Кровна обіцянка - Кайла Рей

Через кілька годин Адама та Марту забрали у відділок. Адама допитували довго, він сидів, намагаючись зберігати спокій, але напруга відчувалася в кожному його русі.

- Я не міг інакше, зрозумійте, - сказав він холодним тоном, дивлячись прямо на слідчого. - Це була випадковість, але він погрожував моїй сестрі.

Тим часом Марта сиділа біля кімнати для допитів, тримаючи себе за плечі, ніби намагаючись захиститися від холоду, що пронизував її душу. Сльози котилися її щоками, і вона навіть не намагалася їх витерти. До неї підійшов поліцейський у формі лейтенанта.

- Ви Марта, так? - запитав він м'яким голосом, намагаючись надати своїм словам розради.

Марта підняла свої заплакані очі, повні болю та страху.

- Не хвилюйтеся, - сказав лейтенант, злегка нахилившись до неї. - Йому дадуть мінімум. Обіцяю.

Через кілька днів відбувся суд. Коли суддя зачитав вирок - три роки позбавлення волі, -- Адам залишався непорушним. Однак, коли його виводили з залу, Марта раптово кинулася до нього, міцно обійнявши. Вона схлипувала, не стримуючи сліз, а він, гладячи її по волоссю, шепотів:

- Марто, коли я вийду, я буду поруч, як завжди. Тільки дочекайся мене, добре? - його голос тремтів, але він намагався посміхнутися.

Їх розділили, і Марта відчула, як порожнеча охоплює її серце. До неї підійшла Ольга, подруга Адама, яка весь цей час мовчки підтримувала її. Вона обняла Марту, намагаючись зігріти її холодну від болю душу.

- Він сильний, - сказала Ольга. - Ми дочекаємося його разом.

Ольга забрала Марту до себе, підтримувала її у найважчі моменти. Вони разом часто відвідували Адама у в'язниці, рахуючи дні до його звільнення. Через три роки, коли Марті виповнилося 18, вона сиділа на лавці біля будинку, споглядаючи на тьмяне осіннє небо. Свято минало непомітно, ніби було зовсім не її день.

Раптом вона відчула, як хтось лагідно поклав руки їй на плечі.

- І чому ж, моя маленька принцеса сумує? - пролунав знайомий голос позаду. В її грудях запалало тепло. Вона різко обернулася і побачила перед собою Адама - худішого, але все ще рідного та люблячого.

- Адаме! - вона скрикнула і, не вагаючись, кинулася йому в обійми. Її руки обвили його так міцно, ніби вона боялася знову його втратити.

Адам притиснув її до себе, відчуваючи її схлипування і радість, яка перепліталася зі сльозами. Три роки в'язниці залишили слід на ньому, але тепер він відчував себе вільним, знову поряд із сестрою, яка була для нього всім.

Минуло три місяці після його звільнення. Адам швидко влаштувався на роботу завдяки лейтенанту, який допоміг і з працевлаштуванням, і фінансово, надаючи підтримку, коли вона була найнеобхіднішою. Їхнє життя поступово поверталося до норми, і тиша знову запанувала в домі, даруючи їм спокій, який вони так довго шукали.

Кінець