Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм

Після втечі від Тихона, Жанна так і не повернулась додому. Безцільно блукала містом, випила несмачної гіркої кави в маленькій кав'ярні, годину бродила в торговому центрі в пошуках більш зручної сумки, ще з годинку посиділа в перукарні, подрімавши під час масок та укладання волосся вправною дівчинкою-майстринею. 

В офіс не хотілося. Додому теж бажання йти не було.

Дивилась, як люди зграйками, компаніями і, що найболючіше, парами, ходять містом, і на душі ставало вже зовсім хмарно. 

Частину життя вона віддала батькам, була відмінницею і хорошою дівчинкою, а потім в її розмірену буденність увірвався Данило. Сіроокий красень вніс такий хаос у впорядковані і розкладені по поличках думки в плани, що це було схоже на якийсь вибух. А потім так само швидко і зник, залишивши розбите серце і дві полоски тесту. 

А потім, до сьогодні, Жанна жила сином. 

Тільки син виріс і, здається, опіка Жанни не тільки не потрібна, а й вже зовсім зайва.  

Та навіть не це її найбільше гризло. 

Тихін… 

А точніше його божевільна схожість на Данила. Оті сірі очі, кремезна статура, розліт брів та маленька горбинка на носі. Один в один. Хіба таке можливо? 

А отой жест під час поцілунку? 

На якусь мить Жанні здалось, що вона божеволіє. І що минуле стало травмою, яка тепер ось вибралась назовні. 

І знову, хоч в сукупності все це тисло і хмарило настрій, найбільш важлива причина була в іншому. 

Жанна жалкувала, що втекла від Тихона. І зараз, дивлячись сама собі в очі в велетенському перукарському дзеркалі, наодинці з власними думками, могла собі нарешті зізнатись, що він – перший чоловік, з яким поряд її було не просто комфортно, а… весело, приємно, безпечно. А вона це в одну мить зруйнувала! 

“Може досить вже жити заради всіх, крім себе?” – голосом єдиної близької подруги Інги заговорила сама до себе, стоячи на вулиці і чекаючи таксі. 

І тому, в теплому і пропахлому освіжувачем повітря салоні раптом замість домашньої, назвала адресу Тихона. І сама злякалась свого божевільного рішення, бо в якусь одну мить вирішила, що раз минуле її не відпускає, то треба жити майбутнім. 

– Пощастило йому! – раптом заговорив таксист, молодий хлопець. 

– Кому? – не зрозуміла Жанна. 

– Тому, до кого ви їдете! 

– Чому? – досі Жанна принципово не підтримувала розмову з незнайомими людьми, та сьогодні, певно, був день порушення правил. 

– Бо ви дуже гарна. І класно пахнете. – Жанна здивовано підняла очі і зустрілась поглядом з очима водія в дзеркалі. За інших умов, вона можливо б, розсердилась і відповіла якоюсь колючкою та крижаним поглядом. Та сьогодні… все було не так. 

– Дякую. – тихо відповіла і відвернулась до вікна, показуючи, що розмову завершено. 

– Тільки, не дозволяйте йому вас образити, чи не цінити. – не заспокоївся таксист. 

– Чого ви думаєте, що мене можуть образити? – настрій і впевненість почала випаровуватись, як вранішня роса на сонці. 

– Бо ви здаєтесь дуже ранимою. Правда. 

– Зупиніть! – обірвала його Жанна. 

– Що? Я вас образив? 

– Ні, я передумала! – відповіла тоном, що не терпить жодних заперечень і хлопчина слухняно припаркував авто біля якогось старого кіоску. 

– Здачі не треба! – кинула на своє сидіння вдвічі більшу купюру, ніж потрібно і швидко зацокотіла каблучками геть. Якщо вона, Жанна, не помиляється, то тут до її будинку зовсім не далеко. А до Тихона йти вже остаточно перехотілось. Бо як це виглядатиме? “Здравствуйте, я ваша головред, і я – ваша”? – гіркі думки зашкряботіли по душі і змусили прискорити крок. 

Робота! Ось що завжди допомагало і зараз точно допоможе! А ще з сином треба поговорити. Про правила використання спільного житла і про контрацепцію про всяк випадок. 

З такими конструктивними думками Жанна нарешті дійшла до власного під'їзду. 

***

Вдома Жанна зустріла червоного, як стигла помідорка, Влада. На її щастя, цього разу самого. 

– Маам, вибач, я думав, що ти надовго, і… – винувато пробасив і навіть від свого комп'ютера відірвався. 

– Синку, ти виріс, і я це розумію! – з пафосом розпочала, аби тільки приховати свій розпач і смуток. – Але треба домовлятись, щоб не червоніти. Подзвонив, би сказав, мам, я з дівчинкою, дай мені час, і не довелося нікому б червоніти! 

– Так, але я…

– Все добре! – Жанні захотілось чим швидше завершити цю розмову. – Мені тобі про контрацепцію нагадувати треба? 

– Ну мааам! Звісно ні! 

– Тоді все ок. Але наступного разу попереджай! 

***

Ніч минула в хаотичних роздумах. Жанна крутилась з боку на бік, згадувала своє минуле, дитинство Влада, що промайнуло, як один день. Крім Влада, вона нікого так і не пускала в своє життя, а Тихін,  “самодур”-бос, який виявився зовсім не самодуром, став першим, з ким вона взагалі відверто говорила, і першим, хто її майже поцілував. Крім гіркоти спогадів, в душі шкряботіла й цікавість. Як би завершився той поцілунок? Чим? Який він, Тихін, взагалі?