Буду тебе чекати - Альбіна Вишневська

–  Бачу, що це дійсно ви. У мене для вас повідомлення. Від Олега.

–  Стривайте, а де він сам?

Усміхаюсь до незнайомця, бо в ту мить я ще не знала, що за звістку приніс мені той чоловік. Вважала, що на мене чекає якась дивовижна пригода. Знаючи Олега, могла дозволити думати про який романтичний вчинок на річницю знайомства.

–  Там все написано. Просто прочитайте. Вибачте, та маю йти.

Чоловік пішов, а я здивовано розглядала конверт і намагалась втамувати внутрішнє тремтіння.

"Привіт, вибач, що довелось таким способом передати тобі прощального листа. Але так буде правильно. Інно, я вдячний тобі за рік чудових стосунків, але маю сказати одну важливу річ. Ти молода, гарна та успішна. У твоєму житті ще буде купа злетів, тому просто впевнено рухайся вперед. Але без мене... Я тривалий час не знав, як правильно підібрати слова, щоб розповісти тобі про те, що мене турбує. А турбує мене моя кар'єра. Вкотре переконався, що довготривалі стосунки не для мене. Стати батьком великої родини я теж не хочу. Я самітник. Вибач."

І більше нічого! Я не одразу зрозуміла, що по щоках течуть сльози та падають мені на рукав пальта. І  я кусаю губи, щоб стримати крик відчаю.

Це не правда! Він просто мене зрадив! Знайшов іншу, а зізнатися очі в очі не зміг.

І марно я телефонувала. Номер заблоковано. І марно намагалась відшукати його друзів. Вони мовчали, або ж намагались зухвало вигнати мене.

А потім я здалась. Зачинилась у власній квартирі та плакала тиждень часу. Лише мама відчула, що зі мною щось не так. Вона власними ключами відкрила квартиру та знайшла мене у жахливому стані. Місяць, другий, третій у постійних візитах до психолога. Відсутність новин мене руйнувала ще більше. А коли зацвіли дерева, я ніби оговталась.

Чудовим весняним ранком відчинила вікно і вдихнула свіже повітря. Я маю жити далі. Без нього. З пораненим серце. Але жити та рухатись далі.

Довго не вагалась, попросила у головного директора вакансію в іншому місті. Сергій Іванович пішов назустріч. І ось вже стільки часу я живу тут. Маю чудових друзів, разом з Оксаною винаймаю квартиру. І, мабуть, щаслива?

– Я маю їхати, розумієш? Якщо хоч якесь місце у його серці я трішечки займала, то він обов'язково згадає про те місце.

–  Ти наївна. Чоловіки простіше ставляться до стосунків.

–  Пробач.

Я, притискаючи сумочку до живота, біжу сходами вниз. Викликати ліфт не маю бажання. Так, я дурна. Тому що чекати з року в рік на  зустріч з минулим на набережній  — це повільно вбивати себе. Але я не можу звільнити своє серце від кохання. Голова та мізки чудово розуміють весь трагізм ситуації, в якій я опинилась, а от серце. Воно стискається від болю та вперто вірить у те, що це не кінець.

Я уважно слідкую за дорогою. Цьогоріч знову тепла зима. І сонце. Вже три дні світить яскраве сонце. Воно нагадує про Олега, воно розбурхує всередині мене спогади. Ось він дарує мені квіти на восьме березня, а ось запрошує мене у парк відпочинку на каруселі. А потім море, відпочинок біля річки, новий рік у Буковелі.

Горло стискає спазм, хочу плакати та розумію, що за кермом цього собі дозволити не можу. Я сильна. Я завжди була сильною. Як і моя мама.

–  Доню, ти вже в дорозі?

Вона телефонує і навіть не питає, чи буду я їхати. Вона знає свою вперту доньку. Знає, що я буду робити так, як радить серце.

–  Так, мамо, ближче до вечора буду.

–  Чудово, бо я готую твої улюблені вареники з сиром.

Я сміюсь крізь сльози та відчуваю її любов у кожному слові, зітханні чи сміху.

–  Я тебе люблю, донечко.

В телефоні монотонно муркоче відбій. Вмикаю радіо та залишок шляху просто розважаю себе відомими хітами.

Недалеко за обрієм видніються вогні мого міста. І знову серце тріпоче. Ніби хоче вирватись на волю та залишити мою грудну клітку назавжди. Руки ще міцніше тримають кермо.