Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

— Знаєш мене?

— Насмілюсь доповісти, — козирнув Швейк, — мені б не хотілося пізнати вас з гіршого боку.

Поручника Дуба вжахнула ця відповідь, але Швейк стояв спокійно і, не віднімаючи руки від козирка, вів далі:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я хочу вас пізнати лише з доброго боку, щоб ви мене не довели до плачу, як ви нещодавно говорили.

У поручника Дуба від такого нечуваного нахабства запаморочилася голова, він був такий обурений, що спромігся лише люто вигукнути:

— Забирайся геть, падлюко, ми з тобою ще поговоримо!

Швейк відійшов за перон, а поручник Дуб, опам'ятавшись, задріботів за ним назирці. За вокзалом, зараз же біля шляху, стояв ряд кошиків, перевернутих догори дном, а на них зверху стояли пласкі корзинки з усілякими невинними на

вигляд ласощами, немов ці солодкі речі були призначені для шкільної молоді десь на прогулянці. Там лежали тягучки, трубочки з вафлів, купа кислих карамельок.

Де-не-де в корзинках притулилися скибочки чорного хліба з кружальцями ковбаси, безсумнівно, кінського походження. Але під кошиками були приховані різні спиртні напої: пляшки коньяку, рому, горобинівки та інших лікерів і горілок.

За придорожнім рівчаком стояла ятка, і власне тут, у ятці, й відбувалася вся торгівля недозволеними напоями.

Солдати спершу вмовлялися біля кошиків, а пейсатий єврей витягав з-під невинного на вигляд кошика пляшку горілки і ніс її під лапсердаком до дерев'яної ятки, де солдат непомітно ховав її кудись у штани або за пазуху.

Отже, туди й націлився Швейк, а поручник Дуб від вокзалу стежив за ним з наполегливістю справжнього детектива.

Швейк зупинився біля першого кошика. Спочатку він узяв цукерки, заплатив і поклав їх у кишеню. Пейсатий пан прошепотів йому:

— Schnaps hab'ich auch, gnadiger Herr Soldat 1.

1 Маю також горілку, ласкавий пане солдате (нім.).

Переговори швидко закінчилися, Швейк увійшов до ятки, але гроші заплатив тільки тоді, коли пан з пейсами відкоркував пляшку, а Швейк трохи хильнув. Коньяк йому сподобався, і, застромивши пляшку за пазуху, він рушив на вокзал.

— Ти де був, гультяю? — перетяв йому дорогу поручник Дуб.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я ходив купувати цукерки. — Швейк засунув руку в кишеню і витяг жменю брудних, запорошених цукерок. — Якщо пан лейтенант не погребують... я їх уже куштував, непогані. Такі приємні, немов повидло, пане лейтенанте.

Під мундиром окреслювались округлі контури пляшки.

Поручник Дуб поклепав Швейкові по грудях:

— Що ти несеш, мерзотнику? Покажи! Швейк витяг пляшку з жовтуватою рідиною і цілком виразною етикеткою "Cognac" 1.

1 "Коньяк".

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк сміливо, — я у порожню пляшку з-під коньяку напомпував трохи питної води. В мене від того вчорашнього гуляшу страшна спрага. Тільки вода там, у тій криниці, як бачите, пане лейтенанте, трохи жовта. Певне, з залізом. Така вода дуже корисна для здоров'я.

— Коли ти, Швейку, вже так хочеш пити, — промовив поручник Дуб з диявольською посмішкою, бажаючи якнайдовше затягти сцену, яка, на його думку, мала завершитися цілковитою поразкою Швейка, — то напийся, але добре напийся. Випий усе одним махом.

Поручник Дуб уявляв собі наперед, як Швейк зробить кілька ковтків і більше не зможе і як він, поручник Дуб, переможно скаже: "Подай і мені пляшку, трохи нап'юся, бо я теж маю спрагу". І як цей негідник Швейк у грізну для нього хвилину скривить свою пику. Потім він подасть рапорт і так далі.

Швейк відіткнув пляшку, приклав її до уст, і напій ковток за ковтком зник у його горлянці. Поручник Дуб скам'янів. Швейк на його очах, не зморгнувши оком, усе випив, а порожню пляшку кинув по той бік шляху в ставок, сплюнув і сказав, немовби випив скляночку мінеральної води:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ця вода справді мала присмак заліза. В Камику над Влтавою один шинкар робив для своїх клієнтів залізну воду дуже просто: кидав до криниці старі підкови.

— Я тобі покажу старі підкови! Ходім, покажеш мені криницю, звідки ти взяв цю воду!

— Це недалеко звідси, пане лейтенанте, відразу ж за тією дерев'яною яткою.

— Іди вперед, халамиднику, я подивлюся, як ти тримаєш крок!

"Це справді неймовірно, — подумав поручник Дуб. — З вигляду цього негідника нічого не впізнаєш".

Швейк ішов, здавшись на волю божу, але щось йому підказувало, що там мусить бути якась криниця. Отже, він зовсім не здивувався, коли справді опинився біля неї.

До того ж і помпа була ціла. Вони підійшли до криниці. Швейк почав качати, і з помпи потекла жовтувата рідина.

— Ось і залізна вода, пане лейтенанте, — заявив він з тріумфом.

До них підійшов наляканий чоловік з пейсами, і Швейк наказав йому по-німецькому принести склянку, бо пан лейтенант хочуть пити.

Поручник Дуб так отетерів, що зопалу випив цілу склянку води, після якої в нього в роті лишився присмак кінської сечі і гною. Зовсім ошелешений, він дав пейсатому євреєві за ту склянку води п'ять крон і гримнув на Швейка:

— Ти чого вилупив очі, забирайся додому.

За п'ять хвилин Швейк з'явився в штабному вагоні у надпоручника Лукаша, на мигах виманив його з вагона і надворі проінформував:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, за п'ять, щонайбільше за десять хвилин я буду п'яний як чіп і спатиму в своєму вагоні. Я б вас просив, щоб ви мене принаймні три години, пане обер-лейтенанте, не кликали й не давали жодних розпоряджень, поки я не просплюся. Все як слід, але мене зловив пан лейтенант Дуб, я йому сказав, що це вода, і мусив на його очах видудлити цілу пляшку коньяку, аби довести, що то справді вода. Все гаразд, я нічого не зрадив, як ви бажали, і був обережний, але тепер, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я відчуваю, як мені відбирає ноги. Звичайно, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я звичний пити, бо з паном фельдкуратом Кацом...

— Згинь, бестіє! — вигукнув надпоручник Лукаш, але без усякого гніву, зате поручник Дуб став йому ще на п'ятдесят процентів ненависніший, ніж раніше.

Швейк обережно вліз до свого вагона і, вмощуючись на своїй шинелі, звернувся до фельдфебеля-рахівника й до інших:

— Якось один упився й просив, щоб його не будили...

Сказавши це, повалився набік і захропів.

Алкогольні випари, які він видихав, незабаром сповнили весь вагон так, що кухар-окультист Юрайда, втягуючи ніздрями повітря, заявив:

— Що за дідько! Тут коньяком тхне.

Біля складаного стола сидів однорічник Марек, який після всіх злигоднів досяг нарешті звання батальйонного історіографа. Тепер він про запас комбінував геройські вчинки батальйону, і було видно, що цей погляд у майбутнє приносить йому радість.

Фельдфебель-рахівник Ванек зацікавлено спостерігав, як однорічник невтомно пише і при цьому регоче, аж за живіт береться. Він підвівся і нахилився до однорічника, а той почав йому пояснювати:

— Дуже весело писати історію батальйону про запас. Головне — розгортати події систематично. У всьому мусить бути система.

— Систематична система, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванек, досить скептично посміхаючись.

— Так, — сказав недбало однорічник, — систематизована систематична система написання історії батальйону. Насамперед, ми не можемо відразу здобути велику перемогу. Це все мусить іти поволі, згідно з певним планом. Наш батальйон не може виграти з одного маху світову війну... Nihil nisi bene 1.

1 Нічого, крім доброго (лат.).

Найголовніше для кожного сумлінного історика, такого, як я, — скласти заздалегідь план наших перемог. Наприклад, я тут змальовую, як наш батальйон — це, можливо, станеться за два місяці — майже перейде російські кордони, міцно укріплені, скажімо, донськими полками ворога, в той час коли кілька ворожих дивізій обходять наші окопи. На перший погляд здається, що наш батальйон ось-ось загине і нас розмолотять у друзки або посічуть на капусту. Аж раптом капітан Саґнер дає такий наказ по нашому батальйону: "Бог не хоче, щоб ми тут загинули, дивіться, куди я буду тікати, то й ви за мною". І наш батальйон драпоне світ за очі. Але ворожа дивізія, яка нас уже обійшла, бачить, що ми, власне, женемося за нею. Вона в страшній паніці починає тікати і без жодного пострілу попадає до рук резервів нашої армії. Отже, саме цим епізодом і почнеться вся історія нашого батальйону. З незначної події, кажучи по-пророчому, пане Ванеку, розвинуться дуже важливі наслідки. Наш батальйон іде від перемоги до перемоги. Буде дуже цікаво, як він нападе на сонного ворога, до чого, звичайно, потрібно мати стиль "Ілюстрованого воєнного кореспондента", який виходив у Вілемека за російсько-японської війни. Наш батальйон нападе на табір поснулих ворогів. Кожен наш вояк намітить собі одного ворога і з усієї сили всадить йому баґнет у груди.

Майстерно нагострений баґнет іде як у масло, лише тут і там тріскає ребро, лише де-не-де сонні вороги здригаються всім тілом, на мить вибалушують перелякані, здивовані, але вже зовсім невидющі очі, харчать і дриґають ногами. У ворогів на устах виступає кривава піна. На цьому справа скінчиться, і перемога буде на нашому боці. Або ще краще. Це буде приблизно так місяців за три. Наш батальйон візьме в полон російського царя, але про це, пане Ванеку, розповімо трохи пізніше. Тим часом я мушу наготовити про запас невеличкі епізоди. Вони мають свідчити про безприкладне геройство. Треба буде придумати зовсім нові воєнні терміни, один я вже вигадав. Писатиму про саможертовну рішучість нашого війська, нашпигованого осколками гранат. Вибухом ворожої міни одному з наших взводних, скажімо, дванадцятої або тринадцятої роти, відірве голову.

— A propos, — сказав однорічник, ляснувши себе по лобі, — я мало не забув, пане фельдфебелю, або, по-цивільному кажучи, пане Ванеку. Ви повинні приставити мені список усіх унтер-офіцерів. Назвіть мені якого-небудь фельдфебеля з дванадцятої роти. Гоуска? Добре. Отже, Гоусці міною відірве голову. Голова відлетить, але тіло ступить іще кілька кроків, націлиться і зіб'є ворожий літак. Зрозуміло, що ці перемоги мусять бути відсвятковані в родинному колі у Шенбрунні. Австрія має дуже багато батальйонів, але тільки задля нашого Цісарський дім улаштує невелике інтимне свято. Як бачите, з моїх записів я уявляю собі це так: насамперед, ерцгерцоґська родина Марії-Валерії переселиться заради Цього з Вальзее до Шенбрунна.