Усі їхні секрети - Марта Кейс

— Так, звісно, — випалила Дана.

— Так от. Настоятель порадив мені пожертвувати кошти на благе діло. На церкву я вже дала, а тепер от думаю, може, ще бідним дітям купити якихось іграшок? На п’ять тисяч гривень можна ж стільки всього придбати для малечі.

Ангельський вираз обличчя тітки Марини тільки дужче насмішив Дану. Після оголошення суми, яку велика меценатка збиралась витратити, жінка ледь стрималась від реготу. Її погляд прикували рубінові сережки, що злегка погойдувались, наче красномовне викриття душевної дріб’язковості своєї господарки.

Дані здалось, що каміння почало виблискувати яскравіше. Кривавий колір дивно хвилював і заворожував одночасно. Тітка Марина ще довго розповідала Дані останні плітки з життя мешканців Міжвиська. І Дана вкотре відчула полегшення: вони з Олегом вчасно утекли звідси, доки потворна клоака не поглинула їхні душі.

До вітальні повернулась Антоніна Василівна, удаючи велику заклопотаність. Вона перервала світську бесіду дочки з нав’язливою родичкою. Дана навіть відчула прилив вдячності за вчасний порятунок. Але тітка не розуміла натяків. Вона вирішила розіграти серйозну карту під назвою «а коли ви з Олегом плануєте діток?». Тим паче, що її власна дочка, на кілька років молодша за Дану, нещодавно стала матір’ю. Антоніна Василівна прийняла удар на себе, гордо випрямивши спину:

— Марино, не чіпляйся до них. Вони кар’єру будують.

— Вибач, Даночко, не знала, що ти плануєш займатись кар’єрою. А до якої посади може дослужитись соціальний працівник? — тітка Марина не вгамовувалась, користуючись нагодою збити пиху з заклятої подруги.

— Ну… — Дана не встигла відповісти: у чужій війні її не помічали, лише використовували як привід.

— Я про кар’єру Олега казала. Йому зараз точно не до дітей. — Антоніна Василівна тримала удар.

— Так і нашим чоловікам було не до дітей. Хто ж їх просить ними займатись? Це справа матері. Ох, Даночко, не затягуй із цим, бо за кілька років Олег знайде собі молодшу і вона йому точно народить! — з переможною посмішкою тітка Марина непомітно відступила й подалась на пошуки чоловіка.

Дана з острахом поглянула на матір. Обличчя Антоніни Василівни скам’яніло. Останні слова тітка Марина адресувала не племінниці, а її матері. В їхньому колі давно ходили чутки про скелети у сімейній шафі Комарівських. Тітка Марина з точністю хірурга впнула ножа у розтерзане серце суперниці.

Антоніна Василівна оговталась за хвилину. Ніхто не бачив її розгубленості та злості. Тільки Дана, яка давно вивчила власну матір, розуміла, через що вона пройшла у ту хвилину. Донька невпевнено поклала руку на плече матері, бажаючи підтримати її. Але Антоніна Василівна ненавиділа дві речі: бути слабкою та показувати цю слабкість іншим. Вона швидко вивільнилась від непроханого жесту Дани й мовила:

— З Днем Народження! — її темні очі недобре зблиснули.

Три слова змусили Дану відчути як земля загойдалась під нею. Важко було навіть вдихнути повітря, бо здавалось, що хтось вдарив її у сонячне сплетіння. Як вона могла? Як могла її матір впиватись болем власної дочки?

Ніхто не вітав Дану з днем народження. І була на те своя причина. У тринадцять років вона назавжди відмовилась від дурнуватого свята, яке нагадувало їй про найжахливішу подію в історії їхньої родини. Глибоко всередині Дана вважала, що не заслуговує на життя після того, що сталось. Тільки сеанси у психолога допомогли їй вирватись з-під влади моторошних думок. Однак, навіть вони були безсильні перед масивом шкоди, яку завдали Дані в дитинстві.