Позашлюбний спадкоємець Чудовиська - Аріна Вільде, Анастасія Kовальська

Не встигаю навіть подумати про подальші дії, як уже опиняюся поруч із Тимуром. Він стоїть, притулившись до стіни.  В очі мені дивиться. Усього кілька секунд, але цього достатньо. Тіло пробирає тремтіння.

Мені боляче бачити його. Я занадто сильно захопилася ним у минулому і як результат - обпеклася на все життя.

Як іронічно, що наступна наша зустріч відбулася п'ять років по тому, саме в той день, коли я народила Лізу. А мала народити його доньку.

- Що ти тут робиш? - запитую, намагаючись зберегти спокій.

Іскрицький робить крок уперед, зменшуючи відстань між нами до критичної норми.

- Ми маємо поговорити, Віро. Це важливо, - хрипкий, низький голос вдаряє по нервовій системі молотом.

- Я не впевнена, що це гарна ідея. Ми закінчили все багато років тому. Що змінилося? - Намагаюся відновити межі, але він лише усміхається. Потім погляд стає оцінювальним... Оглядає з голови до ніг. Швидко робить свої якісь висновки і продовжує:

- Це не прохання.

До болю закушую нижню губу. Обличчя обпалює жаром, немов ляпаса вліпив.

- Ти не бачиш, що я зайнята? У мене тут День народження доньки, і я не збираюся...

- Через п'ять хвилин. Біля входу. Ти прийдеш, Віро. Тому що це стосується не тільки нас. Це стосується і її, - він киває в бік ігрової зони, де карамелька весело розглядає подарунки.

- Ти божевільний, - мені здається, що навколо стало так тихо, що я чую, як моє серце стукає у скронях.

Щойно двері за ним зачиняються, ноги стають ватяними. Кисень палить легені.

Про що він говорить?

Якого біса взагалі зараз відбувається?

Яке відношення  до нього має моя донька?

П'ять років тому він навіть не відповів на мої дзвінки. Не дав мені все пояснити. Він просто залишив мене в пологовому будинку з дитиною, яка несподівано виявилася моєю...

Вони з дружиною найняли мене як сурогатну матір, але через мою дурість і бажання скоріше отримати гроші на лікування батька, все пішло не за планом. Виявилося, дитина моя. Я завагітніла від незнайомця в клубі за кілька днів до процедури.

Ось така дурна історія трапилася.

У підсумку я все втратила. Довіру Тимура, батька. Але придбала найцінніше, що є в моєму житті. Мою доньку. Лізу.

Серце з гуркотом б'ється об грудну клітку, у венах кипить злість і образа. Ледь стримуюся, щоб не рвонути слідом, і не крикнути прямо в обличчя, що він більше не має наді мною влади. Не сміє командувати.

Ні зараз.

Ніколи.

Мене справді бісить, що Тимур усе ще думає, що може нахабно увірватися в моє життя й узяти контроль над ситуацією, поставити перед фактом, наче моя думка нічого не варта. Це нагадує про минуле.

Про той день, коли ми побачилися вперше і він почав розпитувати мене про моє життя. А потім вирішив, де я житиму, як проводитиму час, що їстиму, що питиму, і коли лягатиму спати.

Але були й інші моменти... Про них зараз згадувати не хочеться. Надто вже боляче від цього стає.

Здавалося я тоді піду на дно. Але моя маленька дівчинка витягла з темряви, наповнивши життя сенсом.

Вдих-Віддих.

Налаштовуюся на холоднокровність. Зараз не час і не місце давати волю емоціям.

Озираюся в пошуках подруги. Підходжу ближче.

- Лєро, мені потрібно на кілька хвилин відлучитися.

- Усе гаразд? Ти виглядаєш надто блідою і схвильованою. Що хотів той тип?

- Просто трохи втомилася. Не переживай. Я зараз повернуся.

Залишаю зал. Прохолодне повітря вривається в легені. Здригаюся і роблю крок убік.  Тимур стоїть біля входу, відкинувшись на стіну поруч із дверима.

Відходжу на безпечну відстань так, щоб нас не було видно.

- То про що ти хотів поговорити?

- Хто батько твоєї доньки?

- Що?

Натягуюся струною і завмираю. Нервно ковтаю. Руки тремтять чи то від здивування, чи то від злості.

Іскрицький глузливо усміхається, бачачи мою реакцію.

- Ти мене чудово зрозуміла, - саркастичний тон ріже лезом. - Мені потрібно знати, Віро. Мені потрібно знати, хто її батько.

- Це що, жарт? - виштовхую із себе слова силою. - Ти що, справді думаєш, що...

- Я бачив її. Вона схожа на мене. Ти не думала про це?

Він озвучує те, що не давало мені спокою всі ці п'ять років. У чому я навіть собі не сміла зізнатися. Моя Ліза і справді занадто сильно схожа на Тимура. І це мене шалено тривожить. Тому що це просто неможливо. 

- Ти збожеволів, Тимуре - награна впевненість летить під три чорти. - Ти абсолютно ніяк не пов'язаний із моєю донькою і ти, як ніхто інший, знаєш про це краще за всіх. 

Важко повірити, що така розмова взагалі відбувається. На плечі обрушується вся абсурдність ситуації. Було зроблено тест. Відразу після її народження. І після його результатів я більше нічого не чула про Тимура Іскрицького.