Коли засинає ліс - Черрі

— Я припускав, що ти серійник, який тут ховається і чекає на своїх жертв, — Синмін вирішує, що немає сенсу приховувати правду, якщо він вже тут.

— І навіть попри це зайшов до мого дому? — хлопець лиш киває на це. — Я не можу зрозуміти, ти настільки сміливий чи просто безголовий?

— Я — шукач пригод і авантюрист, — він надувається, нарізаючи м'ясо шматочками. — І взагалі, я тебе не ображав.

— Тільки назвав серійним вбивцею, — Чонін кидає на нього поблажливий погляд, стаючи навпроти. — Ти знав, що таких, як ти, першими вбивають у фільмах жахів?

— Але ми зараз не в ньому, — різко заперечує Синмін. 

— Хто знає... Хто знає... Може, я зараз штрикну тебе ножем і кину вмирати в лісі, як всіх інших? — Чонін припиняє нарізати овочі, піднімаючи пильний погляд на Міна, який дуже добре відчуває його, але взагалі ніяк не реагує.

— Якби ти хотів це зробити, то мій труп давно б вже валявся десь там між ялинками, — він киває у бік вікна за яким, як Синмін вважає, ховається ліс.

— Можливо, я люблю гратися із своїми жертвами, — Чонін схиляє голову на бік, все ж змушуючи Міна підняти на нього очі.

— Тоді давай, бий прямо в серце, — він залишає м'ясо в спокої, розставляючи руки в боки. Юнак дає Ніну можливість вбити його, знаючи, що той нічого не зробить.

Синмін впевнений, що цей хлопець всього лиш грає на його нервах. Але коли кінчик холодного ножа впирається йому в груди, Мін несвідомо голосно ковтає в'язку слину. Можливо, він все ж помилився і ввійшов до лігва звіра з якого виходу вже не знайде. Впевненість магічним чином кудись випаровується, поступаючись місцем липкому страху. Він обплітає його душу чорною в'язкою павутиною. 

Кухонний ніж тим часом обводить груди хлопця, прямуючи все нижче і нижче, а Синмін як зачарований спостерігає за ним. Обличчя Чоніна занадто близько до його, але природна гордість не дає відсунутися ані на міліметр. Тому він так і стоїть, відчуваючи чуже тепле дихання на своїх вустах. У соціумі таку поведінку назвали б аж занадто відвертою, як для двох людей, що познайомилися кілька годин тому, але Мін ніколи не зважав на думку інших. Саме тому він тут, і, схоже, справді влип у неприємності.

Серце Синміна чи то від страху, чи від близькості привабливого хлопця збивається зі свого звичного ритму. Саме це змушує Міна рвано видихнути, привертаючи увагу парубка. Чонін піднімає свої темні очі, і їхні погляди зустрічаються. Вдивляючись у чорну безодню чужих очей, Синмін розуміє, що він пропав, бо ця мить розділить його життя на до і після. Він несвідомо тягнеться до юнака ближче, бажаючи спробувати пухкі вуста на смак, але яскрава блискавка, що освітлює кухню, лякає його і руйнує інтимну атмосферу. Мін відступає, звільняючись від напруги, що вирувала між ними.

— От, бачиш, ти не вбивця, — нервово сміється хлопець, дивлячись куди завгодно, лиш не на Чоніна. — Тож, що далі робити з м'ясом?

— Замаринувати у соєвому соусі, — після секундного мовчання парубок киває у бік скляної пляшки, що стоїть на столі. — Краще не ризикуй вдруге, бо я можу тебе штрикнути не випадково.

— Може припиниш вже нарешті погрожувати мені? — червоний від обурення і сорому Синмін, припиняє перемішувати свинину в мисці. — Я тобі тут допомагаю, і все що чую — тільки бурчання.

— Ти хотів проникнути у мій дім, — він вказує кінчиком ножа на парубка. — Тому не чекай, що я буду милим господарем з тобою.

— То ти хочеш бути поганим? — двозначність сказаної фрази не відразу доходить до Міна, а коли це стається то він багровіє.

Чонін же просто ігнорує парубка, час від часу даючи вказівки, що робити і як. Так за годину-півтори хлопці приготували обід і повечеряли практично в мертвій тиші. Синмін був би радий поговорити, але зважаючи на настрій Ніна не наважився почати розмову першим. І в телефоні не посидиш, бо виглядатимеш не виховано. З такою дилемою він пробув усю вечерю, як на голках, але з'їв усе. Бо було справді смачно.

Він піднімається, забираючи свою тарілку зі столу. Гостинність гостинністю, а посуд за собою помити треба.

— Ти працюєш кухарем? — зібравши всю волю в кулак, Синмін все ж вирішує поговорити знову. Хай краще лається, аніж мовчить.

— Ні, — лунає за його спиною коротка відповідь. — У мене абсолютно інша професія.

— Можу запитати, яка? Чи це конфіденційна інформація? — він не відривається від миття посуду, спостерігаючи, як бульбашки зникають у зливі.

— Я тисячолітній вампір, — спокійний голос юнака змушує Синміна здригнутися. — Заодно підробляю кілером.

— По-перше, коли ти встиг підійти так близько? — він обертається обличчям до хлопця, який впирається стегном у стільницю біля Міна. — По-друге, якщо ти вампір, то я Папа Римський, — закочує очі, вимикаючи воду. — В тебе, що? Якась обсесія вампірами і всяким таким?

— Але я не брешу, — розгублено тягне Чонін, бігаючи поглядом по нахмуреному обличчю Синміна.

— Я майже повірив, — він відходить від раковини, перевіряючи свій телефон. — Може, глянемо якийсь фільм?

Чонін нічого не відповідає, змушуючи хлопця відчути незручну атмосферу, що запанувала між ними. Синміну хочеться забрати свої слова назад, бо, звісно, Чонін не захоче дивитися щось з чуваком, якого пустив просто переночувати. Або ж він не любить фільми.

— То що? Мені треба принести ноутбук? — юнак звучить так, ніби Мін змушує його це зробити.

— Та не обов'язково, — розгублено тягне парубок, обертаючись до Чоніна, що замислено тре підборіддя.

Все ж його постава, поведінка і особливо стиль одягу створюють враження, що Чонін не з цієї епохи. Один погляд на нього змушує задуматися чи не зійшов цей загадковий парубок зі сторінок книжки про принців? Ну або ж про вампірів, як стверджував сам Чонін. Синмін хитає головою, відганяючи набридливі, неначе мухи, думки.

— Тоді треба розпалювати камін у вітальні, — здається, хлопець говорить сам з собою, бо він виходить з кухні, не чекаючи на розгубленого Міна.