін поплескує його по плечі, втішаючи. — Тож, чим би ти хотів зайнятися сьогодні?

Синмін лиш секунду здивовано вирячується на нього, не розуміючи до чого це питання. Але юнак швидко опановує себе, не дозволяючи собі занадто багато думати.

— Емм... Поїхати додому, — він спокійно дивиться на Чоніна. — Я вдячний за твою гостинність, але зловживати нею не збираюся. Тому після сніданку піду.

— Добре, — тільки й каже Чонін, піднімаючись зі свого місця. — Твій одяг у ванній. Я виправ його і висушив, тому спокійно можеш переодягнутися. Я проведу тебе, коли будеш готовий.

Синміну понад усе на світі хочеться залишитися. Але він чудово розуміє, що, по-перше, проєкт сам себе не зробить, по-друге, як би він сильно не хотів провести трохи більше часу з Чоніном, є один великий нюанс. Він — вампір, і майбутнього у них нема. Хоч, якби хлопець попросив Синміна залишитися, не факт, що він би відмовився.

Зрештою, з'ївши сніданок, Мін йде переодягатися. До Чана він не дзвонить, бо сенсу нема. Швидше за все, друг після нічної зміни спить непробудним сном. Додому він може повернутися сам. Тим більше, Чонін сказав, що проведе його. Шкода, звісно, що він так і не зробив фото саду, та, можливо, Мін колись повернеться сюди знову.