Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм

– Він… – всередині все неприємно похололо, – ти з ним… він… батько твого сина? 

– Так, Тихоне. І мені дуже не приємно це згадувати. 

– Оце так… – на стільці вже не всидів, встав, почав ходити по палаті, мов лев у клітці. – Жанно! – різко розвернувся до неї, – Ти до нього… щось відчуваєш? 

– Ні! Звісно ні, Тихоне. 

– То чому тоді так зреагувала? 

– Бо… не очікувала його побачити взагалі колись. І тим більше, в твоїй квартирі. 

– Ну там він ненадовго. Але я хочу знати. Дійсно нічого? 

– Крім сорому за свою помилку – нічого. І то, соромно мені перед тобою, а не перед ним. 

– Добре. – Маєвський видихнув з полегшенням. – То що будемо робити? 

– Робити? Не знаю. Не хочу тут бути. 

– Їдемо додому? 

– В мене Влад знову з подружкою і… Мопсом, який не надто чужих любить. В тебе брат… Нам нема куди їхати разом. Та й не разом нема. 

– Мені це не подобається. Але є ідея. Брату я скажу, щоб виселявся. а ми з тобою поїдемо… в готель. 

– В готель? 

– А що? Замовимо вечерю, відпочинемо, поговоримо. Як тобі ідея? 

– Краще, ніж нічого. – чесно зізналась Жанна.

***

На радощах,що лікар дозволив їм поїхати з лікарні, Тихін замовив номер в готелі за містом. Там, наскільки він пам'ятав, досить затишно, і завжди були вільні місця. 

Та в салоні його авто висіла така гнітюча атмосфера недомовок і якихось прихованих думок в обох пасажирів, що він зрозумів: в готель їхати не варто. І не витримав. 

– Жанно, якщо хочеш, можу відвезти тебе додому. – нарешті почав розмову. Дуже вже не подобався йому стан Жанни. 

– Справді? – якось надто неприховано зраділа вона, і цим остаточно запевнила Маєвського в двох речах. Перше: він правий, і їй дійсно треба побути на самоті. Друге: він абсолютно не розуміє, що це означає, і добре це чи,навпаки, погано для нього. 

– Так. Якщо ти хочеш, давай відвезу тебе додому. Синулю тільки попередь, тобі зараз зайвих стресів не треба. – посміхнувся згадавши реакцію на картинку у ванній.

– Ага. Справді. – Жанна теж посміхнулась. Тільки якось криво і жалібно. 

За кілька хвилин біля її під'їзду, Маєвський відстебнув свій пасок безпеки та нахилився до Жанни. 

– Щоб там не було, приїзд брата і те що він…. те що ви… ну, раніше знали одне одного… – збився і розізлився на себе, за те, що лепече, мов мала дитина, й не може докупи думки зібрати, – Для мене це нічого не означає! – нарешті зібрався з думками. 

– Я тебе почула. І дуже це… ціню. – знічено відповіла Жанна. 

– Ціниш? Серйозно? – здивовано глянув на неї. Навіть не здивовано, скоріше, ображено. Надто багато всього звалилось, а тут ще й незрозуміла ситуація з братом. Яка йому чим далі, тим все більше не подобалась. 

– Я тобі вдячна, Тихоне. Саме це я й хотіла сказати. 

– Я зрозумів. – похмуро відповів. – Жанно, ти щось відчуваєш до нього? – зміг таки видушити з себе слова, що стали каменем на шиї і не відпускали з моменту, коли про все дізнався. 

– Звісно ні! Ти що! – здавалось, тільки зараз Жанна потроху отямилась від лікарні. І, хоч це просто слова,та вираз обличчя, з яким вони були сказані, багато говорив. 

– Я радий. А зараз – біжи додому і добряче поспи. Як тільки я випроводжу братика, хай йому біс, подзвоню тобі. 

– Дякую! Жанна усміхнулась і швидко ковзнула прохолодними губами по щоці Маєвського. – До зустрічі! 

Якусь мить, після того, як двері під'їзду з грюкотом зачинились, Тихін задумливо провів рукою по щоці. Що ж, не все так і погано.Залишилось з братом розібратись! А далі все налагодиться! 

На жаль Маєвський не знав, наскільки він помиляється…

***
Любі читачі, дякую, що ви зі мною. Нашого Тихона чекає серойозна розмова,а може й не тільки розмова)) До зустрічі в наступному розділі. Якщо герої вам подобаються, буду вдячна за зірочку ;)

***