Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм
Жанна блукала по своєму кабінету вже хвилин двадцять. Робота валилась з рук. Буквально. Навіть телефон двічі падав.
“Поспішає хтось” – посміхнулась сама до себе і навіть не здогадувалась, наскільки правдивий її напівжартівливий здогад.
З голови не йшли думки про Тихона. Її бос явно заважав їй працювати, особливо після вранішніх подій.
“Який він хоробрий!”, – в оточенні зграйки метеликів в голові, й не тільки, ковзнула думка. А перед очима стояла картинка знешкодження Тихоном грабіжника.
Колишня Жанна зараз би аналізувала особу грабіжника, систему захисту офісу, та що там офісу, всього бізнес-центру. Та теперішня Жанна прокручувала в голові розмову з Тихоном і танула від згадки про нього. Чомусь подумалось, що якщо вже перекреслити ледь не всі свої принципи, то тільки заради такого чоловіка, як шеф, котрого ще зовсім недавно вона величала піжоном та самодуром.
Думки Жанни перервав якийсь галас в коридорі.
“Ну що там знову?” – криво посміхнулась вона і вийшла…. просто в обійми двох озброєних і “амуніційованих” представників закону.
“Жанна Вікторівна, головред?” – поважно спитав один з них, і не встигла вона кивнути, як на її руках защіпнулись кайданки.
– Це що таке? – розсерджена до глибини душі, спитала вона.
– Вас заарештовано за підозрою в… – він не договорив. Бо в офіс влетів… Тихін.
– Швидко відпустіть її! – рявкнув на хлопців так, що вони ошелешено застигли.
– Ти хто таки… – почав той, що одягав кайданки на Жанну. А Маєвський ткнув йому ледь не під носа якесь посвідчення.
– Капітан Маєвський Тихін Ігоревич! Зняли кайданки і вимелись звідси! Швидко!
– Капітан? – в один голос повторили і хлопці, і Жанна.
– Ні, принц Датський! Де вас тільки понабирали? – лютував Тихін, сам знімаючи кайданки з Жанни.
– Вибачте, але в нас…
– Проблеми у вас будуть скоро, якщо не вимететесь! Наш відділ працює з цією справою, і ніякого ордера не було! Придурки! Вислужитись вирішили?!
Як тільки хлопці, що вислухали про себе ще багато “цікавого” та “приємного” знічено зникли в дверях, Жанна, розтираючи кисть зі слідами кайданок підняла на Маєвського повні подиву і шоку очі. І ще, здається, в них, мов в передгрозовій хмарі, готувався на вихід дощ зі сліз. Тільки Жанна була б не Жанною, аби допустила їх вихід раніше “третього дзвінка”, два з яких, в принципі, вже й пролунали.
– А тепер поясни мені, що це означає? – трохи зловісно прошепотіла, з люттю штовхнувши двері, в які, скосивши очі намагалась зазирнути дизайнерка Марина.
– Жанно, я все поясню! – навіщось, мов захищаючись, виставив руки вперед Тихін. – Я… працюю в поліції і тут був… під прикриттям. Хоч це й звучить по-кіношному, але повір, це правда. Так… вийшло… – додав, просто не знайшовши більше адекватних слів.
– Під прикриттям? В поліції? То це заради роботи ти… і ми… ти зі мною?! – здається, третій дзвінок таки пролунав. Та замість дощу гримнув грім. У вигляді "смачного" лункого ляпаса по Тихоновій щоці з трьохненною щетиною, що йому до біса личила, а тепер ще й вдало сховала почервонілу шкіру. А під каблуками Жанни, здається, таки задимілась підлога, так різко і виразно вона крутнулась на них і зникла в дверях…
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
