Тріумвірат. Дитя вогню - Яна Паувел

Їй пригадався той випадок з автомобілем. Коли вона мало не загризла невинну людину на очах у свідків. Згадався сповнений відчаю голос гібрида, коли він усвідомив, що накоїв. Його крики, те як він водив руками по підлозі, несвідомо намагаючись зібрати назад пролиту кров.

Голод перетворював їх на чудовиськ. Позбавляв розуму, відбирав контроль. Що як Саша не впорається? Якщо зірветься і вб’є когось?

«Повір, ти не захочеш жити з цим…»

Його слова. Навряд чи в дитинстві він мріяв стати вбивцею. Знову ж таки, що як він недооцінює небезпеку. Не дарма ж це називають прокляттям. І його бабуся… Вона не схожа була на того, хто прирече онука на страждання просто так.

— Що ти зробила зі своїм волоссям? — несподівано торкнувся хлопець її щоки.

Влада здригнулася і заглянула йому в очі. Саша обережно заправив коротке пасмо їй за вухо і підбадьорливо усміхнувся.

— Треба зв’язатися з твоєю мамою чи хоча б бабусею, — помітивши як він скривився, додала Влада. — Ти казав, що збираєшся кудись, де немає людей…

Саша нахмурився і опустив руку. На якусь мить його обличчя перетворилося на маску, а тоді він знову подивився на неї.

— Вони уже знають… Ще одна розмова нічого не змінить.

— Але вони будуть хвилюватися, — не погодилася з ним Влада. — Де твій телефон?

Вона однаково збиралася сьогодні переговорити з його бабусею. Навіть якщо Саша буде проти. Влада хотіла порадитися з жінкою. Вона в будь-якому випадку знала більше ніж її онук.

Саша не відповів, але, прослідкувавши за його поглядом, Влада відшукала мобільний на тумбочці біля ліжка.

Вона обійшла ліжко і одразу ж підняла смартфон. Екран темний і на дотик не відповідає. Влада спробувала увімкнути його, але на екрані висвітилася тільки порожня батарейка.

Потрібна зарядка… Вона обшукала тумбочку, окинула поглядом ліжко і підлогу. Відшукала поглядом свій наплічник і, оглянувши уважно гніздо, попрямувала до рюкзака.

Мобільний її загубився, але зарядний пристрій досі мав бути серед її речей. Принаймні, вона сподівалася на це. Це було наче ціле життя назад. Коли вона збирала речі, її голова була забита різними думками, і вона не могла точно сказати, що з собою взяла, а що ні.

Перенісши рюкзак на ліжко, дівчина відкрила перше відділення, дістала звідти навушники, зарядне до ноута, блок живлення. Залишилося відшукати шнур.

Вона знову засунула руку в рюкзак і мимоволі здригнулася, коли Саша стягнув з її волосся резинку. Він підкрався абсолютно безшумно. А може це вона була надто схвильована для того, щоб почути його.

— Це просто жахливо, — коли волосся нерівними пасмами розсипалося по її обличчю і шиї, мовив він, оцінивши тим самим її нову зачіску.

— Сама знаю, — відкинувши волосся з обличчя, відповіла Влада і таки витягнула шнур із рюкзака.

Вона одразу ж під’єднала зарядний пристрій до смартфона і роззирнулася в пошуках розетки. Саша увесь цей час продовжував перебирати її волосся і якоїсь миті торкнувся її шиї. Влада здригнулася і невдоволено зиркнула на друга.

— Що ти робиш? — у відповідь на його усмішку запитала вона.

— Намагаюся придумати як це виправити, — вказав він на її голову.

— Моя зачіска має хвилювати тебе зараз в останню чергу, — обійшовши хлопця, мовила Влада.

Розетка віднайшлася досить швидко. З другого боку біля ліжка була ще одна тумба на якій стояла лампа. А якщо там стоїть лампа – то і розетка має бути.

Влада швидко під’єднала зарядне до мережі і присіла на ліжко, чекаючи коли загориться екран мобільного. Саша присів поряд і, нахилившись, заглянув їй в очі.

— Ти налякана? — заправивши їй за вухо неслухняне пасмо волосся запитав він.

На екрані мобільного нарешті засвітилася батарейка вказуючи на початок зарядки. Влада повністю проігнорувала запитання друга і затиснула кнопку живлення.

Саша різко видихнув і забрав мобільний у неї з рук.

— Віддай…

— Ти однаково не знаєш ні пін-коду, ні паролю, — піднявши телефон над головою наскільки дозволяв шнур, заявив Саша.

— Дев’ять чотири лама сім шість. Пін-код – чотири одиниці.

Саша опустив руку. І Влада поспішно забрала у нього смартфон.

— Звідки ти?..

— Сам мені сказав, — нагадала йому вона. — В тебе цей пароль усюди стоїть.

— Це було рік тому, — справедливо обурився Саша.

— Так ніби ти його коли-небудь міняв.

З цими словами Влада ввела і пін-код, і пароль. І майже одразу ж після цього телефон пілікнув і завібрував в її долоні, сповіщаючи про появу нових повідомлень. Але Саша не дозволив їй їх прочитати чи хоча б переглянути.

— Подивись, будь ласка, на мене, — закривши долонею екран мобільного, попросив він. Влада тяжко зітхнула і подивилася на хлопця. — Час ще є… І тобі нічого боятися. Я ніколи не заподіяв би тобі шкоди…

— Я не тебе боюся, а за тебе. Відчуваєш різницю?