Не Зів'янути - Iryna Shashkova-Zhuravel

— Артеме, Анжело Вікторівно, ми зі Святославом підвеземо вас. Не їдьте на таксі, бо в мене недобре передчуття.

— Та облиш, Маринко, вам зовсім не по дорозі, — не зважала на застереження Анжела.

— У мене справді погане передчуття… Прошу вас, не їдьте на таксі! — наполягала дівчина на своєму.

— Так, Маринко, заспокойся і подивися на мене. Я колись чогось боялась?! Тож і зараз нема чого лякати мене передчуттями. Ходімо, Артемчику, машина вже під’їхала, — надіславши всім повітряні поцілунки, пара сіла на заднє сидіння таксі.

Проїхавши вузенькою дачною вулицею та темною лісовою дорогою, автівка виїхала на трасу, осяяну холодним світлом ліхтарів.

Анжела дрімала, поклавши голову на плече коханого. Аж тут її розбудила емоційна телефонна розмова таксиста:

— Усі наші поспішають?! Я теж лечу!

Розвинувши неймовірну швидкість, водій повідомив, що сталася бійка його колеги з пасажирами, тож він, як і решта таксистів, які неподалік, поспішає на допомогу. Анжелі з Артемом було обіцяно повернути гроші за поїздку та висадити на тій ділянці траси, де зупинка можлива.

Керманич відчайдушно маневрував на дорозі, обганяючи автівки, що поволі їхали перед ним. Та вчергове виїжджаючи на зустрічну смугу, він не розрахував час для обгону і зрозумів, що не встигне уникнути зіткнення з зустрічним авто. Тоді таксист різко натиснув на гальма та інстинктивно вивернув кермо так, щоб самому не опинитися під ударом.

У результаті аварії сильно постраждала Анжела, а Артем, який сидів одразу за водієм, залишився майже неушкодженим.

Невдовзі всі гості з дня народження зі страхом і хвилюванням вже очікували на звістку від лікарів біля зачинених дверей реанімаційного відділення.

— Ви близькі пані Анжели Осаволюк? — вийшовши з реанімаційного відділення та знявши маску з обличчя, спокійно запитав лікар.

Одержавши ствердну відповідь присутніх, які аж підхопилися зі стільців, реаніматолог пояснив стан справ:

— Постраждала поступила до нас з політравмою, яку супроводжував больовий шок. Ми змушені були ввести її в медикаментозний сон. Наразі неможливо спрогнозувати, як відреагує організм пані Анжели. Сьогоднішня ніч буде вирішальною, — буденним тоном повідомив він.

І зібрався піти, але його зупинили емоційні вигуки:

— Пустіть мене до неї! — рішуче підійшов до дверей відділення Артем.

— Я теж хочу побачити маму! — слідом за ним побігла Діана.

Лікар впевненим жестом звелів усім відійти від дверей реанімації та порадив обрати когось одного з родичів, хто зможе ненадовго зайти до відділення.

— Маринко, іди до мами ти. Прошу тебе, допоможи їй якось! Жахливо, що вона тебе не послухала та поїхала на тому клятому таксі, — ридаючи, просила Діана.

— Звісно піду, Діанко, і зроблю все, що зможу, — взявши подругу за руку, щиро запевнила Марина.

Представившись дочкою потерпілої, Марина пройшла до реанімації, сіла на маленький стільчик поряд з ліжком бідолашної жінки та повністю зосередилася на спогляданні її обличчя.

Молодій відьмі вдалось навіяти Анжелі кольоровий сон, в якому вони разом гуляють алеями мальовничого парку та розмовляють. У цей сон занурилась і свідомість самої Марини, тож спілкування з потерпілою обіцяло бути душевним.

— Анжело Вікторівно, повертайтеся до нас і продовжуйте насолоджуватися своїм насиченим життям, — приязно закликала гостя.

— Звісно, дарма я знову не послухалась тебе, Маринко, і поїхала на тому таксі. Але може, так склалося на краще… Я ж хворію на рак і якщо зараз піду, то не мучитиму ані себе, ані Артема з Діанкою, — важко зітхнувши, Анжела взяла дівчину під руку.

Вони продовжили йти уздовж паркової алеї, з одного боку якої росли липи, а з іншого — клени.

Обдумуючи аргументи, щоб Анжела хоч спробувала поборотись за своє життя, Марина покрутила головою навколо і побачила, що алеєю поряд неквапливо їде невелика вантажівка.

— Ні, ну ти бачила, Маринко, зовсім знахабніли — їздять вантажівкою парком. Та щоб ти перекинувся! — обурено викрикнула Анжела.

«Пробач, Сашко, що зараз нагадаю твоїй тещі про тебе, але іншого варіанту не вигадала», — подумки перепросила Марина і знову заговорила до Анжели:

— А як щодо Сашка? Ви ж завжди мріяли, щоб той нарешті зважився працювати на себе і відкрив власну справу. Без ваших мудрих порад він і не думатиме в цьому напрямку та все життя працюватиме на нинішній роботі, — примруживши очі, дівчина уважно спостерігала за реакцією Анжели.

— Ох, і не кажи! Скільки разів я закликала того нездару припинити працювати «на дядька», проте його все влаштовує, — згадавши про зятя, вона роздратовано скривилася.

— А якщо ви залишитеся, то побачите, як хлопець відкриє свою справу — перевезення вантажів. Я чітко це бачу, — тут провидиця схитрувала, оскільки такого розвитку подій ще не передбачала, однак щиро прагнула заохотити матір подруги до боротьби за життя.

— Щось дуже сумніваюся в цьому… Щоб такий плавець за течією зважився відкрити власну справу! Ха-ха! Ти мене розсмішила, дитино, — попри сумніви Анжела помітно пожвавішала.