Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм

Вже хвилин п’ять Жанна дивилась на монітор, що от-от та й піде в стан “сну”. Робота не йшла взагалі. Таке в неї, що жила улюбленою справою скільки себе пам'ятає, було вперше. Нахаба Тихін вліз в голову, мов колючка в ногу, і не збирався звідти вилазити.

Від сумних думок відволік шум в коридорі. Щось там кричали, шуміли, а потім надто різко змовкли.
“Та що там, врешті-решт коїться?” – вирішила перевірити Жанна і зацокотівши каблучками до виходу, відкрила двері в… якийсь не дуже гарний фільм. Бо за мить зустрілась поглядом з темним стволом пістолета в руках чоловіка в масці, а ще за мить, Тихін кинувся просто на нього. 

Коли прогримів постріл, вона інстинктивно закрила вуха руками і, замружившись, притислась до шосткої стіни коридору. 

“Тихін!” – злетіла зляканою птахою думка і серце нестерпно закололо. 

Тиша після пострілу тривала якихось кілька секунд і видавалась надто красномовною, лункою і важкою. І за ті кілька секунд Жанна встигла пожалкувати про свою втечу, про те, що називала боса “самодуром” і надто вже суб’єктивно і несправедливо ставилась до нього. 

Думка про те, що більше, можливо, “самодура” не буде, різонула по запалених нервах. 

Та, коли, врешті, Жанна відрикла очі, то побачила, що Тихін живий-здоровий, вже скручує нападника на підлозі, сердито пирхаючи, мов розлючений дикий кіт. 

І Жанна зрозуміла, що пропала остаточно і безповоротно. Розчинилась в цій його природній грації і люті, відчайдушній хоробрості, і… справжньості? Все це ніяк не поєднувалось з образом накрохмаленого піжона, яким він з'явився перед нею вперше. Зараз це була зовсім інша людина. І Жанна зрозуміла, що цьому чоловікові вона ладна довіритись, відкритись. І не жалкувати про це ні миті!

Коли обеззброєний і змотаний скотчем, мов посилка перед відправкою, злочинець нерухомо лежав на підлозі, Жанна, начхавши на всі погляди і перестороги, кинулась до свого боса. 

– Тихоне, ти цілий? – ковзнула руками по його сорочці, по плечах, по спині, він мимохіть скривився і глянув на неї очима, повними подиву. Наче вперше побачив. 

– Все ок. То травмат був! – спробував пояснити, та Жанна вже допомагала йому піднятись. 

– Треба поліцію і “Швидку” – знервовано вигукнула. 

– “Швидку” не треба. – вперто стояв на своєму Маєвський. – Ходімо зі мною! – взяв Жанну за руку і повів в кінець коридору, на склад, під німу сцену в холі. 

Коли двері за ними на пропахлому папером та свіжою фарбою, складі, закрились, Тихін потягнувся до вмикача світла і застогнав. 

– Ти поранений? – вигукнула Жанна і нервово зімяла в руці край горо розстебнутою знизу сорочки. 

– Та ні, мабуть вдарився просто! – відмахнувся Тихін. – Де сьогоднішня кореспонденція і посилки, знаєш? 

– Ко-рес-пон-ден-ція? – нічого не розуміючи, по складах вимовила Жанна. 

– Так! Те нещастя прийшло по неї. Треба глянути, що там. 

– Ок, вона ось тут має бути! – потягнулась до середньої полиці і ледь не впала на своїх каблучках. Та Тихін зі своєю миттєвою реакцією, вчасно її підхопив. Правда, поморщився, і знову довелось захвилюватись, чи не поранений він. 

Кореспонденція собою нічого цікавого не представляла. А от бандеролька в кутку точно була ласим шматком! Ну, принаймні так на неї дивився Тихін. 

Вдвох вони швидко зняли величеньку коробку і поставили її на старий облущений стіл. Жанна, не чекаючи, розрізала плівку і скотч та відкрила. 

Вона готова була побачити там ледь не бомбу з годинниковим механізмом. Але… то були десять нових “яблучних” планшетів – подарунок “Перу” від головного офісу в рамках осучаснення техніки для робітників. 

Звісно, для грабіжника це був дуже ласий шматок. Але питання тільки, звідки він знав, бо ж сама Жанна інформацію про це від шеа отримала тільки вранці… 

***

Тихін вправно і швидко відкривав коробки одна за одною. В кожній – нові запаковані планшети з документацією та зарядними пристроями. Та бос відкривав коробки з таким виглядом, що зараз, наче і самі гаджети розпотрошить. Тільки впевнившись, що крім них та аксесуарів нічого немає, заспокоївся і обережно склав їх назад. 

– Ти точно цілий? – спитала, дивлячись, як він скривився, закриваючи коробку. 

– Наче. Плече болить. – розгублено подивився в очі Жанни і на мить застиг. 

– Я подивлюсь! – Жанна вже вправно розстібала уцілілі гудзики на сорочці. Швидко зняла її і злякано скрикнула. 

– Що там? – спитав Тихін. 

– Щось страшне. – картинка й справді мала жахаючий вигляд. На плечі розливалась величезна синьо-лілова пляма. Тихін опустив очі на неї. 

– А, це від травмата, ну тобто, травматичної зброї в того горе-грабіжника. Не страшно. 

– А виглядає страшно. Може, до лікаря треба? – Жанна й сама не помітила, як розглядає вже не той величезний синець, а ковзає поглядом по всьому “периметру” торсу Маєвського. Та що там поглядом, їй вже руками хотілось пройтись по виразних м'язах. Навіть руку вже підняла, як раптом відчинились двері складу і слова “Тихоне Ігоревичу, там поліці…” – так і зависли в повітрі.