Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм

Без Жанни офіс опустів відразу. І в душі Тихона теж.

Не те що раніше він не розумів, що робота може стати на заваді особистому життю. І розумів, і таки  ставала. Але тут… якось надто боляче й несподівано це було. Та й не схожа вона була на інших жінок, які пафосно закидали: “Або твоя робота, або я!” 

Жанна нічого не закидала. Вона просто пішла. А такі, якщо йдуть, то йдуть не заради пафосу, а насправжки. І, ніде правди діти, чхати було зараз Маєвському на тут дурну мутну справу, на підвищення, що майже було в руках. Єдине, що турбувало зараз – це, як якщо не повернути, то хоча б спробувати пояснити, що все те, що в них було – було не заради його роботи і розслідування. 

– Тихоне Ігоревичу! – солодко протягнула дизайнерка Марина, поважно внісши в кабінет свої пишні форми в відвертій блузці. 

– Що? – гаркнув до неї Тихін, думками блукаючи геть не тут. 

– Ви не могли б мені допомогти? В мене проблема… – нахабно вп’ялась своїми очиськами в Тихона, а той, раптом, наче якесь просвітлення зловивши, схопив куртку зі стільця, та вилетів з кабінета. 

Як любив казати батько Тихона, “якщо не йтимеш, то й не прийдеш”. Так і з Жанною. Конче треба поговорити з нею. А там, хай сама вирішує! 

Коли Маєвський смикнув на себе двері своєї “Тойоти” на пустий підземній парковці, то, розгублений і розсіяний, не відразу помітив поруч червону машинку Жанни. Тільки коли повернув ключ в замку і запустив двигун, то побачив наршеті і авто, і маленьку фігурку Жанни в ньому. 

Повільно, плавно, мов то бомба з годинниковим механізмом, Тихін заглушив двигун. Навіть не закривши дверей, підкрався до автівки Жанни і постукав у вікно. Її червоні очі, повні сліз і образи, потім ще довго стоятимуть перед очима, та на щастя, Жанна все ж опустила скло. 

– Жанно! Впусти мене, я хочу тільки поговорити. 

– Ні! – кинула коротко і ясно, та й закрила вікно.
Але Маєвський не збирався здаватись. І тому, коли смикнув ручку дверей, і вони виявились не замкнутими, не відразу повірив своєму щастю. За секунду він вже сидів в машині і намагався накинути на плечі Жанни свою куртку. 

– Так, я працюю в поліції, так у вашому агентстві я був під прикриттям! Але це не означає, що я…

– Якщо ти не замовкнеш, я виштовхаю тебе просто на асфальт! – безбарвно, але дуже переконливо повідомила головред “Золотого Пера”. 

– Он як? Ну то спробуй, виштовхай! Я, щоб ти знала, можливо ту роботу зараз втрачаю! А вона – все, що в мене було в житті! 

– Так тобі й треба! Будеш знати, як в довіру до одиноких наївних жінок втиратись! 

– Наївних? Це ти в нас наївна? Та твоєму холодному розуму позаздрив би Джеймс Бонд! – вирвалось у Тихона, і в ту ж мить, тоненькі ручки Жанни вперлись йому в груди. Одна випадково (а може й ні) зачепила поранене плече. 

“Вимітайся!” – з такою кригою в голосі сказала, що в машині стало ще холодніше, ніж було. 

– І не подумаю! – рявкнув Маєвський, і кулачки вперлись сильніше. Жанна справді з усіх сил намагалась виштовхати його з салону маленької своєї автівки. І, якби Тихін закрив двері за собою, це їй не вдалось, а так… всього лиш один невдалий рух і Маєвський гепнув на бетон, боляче стукнувшись спиною. Але не сам. Він вчасно встиг потягнути за собою і Жанну. Так обоє і опинились на холодному бетоні парковки. 
Хто зробив перший крок, Маєвський не пам'ятав. Та їх губи знайшли одне одного так швидко і так палко, що голову Тихона “повело” остаточно. Він не відчував ні холоду, ні шорсткості підлоги, він цілував Жанну так, наче це точно не перший, але можливо,  останній поцілунок в його житті. І залізна леді “А я тут головред!” відповідала тим самим.

Вона й отямилась першою, та замість відштовхнути Тихона, піднялась, і потягнула його за собою… в машину. Тепер вже дверцята вони зачинили. За собою…

***

Тихін навіть не зрозумів, як опинився з Жанною в салоні її маленької, токсично-червоної машинки. Він не бажав розлучатись з губами Жанни ні на мить. А вона відповідала на його поцілунки з не меншою пристрастю, чим остаточно позбавляла можливості думати головою, а не спраглим тілом. І справа була не в тому, що в  Маєвського давно нікого не було. Чхати йому на тих ефемерних “когось”, він бажав саме Жанну!

Тільки одна думка вперто намагалась проклюнутись крізь шал пристрасті і бажання: Жанна і те, що в них от-от відбудеться вперше, заслуговують на романтичний вечір, гарну білизну і трішки шампанського, а не на не надто зручний салон автівки-малолітражки. Та коли й на це Тихону стало байдуже, в затемнене скло хтось постукав. 

“Чччорт!” – прогарчав Тихін і відсторонився трішки від Жанни, щоб оговтатись.
А Жанна була неймовірно прекрасною зараз, з розпашілими щоками, кокетливими пасмами, що вибились із  її класичної зачіски і додали образу якоїсь безшабашної юності і бунтарства. 

Стук повторився, і неймовірно приваблива головред проказала оте “Чорт”, зовсім, як Тихін щойно. 

“Жанно Вікторівно, ви тут?” – голосок Мирона протверезив обох, і Жанна мяко, але впевнено, штовхнула Тихона вниз. Той, зрозумівши її без слів, спробував таким собі вужиком-переростком заповзти між передніми і задніми сидіннями. Звісно, місця там не вистачало, але принаймні трохи сховатись вдалось. 

– Що? – не надто дружелюбно спитала Жанна, нашвидкоруч заправивши пасма за вуха та привідкривши зовсім трішки скло. 

– Вибачте, що… турбую! – чомусь зашарівся Мирон. – Та там дзвонили з головного офісу, сказали терміново потрібно вас.