Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм

Час для обох зупинився, а вони отямились, лиш коли зачепили на столі старенький ноутбук і той гепнув на підлогу зі звуком пострілу. Обоє відсахнулись одне від одного, з нерозумінням того, що щойно відбулось. Але, Тихін з якоюсь прихованою радістю і тріумфом відмітив, що Жанна теж була розгублена, а в очах застиг туман, що тільки-тільки почав розсіюватись. 

– Тихоне…– почала вона. 

– Не треба нічого казати! – зупинив її Маєвський. – Мені набридли ігри, давай начистоту, як є! 

– Давай! – несподівано погодилась. 

– Ми з тобою дорослі люди.

– І? 

– І можемо не ходити колами! Ти мені… подобаєшся! – не надто підходяще слово, та іншого Маєвський зараз в арсеналі просто не знайшов. 

– Подобаюсь? І все?

– Не все! Ти мені… дуже подобаєшся! Я не вмію гарно говорити! – дещо іншим тоном, ніж бажав, сказав, та, здається, це було саме те, що Жанна хотіла почути. 

– Ти мені теж! – з викликом глянула йому в очі. 

Невчасно завібрував телефон Маєвського. Вже давно треба було бути у відділку, а він ніяк не міг зібратись. 

– Жанно, мені зараз потрібно у справах. Дуже потрібно. Давай ввечері зустрінемось, я заберу тебе з офісу, і поговоримо? Як дорослі люди? Давай? – майже благально додав, проклинаючи в душі свою роботу, обов'язки, ситуацію з “Золотим пером” і невдаху-грабіжника.  

– Я не…

– Будь ласка! Ти займись поки справами, а потім ми… потім я скажу тобі все, що хотів би! Тільки не зникай і не надумай собі нічого! – не чекаючи відповіді, Тихін вилетів з кабінета, ледь не збивши з ніг дизайнерку Марину, що підозріло близько стояла біля дверей. 

“Підслуховувала? Та й біс з нею!” – подумав Маєвський, провертаючи ключ в замку “Тойоти”. “Бо біса Марину, “Перо” і все до біса! Зараз розберусь з тим телепнем, і до Жанни!” 

***

У відділку Тихона зустріли з легким подивом. “Таке враження, що про мене забули вже тут!” – сердито подумав Маєвський і просковзнув до кабінету шефа. 

– Які люди! – ну хоч Миколайович щиро посміхнувся. 

– Вже привезли “подаруночок” з “Пера”? – вирішив швидко з усім розібратись Тихін.

– А як же! Чекає тебе. Але вже й так багато цікавого розповів. 

– Поділитесь? 

– Йди сам спитай. Будеш здивований. 

– Невже. Ну добре, схожу. 

Хоч і йшов Тихін явно не в романтичне місце – кімнату для допитів, та думки його були далеко, з Жанною. Врешті вони, здається, майже порозумілись, саме час “кувати залізо” та остаточно розібратись з власними почуттями. Дорослі ж люди, чого ходити колами? 

Звісно, розповідати поки, хто він насправді, Маєвський не планував. Хотілось лиш поговорити про власні, і її почуття. А далі… далі буде видно. Ось зараз розкрутить на інформацію “горе-директора” невдаху, та й може справа буде закрита, а він зможе не крутити службовий роман, а будувати нові, вільні від роботи і всілякого нальоту обов'язків, стосунки. 

Пан “колишній директор” виглядав не дуже. І не через синець на пів-обличчя, а взагалі. Загнані перелякані очі блукали по кабінету в пошуках порятунку. Та щось підказувало Тихону, що боїться він не його. Взятись за зброю, хоч і бутафорську, його змусили люди куди більш страшніші за нього, Маєвського.

– Ну розповідай! – досить спокійно почав Тихін.  

– Не буду! – озирнувся і відразу зіщулився в очікуванні відповіді. 

– А даремно. Я вже й так знаю, що в тебе проблеми з грошима. І з колекторами. Бо ж все ігри-ігри, нема розуму, то ніхто не додасть. Але твоїх кредиторів можна приструнити. Якщо ти будеш хорошим хлопчиком та поділишся інфомацією. 

– З тобою? 

– Ні, зі своїм духівником! Звісно зі мною. Я не збираюсь з тобою гратись, плани на вечір є. Але якщо не петлятимеш, зможемо домовитись. 

– Добре,  кажи, що хочеш. – несподівано здався “колишній директор”. 

– Перше: кому і скільки винен? 

– Корчу. 

– Це ще хто??

– Власник казино. Отого, за містом. “Гейзер”. Чув про таке?

– Чув, Скільки?

– 300. 

– В доларах?
– Поки в гривнях. 

– Ну не все так сумно, значить. Ок, далі йдемо. Техніка з агенства – твоїх рук справа? 

– Ти нічого не доведеш. 

– І тут ясно. Молодець. Звідки дізнався про планшети? – задоволений собою, Тихін підійшов до вікна і відкрив його. Душно тут, хотілось подихати. 

– Від головреда! – видав грабіжник-невдаха і Тихону раптом стало холодно. Вікно він швиденько зачинив. 

– Від Жанни… Вікторівни?
– Там один головред. Від неї. 

– Особисто? Ти з нею спілкуєшся?
– Є трохи. 

– Казав вже це нашим хлопцям?
– Звісно. І те, що вона в долі була, теж! – нахабно глянув в очі Тихону. Відчув, що мяч тепер на його полі, і можна, якщо не гол забити, то слідака поганяти добряче.

– Щоо?? Ти що мелеш таке? 

– Правду кажу. Сам в неї спитай. Її скоро сюди теж привезуть, хлопці вже поїхали. 

Тихін не пам'ятав, як вийшов з кабінету. Втримався, щоб не почухати кулаки об цього негідника.  

“Ні, Жанна не могла! Маячня якась!” Та й Воровських би подзвонив, він же в курсі всього! 

До речі, Воровських, треба б його набрати! 

Маєвський швидко ковзнув рукою в кишеню і… телефона там не знайшов.

”Чорт, певно випав в офісів ще!” – зрозумів, і нічого не пояснюючи полетів до авто. “В офіс треба встигнути першим за хлопців” – тільки й билась одна-єдина думка в знервованій голові. 

***
Здається, ситуація Тихона і Жанни загострилась)) Далі - більше)) Будь ласка, пілтримайте книгу вашими зірочками і коментарями. А також не забудьте підписатись на мою сторіночку. 

Ваша Анна Шторм. До зустрічі завтра)

***

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно