Буйний День - Лондон Джек
На одинадцяту годину вони досягли Білого Коня, а ночувати спинились біля Квадратового яру. Важкий перехід річками лишався позаду, перед ними була низка озер.
Буйний День не стишував ходи. Вони йшли по дванадцять годин на добу: шість у присмерку дня та шість поночі. Варити їсти, лагодити збрую, розташовуватись і згортати табір — забирало три години. Решту дев'ять годин і собаки, і люди спали як убиті. Залізна сила Камина надвередилася. День у день нелюдська натуга виснажувала його. Рухи його ставали повільніші, пружність м'язів зникла, і кульгав він уже ввесь час. Проте він стоїчно працював і далі, не ухиляючись ні від чого, без жодного натяку на ремство. Буйний День також схуд і зморився. Однак його тіло, цей дивовижний механізм, діяло так само справно, як і перше, і він усе йшов та йшов невпинно й затято. Ніколи він не був до такої міри богом в очах у Ками, як ці останні дні переходу на південь. Індіянин, що чимраз більше підупадав на силі, не спускаючи очей дивився, як він іде поперед санок. Такого завзяття й витривалості Кама ще не бачив, та ніколи й не сподівався бачити в людині.
Отож настав час, коли Камі забракло снаги йти вперед і втоптувати стежку. Видно, індіянин украй знемігся, коли погодився, щоб Буйний День увесь час робив ту тяжку роботу сам. Вони пройшли всю низку озер від Маршу до Ліндермеиу, де починався узвіз на Чілкут. Буйному Дневі, властиво, слід було б отаборитись саме тут, під перевалом, бо ж насувалась ніч, але ні, він перехопився через перевал і спустився аж до Овечого табору, а хуртовина, що затримала б його на цілу добу, завихрила вже тільки ззаду за ним.
Це останнє напруження геть зломило Каму. Уранці він уже не спромігся звестись на ноги. О п'ятій годині, коли Буйний День розбудив його, віп насилу сів, застогнав і знов упав. Гарніш упорався з усією роботою сам і позапрягав собак. Як усе вже було готове, він загорнув Індіянина в троє укривал, поклав його на санки й міцно прив'язав. Дорога була непогана. То був їхній останній перегін. Буйний День погнав собак униз Дайським каньйоном, а тоді твердою втертою стежкою, що вела до самої Даї. Санки летіли, Кама стогнав, а Гарніш біг щодуху біля жердини, аби не попасти під полозки. Так вони в'їхали в Даю, що над морем. Додержуючи свого слова, Буйний День і тут не затримався. Йому досить було однієї години, щоб здати пошту, взяти нову, навантажити харчі, запрягти свіжих собак і найняти іншого індіянина. Кама лежав увесь час мовчки, аж доки Гарніш, готовий від'їжджати, підійшов попрощатись. Вони стиснули один одному руки.
— Ти заженеш і цього дурного індіянина, чуєш, Буйний Дню? — сказав Кама. — До смерті заженеш.
— Нічого, до Пеллі як-небудь дотягне, — усміхнувся Гарніш.
Кама з сумнівом похитав головою й повернувся на другий бік, спиною до Буйного Дня, на знак прощання.
Того самого дня Гарніш перейшов Чілкут. Ані темрява, ані хуртовина його не спинила. Він спустився ще на п'ятсот футів до Крейтер-озера і там отаборився на ніч. Цього разу ночівля була "холодна". Вони ще не спустились до смуги лісів, а з собою палива не взяли, щоб не перевантажувати санок. За ніч сніг засипав їх на три фути. Прокинулись вони, як звичайно, ще затемна і насамперед мусили відкопатись. Індіянин, уже ситий по саму зав'язку подорожжю з цим, мовляв, божевільним, спробував був утекти. Але Буйний День його приструнчив, і він мусив залишитись. Вони пройшли Глибоке й Довге озера і спустились до Ліндермену. Назад Гарніш ішов таким самим убійчим темпом. Індіянинові доводилося скрутно, він був не такий витривалий, як Кама, але так само ніколи не нарікав. Тікати він більше не пробував і працював, що було сили, але в душі поклав собі, хоч би там не знатрі що, відкараскатись від Буйного Дня.
День минав за днем, ночі чергувалися з присмерками. Морози поступалися перед завірюхами, завірюхи знову зміняли морози, а вони все йшли, лишаючи за собою безкінечні милі.
На П'ятдесятій Милі їх спіткала біда. Переходячи через крижаний міст, собаки завалились, і зразу їх затягло під лід. Посторонки луснули, й увесь запряг пропав, залишився один тільки задній пес. Буйний День з індіянином запряглися в санки самі, але людина не годна заступити собаку в такій роботі, а тим більше двоє людей п'ятьох собак. Через годину Буйний День зупинився, розвантажив санки, викинув собачий харч, зайву одіж і запасну сокиру. Проте й це не помогло. Другого дня останній собака розтяг собі сухожилки від надмірної натуги, і Буйному Дневі довелось його пристрелити й покинути санки. Він завдав собі на спину сто шістдесят фунтів пошти й припасів, а індіянинові сто двадцять п'ять. Решту без жалю покинув. Індіянин жахнувся, побачивши, що викинуто боби, кухлі, миски, відра, одіж, а всю нічого не варту пошту взято. Зоставили собі тільки по одному укривалові, сокиру, відро та мізерний запас сала й борошна. Сало можна було й сирим гризти, а борошно розколочувати в гарячій воді. Навіть рушницю з набоями покинули.
Так пройшли вони двісті миль до Селкірка. Ішли з раннього ранку до пізньої ночі. Час, потрібний на те, щоб отаборитись та нагодувати собак, тепер витрачали на дорогу. Спинялись, розпалювали невеличке багаттячко, загорнувшись в укривала, пили ріденьку борошняну бовтанку та розігрівали над вогнем сало, настромлене на паличку. Вранці вставали ще поночі, мовчки завдавали собі на плечі мішки, поправляли шлейки й рушали далі.
Останні десять миль до Селкірка Буйний День пустив індіянина вперед і мусив його підганяти, бо інакше цей привид з глибоко запалими очима й ямкуватими щоками ліг би й заснув на дорозі або покинув би свого мішка з поштою.
У Селкірку чекав на них старий запряг. Того самого дня здорових собак, що добре відпочили, запряжено в санки, і Буйний День рушив далі. Знов він то протоптував лижвами стежку, то йшов біля стернової жердини, чергуючись з індіянином із Ле-Баржу, що згодився з ним піти.
Буйний День на два дні відставав від свого розкладу, і снігопади та забивна дорога не давали йому надолужити їх аж до Сорокової Милі. Там ураз вияснилось, і можна було знову сподіватися сильного морозу. Він вирішив ризикнути й покинув частину припасів та собачого харчу. На Сороковій Милі тільки головами хитали: якої-то він заспіває, коли знову сніг піде?
— Буде мороз, лютий мороз! — весело засміявся Буйний День і погйав собак.
За ту зиму між Серкл-Сіті та Сороковою Милею проїхало чимало санок, і дорога була добре втерта. Мороз узяв справді й щодалі дужчав. До Серкл-Сіті лишалось усього яких двісті миль. Індіянин з Ле-Баржу був молодий, гордий і самовпевнений, але не дуже досвідчений. Напочатку він радий був іти такою швидкою ходою, як і Буйний День, і вже навіть тішився думкою, що заморить білого.
Перші сто миль він стежив за Буйним Днем, сподіваючись запримітити хоч які-небудь ознаки втоми, і дивувався, що їх нема. На другій сотні миль він відчув їх у собі, але скрипнув зубами й не здався. А Буйний День усе гнав далі й далі, або біг спереду й кермував санками, або, коли приходив його ряд, спочивав, лежачи на санках, що летіли гладенькою дорогою. Останній день видався морозний і ясний, сприятливий для подорожі, і вони покрили сімдесят миль. О десятій увечері виїхали на високий берег і помчали головною вулицею Серкл-Сіті. Хоч була індіянинова черга спочивати, проте він скочив із санок і побіг за ними. Та то він тільки хизувався з гордощів, бо добре відчував, що зовсім знемагається.
РОЗДІЛ VI
У "Тіволі" було людно. Зібралась та сама юрба, що й того дня, коли виряджали Гарніша. Був якраз вечір шістдесятого дня, і минав термін закладів.
Як звичайно, кожне мало свою думку про те, чи пощастить Буйному Дневі додержати слова. О десятій годині ще бились навзаклад про те, чи повернеться він, чи ні. Більшість закладалася, що ні. Діва глибоко в душі певна була, що йому не пощастило, проте поставила двадцять унцій проти сорока Чарлі Бейтсових за те, що Буйний День повернеться до півночі.
Вона перша почула, як забрехали собаки.
— Слухайте! — скрикнула вона. — Це Буйний День!
Усі посунули до виходу. Але враз широкі подвійні двері розчинились і юрба подалась назад. Почулося нетерпляче скавчання, ляскіт батога і дзвінкий Гарнішів голос, що підбадьорював собак. Потомлені тварини завершили свою подорож, утягнувши санки по дерев'яній підлозі в самий шинок. Вони влетіли туди, а з ними й мороз. Із густих клубків білої пари виринали їм тільки спини й голови; здавалося, ніби вони, рвучись із збруї, пливуть річкою. За ними вирізнився Буйний День, укритий увесь інеєм, по коліна в хмарі морозяного туману, теж ніби у воді бредучи.
Це був той самісінький Буйний День, що й раніше, тільки трохи змарнілий і втомлений, а чорні його очі блищали й іскрились дужче, ніж коли. Полотняна його парка з піднятою відлогою спадала довгими рівними бганками до колін, і він нагадував у ній ченця. Закурена димом багать, брудна, попропалювана, вона оповідала всю історію його важкої подорожі. Два місяці не голений заріст укривав йому обличчя, і сам тон заріст за сімдесят миль бігу взявся намороззю від його віддиху.
Його в'їзд у "Тіволі" був ефектний і театральний, і Гарніш був свідомий цього. Це було його життя, і в ту хвилину він захлинався ним. Він був велика людина серед своїх товаришів, герой полярного краю, і цим величався. Та мить, коли він, покривши дві тисячі миль, уперся в "Тіволі" з санками, собаками, поштою, індіянином і всім подорожнім причандаллям, була видатною миттю у його житті. Він учинив ще один подвиг, і ввесь Юкон загуде тепер його ім'ям! Він — Буйний День — король над погоничами собачих запрягів!
У радісному трепеті слухав він бурю вітальних вигуків, дивився на знайому обставу "Тіволі": довгий прилавок із рядами пляшок, гральні столи, розпечена грубка, вагар зі своїми терезами, музики, чоловіки й жінки, Діва, Селія, Неллі, Ден Макдональд, Бетлс, Біллі Ролінз, Олаф Гендерсон, Док Вотсон, геть усі. Все було точнісінько так, як того вечора, коли він виїхав. Та годі, чи їздив же він? Шістдесят днів безупинної дороги білою сніговою пустелею нараз стислися в одну коротку хвильку, ніби втратили тривалість. Ніби він оце тільки пірнув у них, пробивши стіну мертвої тиші, а за мить, знов пробивши ту саму стіну, виринув серед гомону й гамору "Тіволі".
Треба було йому озирнутись на санки, навантажені брезентовими мішками з поштою, щоб пересвідчитись у реальності тих шістдесятьох днів та перейдених кригою і снігом двох тисяч миль.
