Тюрма - Сіменон Жорж
В коридорі прокурорського нагляду під дверима з номерними табличками дожидали арештанти в наручниках. Кожного охороняло двоє поліцейських.
В глибині виднілися купки фоторепортерів і журналістів. Рабю знизав плечима:
— Цього треба було сподіватись.
— Учора вони заявились до мене додому.
— Знаю, я бачив фото в газетах.
Спалахи магнію. Штовханина. Постукавши двічі-тричі її двері, адвокат поважно зайшов до кімнати, пропускаючи Алена вперед..
— Даруйте мені, друзяко. Я не хотів би, щоб зустріч мосьє Пуато з дружиною відбулася під дверима вашого кабінету, в присутності журналістів і фоторепортерів. Але, здається, ми прийшли надто рано.
— На три хвилини.
Слідчий підвівся й запропонував їм стільці. Судовий секретар, що сидів у кінці столу, на їхню появу навіть не поворухнувся.
Слідчий був білявий, у спортивній формі, спокійний, в чудово пошитому сірому костюмі. Довгу випещену руку прикрашав перстень з печаткою.
— Ви ознайомили мосьє Пуато з ходом справи?
— Ми оце снідали в буфеті.
— Прошу дарувати мені, мосьє Пуато, що викликав вас на очну ставку, яка може бути неприємною для вас, але я зобов'язаний це зробити.
Ален здивувався, відчувши, як раптом горло йому щось стискає і голос стає хрипким.
— Я був би дуже радий бачити свою дружину.
Це було так давно! Йому здалося, що багато часу спливло відтоді, як вони розлучились, і йому важко було навіть пригадати риси її обличчя.
А тим часом це було лише вчора. Мадам Мартен підійшла й торкнула його за плече, і він прокинувся. Потім у вітальні, переглядаючи газети, випив кави, з'їв два рогалики. Заголовки на перших сторінках повідомляли про бурю, що бушувала над Ла-Маншем; про двоє суден, що затонули; як вода прорвала в Бретані греблю і заливала підвали багатьох прибережних міст.
Він одягнувся, і, коли підійшов до ліжка та схилився над дружиною, такою теплою під ковдрою, вона розплющила повіки.
— Я пішов. Подзвониш?
— Сьогодні не зможу, я ж тобі ще вчора ввечері казала: у мене зустріч в готелі "Крійон", там і пообідаю.
— Тоді до вечора?
— До вечора.
Він посміхнувся й скуйовдив їй волосся. А чи посміхнулася вона у відповідь? Хоч як тепер намагався, не міг пригадати.
— Палите?
— Спасибі.
Ален машинально взяв сигарету. Сумісне чекання викликало почуття незручності, і вони не могли розпочати — навіть малозначної розмови.
На щастя, в двері постукали. Всі троє встали. Тільки секретар, немов прикипівши, сидів на своєму стільці. Мур-мур увійшла, супроводжувана двома поліцейськими, що зачинили двері під носом у фоторепортерів, а потім скинули наручники.
— Ви можете почекати заарештовану в коридорі. Не більше двох метрів розділяло їх.
Мур-мур була в своєму блідо-зеленому костюмі, блузці з тонкого мережива, і на її волоссі — кумедна шапочка з тої ж матерії, що і костюм.
— Сідайте, будь ласка.
Вона глянула спочатку на слідчого, потім на адвоката. Та ось погляд її зупинився на обличчі чоловіка.
Алену здалось, що в очах дружини, змінюючи одне одного, промайнули тіні суперечливих почуттів: спочатку здивування — можливо, тому, що Аленове обличчя вразило її незвичайною блідістю й застиглим поглядом, — потім ледве примітна іскорка іронії і тільки згодом проблиск теплоти чи співчуття.
Вона прошепотіла, беручись за спинку стільця:
— Даруй, що завдала тобі стільки прикрощів.
Ален стояв наче, скам'янілий. Не зміркував, що й відповісти, і мовчки сів.
Слідчий, здавалося, був спантеличений словами Мур-мур.
— Чи можу я витлумачити ваші слова, мадам, у тому розумінні, що все, що трапилося на Університетській вулиці, не має ніякого відношення до вашого чоловіка?
Рабю навіть засовався на стільці, боячись того, що може зараз почути.
— Мені нема чого додати до моїх попередніх свідчень.
— Ви кохаєте вашого чоловіка?
— Гадаю.
Вона не дивилась на Алена, тільки поводила очима, наче шукала сигарету. Беніте здогадався й простяг їй свою пачку.
— Ви ревнували його?
— Не знаю.
— А ваш чоловік не був часом у любовних стосунках з вашою сестрою?
Мур-мур уперше повернулась до Алена й невимушено проговорила:
— Гадаю, він повинен знати це краще, ніж я.
— Ми запитуємо вас.
— Мені нема чого вам сказати.
— Коли вам уперше зайшло в голову вбити сестру?
— Не знаю.
— Учора вранці? Нагадую вам, що, залишаючи квартиру, ви взяли з чоловікового столика пістолет.
— Взяла.
— З якою метою?
Вона знову повторила:
— Мені нема чого вам сказати.
— Ви вирішили додержуватися тієї ж тактики, що й вранці?
— Я додержуватимусь її весь час.
— Щоб не завдати комусь шкоди?
Вона тільки знизала плечима.
— Йдеться про вашого чоловіка?
І знову те саме:
— Мені нема чого вам сказати.
— Чи не жалкуєте ви про свій вчинок?
— Не знаю.
— Ви й тепер зробили б те саме?
— Зважаючи на обставини.
— Які?
— Не має значення.
— Чи не дали б ви, метре, якихось порад вашій підзахисній?
— Це залежатиме від того, що вона мені розповість наодинці.
— Завтра ви зможете говорити з нею скільки захочете.
Слідчий роздушив недокурок у попільничці.
— Мосьє Пуато, я дозволяю вам поставити вашій дружині запитання, які ви вважатимете за потрібне.
Ален підвів голову і глянув у звернене до нього обличчя Мур-мур. Вона спокійно ждала його запитань.
— Слухай, Мур-мур…
І змовк, йому — так само як і їй — не було чого казати. Він хотів вимовити ці слова як заклинання, сподіваючись викликати хоч якусь іскорку почуття.
Довго — кілька секунд — дивилися вони одне одному в очі. Мур-мур терпляче чекала. Ален підшукував потрібні слова — і не знаходив їх.
Скидалося на дитячу гру: двоє дітей дивляться одне одному в очі й чекають, хто перший засміється.
Та ні він, ні вона не засміялися. Ніхто не засміявся. Ален, повернувшись до слідчого, — кинув:
— Ні. В мене нема запитань.
Всі почували себе ніяково, крім Мур-мур. Слідчий, не приховуючи жалю, натиснув на кнопку електричного дзвоника. В коридорі задзижчав зумер, і двері відчинились.
— Одведіть мадам Пуато в камеру.
Ален помітив, що вже стемніло, треба б увімкнути світло. До нього долинуло, як клацнули наручники, як застукотіли високі каблучки по підлозі, як потріскували блискавки фоторепортерів.
Двері зачинились. Слідчий запитав:
— Ви щось хочете сказати, метр?
— Ні. Я завтра її побачу…
Коли вони вийшли, журналісти вже зникли і коридор був майже порожній.
Розділ IV
Ален самотньо стояв перед решіткою Палацу правосуддя під дощем і не знав, куди податися. Він навіть у думці не хотів погодитися з цим і сподівався, що через якийсь час за допомогою олівця й паперу йому пощастить привести до ладу свої думки.
Все життя своє він корчив із себе циніка, з самого дитинства, потім у ліцеї, де верховодив ватагою своїх однодумців. А коли провалив екзамен на ступінь бакалавра, "давалось, навіть радів цьому.
"Диплом — нагорода для віслюків!"
Перетнувши бруківку, він увійшов у бар.
— Віскі… Подвійне!
Звичка, якої набув, і всі приятелі наслідували його приклад. А втім, більшість із них пили менше, ніж він, бо в них було менше можливостей, а ще й тому, що на ранок почували себе зовсім хворими.
У цьому барі віскі, очевидно, не вживали, бо на полиці стояла тільки одна пляшка. Відвідувачі довкола пили каву або ж замовляли собі склянку білого вина.
"Треба б тобі все-таки набути якоїсь професії, Алене".
Скільки разів повторювала мати ці слова? А він тинявся вулицями, вештався по кав'ярнях. Інколи його огортав страх за майбутнє, яким терзалася мати, але він намагався його не виявляти.
"Ніколи в житті не погоджусь вести це рабське існування!"
Як батько, наприклад. По дванадцять-чотирнадцять годин на добу копирсатися в зубах у пацієнтів!
Або дід — сільський лікар, що працював до останнього дня і помер від серцевого приступу в сімдесят один рік" а кермом старенького автомобіля.
Або як другий дід — кондитер, що все своє життя присвятив цукеркам, карамелькам у добре натопленій низенькій кімнаті, в той час як дружина клопоталася за прилавком.
"Бач, мамо, люди поділяються на дві категорії: на тих, хто дозволяє себе шмагати, й на тих, хто шмагає інших. Я шмагатиму інших".
Провештавшись півроку вулицями, він пішов у військо і відслужив три роки в Африці.
Отже, зараз — на площу Кліші, побачитися з батьками. Батько ніколи і ні в чому не ставав йому поперек дороги. Дозволяв робити все, що заманеться, певно боячись, що його втручання може штовхнути сина на бунт.
Чому Мур-мур попросила в нього пробачення? Це ж було єдине, що вона йому сказала. І нітрохи не хвилювалась.
Він трохи не замовив другої склянки. Ні, надто рано. Вийшовши з бару, попрямував до машини, полишеної досить далеко.
Вигнувшись, ковзнув за кермо, ввімкнув мотор. Куди ж його їхати? Він знав увесь Париж, заробляв багато грошей, знав твердо, що його ніхто не шмагатиме. — "Ти" — видається мільйонним тиражем. Платівки розбираються вмить. Він видаватиме ще один журнал — для підлітків від десяти до п'ятнадцяти років.
Але ж до кого йому поїхати зараз, з ким поговорити одверто? А втім, чи так вже йому хотілося говорити з кимсь із щирим серцем? І чи справді він хоче у всьому розібратися?
Ален знову опинився на вулиці Маріньян. Бо хотів бути оточеним людьми, які від нього залежали і яких він звав "голубчиками". Дружині він теж дав прізвисько Мур-мур. Як на Далекому Заході в Сполучених Штатах таврують розпеченим залізом худобу. Адрієні теж придумав прізвисько.
І ось раптом щось у ньому тріснуло — що саме він ще не знав, але його почав опановувати страх.
У холі перед віконцем каси стояла черга — майже самі жінки. Переможниці конкурсів. Конкурси — чудовий засіб підтримувати в читачок цікавість до журналу. Щонайбільше конкурсів — і роби що хочеш.
Ален піднявся сходами. Тільки другий поверх ще не належить йому. Там була імпортно-експортна контора. Проте орендний договір з нею Алену пощастило розірвати, і через півроку весь будинок можна буде перебудувати.
Йому тридцять два роки.
Хто це говорив про віллу "Ноннетт"? Хто цікавився, чи живуть вони по-сімейному з Мур-мур?
Ніколи вони не жили по-сімейному! На їхній старенькій віллі — невеличкій фермі, що її він переобладнав кожного вихідного дня, — був справжній шарварок, так що вранці хазяям і гостям важко було відповісти, в чиїй постелі або на якій канапі вони проспали ніч.
— Привіт, Борисе.
Малеський глянув на нього, немов прикидав, чи міцно ще стоїть на ногах його патрон.
— Тут тебе зять запитував по телефону, просив подзвонити.
— Додому?
— Ні.
