Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм

– Ага, пити точно… небезпечно. – спробувала пожартувати Жанна, та вийшло не дуже. 

– Треба прибирати частіше. І від таких речей позбавлятись. – тепер вже геть винувато усміхнувся. 

– Так, дійсно. Надбитий посуд то не добре. – розсіяно підтримала дивну розмову Жанна. 

– Недобре, так, погана прикмета. – піддакнув Тихін. – Вибач, що налякав. 

– Та нічого. Тільки руку відпусти. – ледь чутно мовила, і зрозуміла, що не хоче, щоб відпускав. 

– Ой! – якось по-дитячому вигукнув Тихін і тільки зараз зрозумів, що так і тримає руку Жанни в своїй…

***

За столом запанувала не дуже зручна тиша. Жанна тепер невідривно слідкувала зи Тихоном. То якось мимо її волі вийшло. Розгублений, він виглядав так мило і по-дитячому наївно! Тільки от було в ньому щось, що невловимо нагадувало зовсім іншу людину. 

Ту людину Жанна не бачила майже 19 років, але досі пам'ятала. Ще б пак, перше кохання не забути. А особливо, якщо воно розбило серце і кометою пролетіло по життю наївної дівчинки. Хоча, від наївності і легковажності та ситуація її добряче полікувала. В усьому є свої плюси. 

– Знаєш, я оце подумав… – Тихін обережно перелив її чай в нову чашку з шафки. – Ми можемо попрацювати з дому? Бо якось після пригод немає бажання їхати на роботу. А твоєму сину, мабуть, не дуже комфортно зараз буде. Нехай трішки отямиться. 

– Так, можемо попрацювати… Стоп! На що ти натякаєш? – Жанна знову уважно подивилась на нього, пронизуючи поглядом. 

– Ні на що! Просто можемо попрацювати з дому, замовити піцу, чи що ти там любиш. Бо з їжею в мене не дуже. – винувато розвів руками. 

– Тихоне, я навіть не знаю. Це, мабуть не дуже добра ідея. 

– Чому? Ми ж спали разом… тобто не разом, а просто спали. То чому не можемо попрацювати вдень? Ти б мені трішки допомогла зі справами, як бачиш, я трохи, ем… відстаю. Ми ж колеги, спільних справ у нас -- хоч греблю гати!

– Відстаю то ще м’яко сказано. – нарешті Жанна невимушено усміхнулась. – Погоджусь, якщо ти відповісиш на два запитання. – додала. 

– Залежить від запитань. Але я спробую. 

– Гаразд. Перше: навіщо тобі робота в “Золотому пері”? Це ж зовсім не твоє? 

– Хм… Якби сказати… Я тут по-знайомству. 

– Ну це я вже зрозуміла. 

– Це дасть мені можливість просунутись в кар'єрі. – тут Тихін відповідав щиро, бо ж це дійсно була чиста правда. 

– І додати гарний пункт в резюме? – допомогла йому Жанна. 

– Саме так! – зрадів Тихін її підтримці. 

– Добре. Тепер друге. Хто ти насправді? 

– Я? – Тихін ледь не захлинувся своїм чаєм. – Оце питаннячко! Тихін я, Маєвський.

– Це я знаю. Мала на увазі по професії. 

– Ааа, ну це просто! Я – юрист! – знову майже не збрехав, бо ж вчитись починав дійсно на юриста. 

– Ого. А чим тобі подобається займатись? 

– А це вже третє запитання. Але відповім: мені подобається спілкуватись з тобою тут і зараз. 

– А по життю, як каже молодь?

– А по життю я ще не знаю. І взагалі, давай тепер про тебе поговоримо? 

– Давай краще про справи. У нас там замовлення, є деякі нюанси… – швидко з'їхала з теми Жанна. Вона не любила розповідати про себе. Та й розповідати особливо не було чого. 

– Якщо про справи, то я принесу ноут. Він у мене не новий, але безвідмовний. – Тихін швидко встав з-за столу. 

Коли він не повернувся через п'ять хвилин, Жанні стало якось нудно і незатишно самій в чужій кухні. Тому пішла до вітальні. І побачила, як Тихін на хиткому стільчику намагається дістати з височенної шафи ноутбук. Та крім нього там була купа всього, навіть, чомусь, поліцейський кашкет завалявся, який зібрався падати і Маєвський, намагався одночасно його ловити, тримати ноутбук, і власне, себе теж тримати. Але не вийшло. Кашкет гепнув на підлогу, а Тихін, невдало зманеврувавши, ледь не повторив його шлях, та втримався, і не дуже вдало зістрибнув, опинившись лоб в лоб з Жанною. 

Так і застигли вони обоє, один навпроти одного. І серця в обох гуркотіли, мов потяг, що зійшов з рейок та летить в безодню. 

– Ти цілий? – перелякано схопила його за плечі Жанна. 

– Ттак! – заікаючись відповів, і Жанна подумала, що то від страху падіння, а не від її близькості і рук на плечах. 

А Тихін… Тихін раптом нахилився до Жанни і за мить легко, ледь чутно торкнувся своїми губами її губ. І Жанна сполохано застигла, а потім відповіла йому. Вся кімната попливла перед очима, всі страхи розчинились і перепони впали. І хто знає, чим би закінчився цей поцілунок, якби Тихін раптом не запустив руку в її волосся…

Точно так, як це робив той, далекий, хто ледь не зламав її життя і зник після їхньої першої ночі. 

Чари розвіялись миттєво, Жанна відсахнулась так, наче губи і руки Маєвського були розжареним металом. 

“Вибач! Мені треба додому! Терміново!” – випалила і зникла у спальні, де були її речі і телефон. 

І не бачила, як Маєвський стукнув себе по лобі зі словами “От дурень!”