Смок і Малий - Лондон Джек

Але в копалинах у нас кілька мільйонів.

— Нема в мене більше картоплі,— сказав Уентворт. — Я сам хотів би її мати. Тільки одна й була на випадок хвороби. Я продав її тому, що хочу виїхати з цієї країни.

Хоч картопляного соку вже не було, на третій день стало ясно, що ті двоє хворих, які ним лікувались, швидко одужують. Решті ж хворих дедалі гіршало. Четвертого дня поховали три жахливих трупи. Малий витерпів ці тортури, а потім звернувся до Смока:

— Ти пробував на свій лад. А тепер я спробую по-своєму.

І попрямував до злодієвої халупи. Що там було, Малий ніколи не розказував. Він вийшов звідти з побитими та обідраними руками, а обличчя Уентворта було все у синцях та ще й голова його якось криво сиділа на негнучкій шиї. До цього, мабуть, спричинилося те, що з одного боку його горлянки синіли відбитки чотирьох пальців, а з другого — одного, зате дуже товстого.

Після цього Смок та Малий вскочили до Уентворта, витягли його за двері прямо на сніг і почали нишпорити у хижі по всіх кутках. Лора Сіблі з запалом допомагала їм.

— Тобі нічого не дістанеться, старенька, хоч би ми знайшли тут цілу тонну, — запевняв її Малий.

Смок заперечливо похитав головою.

— Це ж вбивство! — напосідав Малий. — Він же вбиває всіх цих бідолах, Хай тоді краще візьме сокиру та й порубає їм голови.

Минув ще день. Смок і Малий стежили за кожним кроком Уентворта. Кілька разів, коли він виходив по воду, вони ніби ненароком наближались до халупи. І щоразу він швидко вертався без води.

— Він заховав її в халупі, — сказав Малий. — Але де? Ми ж перенишпорили скрізь. — Він підвівся й надяг рукавиці. — Я знайду її, хоч би мені довелося зруйнувати всю халупу!

Він глянув на Смока, що сидів зосереджений, неуважний і не чув його слів.

— Що сталось? — гнівно спитав Малий. — Чи, може, в тебе теж починається цинга?

— Я оце хочу пригадати…

— Що саме?

— Не знаю. Але щось дуже потрібне. Якби я тільки міг згадати…

— Слухай-но, Смоку, не дурій, — злякався Малий. — Подумай, що тоді буде зі мною? Ходімо краще допоможеш мені розтрощити ту халупу. Я б навіть спалив її, якби це не зашкодило нашій бульбі.

— Отож бо й воно! — гукнув Смок, зриваючись на рівні ноги. — Саме це я й намагався згадати. Де наша бляшанка з гасом? Давай, Малий! Картопля наша!

— А що буде далі?

— Дивись собі та й годі, — посміхнувся Смок.

Через кілька хвилин, при зеленкуватому мерехтінні північного сяйна, вони підкралися до халупи Уентворта. Дбайливо та обережно облили гасом вікна й одвірки. Потім підпалили сірником і почали спокійно дивитися, як розгоралось полум'я.

Уентворт вискочив, дико глипнув очима і пірнув назад до халупи. За хвилю він вийшов знову, згинаючись під важким мішком. Смок і Малий кинулись на нього, наче голодні вовки, — той упав — мішок на нього. Смок схопив мішка, та Уентворт вп'явся йому в коліна, піднявши бліде, як у мерця, обличчя.

— Дайте мені хоч десять… десять… Ну, п'ять! — лементував він і в божевільній люті нахилив голову, щоб укусити Смока за литку, але роздумав і заходився знову благати — П'ять… тільки п'ять! — скиглив він. — Я сам хотів її завтра оддати. Так, завтра… Бо в ній життя… Життя! Залиште хоч п'ять!

— Де другий мішок? — урвав його Смок.

— Я з'їв його, — признався той. — Тут — все, що лишилося. Дайте мені хоч трошки!

— З'їв! — вигукнув Малий. — Цілий мішок! А ті бідолахи помирали без неї! Ось тобі! Ось! Свиня! Бидло!

Перший стусан одірвав Уентворта від Смокових колін. За другим він перекинувся в сніг. Та Малий не вгавав.

— Бережи пальці, — порадив Смок.

— Я б'ю його п'яткою, — відповів Малий. — Я йому всі ребра поламаю. Я йому щелепи поскручую. Ось тобі! Ось! Шкода, що в мене на ногах мокасини, а не чоботи. Ах ти ж свиня!

VIII

Цю ніч в таборі ніхто не спав. Година за годиною Смок і Малий обходили хворих, вливаючи життєдайний картопляний сік в спотворені людські роти. Настав день, а вони не переставали працювати. І так до вечора.

Більше ніхто не вмер. Найтяжчі хворі почали видужувати з дивовижною швидкістю. На третій день люди, що тижнями не вставали з ліжка, повилазили з халуп і шкандибали потроху на милицях. І навіть сонце, що дна місяці схилялося до північного пругу, вперше проглянуло над ущелиною.

— Не дам, — казав Малий Уентвортові, що все скиглив та жебрав. — Тебе цинга й не зачепила. Ти зжер, собако, цілий мішок і тепер гарантований від цинги на двадцять років. Тільки побачивши тебе, я почав розуміти господа бога, бо завжди дивувався, що він дозволив жиги сатані. Тепер я розумію його. Він помилував сатану так само, як я тебе помилував. Але все життя жалітиму, що не порішив тебе.

— Я вам ось що пораджу, — сказав Смок Уентвортові. — Ці люди швидко видужають. Ми з Малим виїдемо звідси, і тоді не буде нікого, щоб захистити вас. Он шлях. До Доусона вісімнадцять день подорожі.

— Збирай манатки, Еймосе, — додав Малий. — Бо те, що я зробив, ніщо, порівнюючи з тим, що зроблять ці люди, коли видужають.

— Джентльмени, я прохаю вислухати мене, — заскиглив Уентворт. — Я чужий в цій країні. Я не знаю тутешніх звичаїв. Я не знаю шляху. Дозвольте мені їхати з вами. Я дам вам тисячу доларів, якщо ви дозволите мені поїхати з вами.

— А чому ж, — злісно посміхнувся Смок. — Якщо тільки Малий згодиться.

— Хто? Я? — Малий з величезним зусиллям стримався й спокійно заговорив. — Я ніщо. Я хробак, кліщ, брат пуголовка, мушиний син. Я не боюся і не гидую всією твар'ю, що лазить та плазує. Але подорожувати з такою потворою, з таким виродком!.. Одійди, чоловіче, мене нудить.

І Еймос Уентворт пішов сам, тягнучи за собою санки, навантажені харчем. За милю його наздогнав Малий.

— Йди-но сюди! — покликав він його. — Давай! Давай! Витрушуй кишені!

— Я не розумію, — тремтячим голосом сказав Уентворт, добре пригадуючи ті два прочухани, які завдав йому Малий.

— А тисяча доларів? Ти забув? Та тисяча, що Смок заплатив тобі за картоплину? Ну, поспішай, бо…

Уентворт віддав йому торбинку з золотом.

— Щоб тебе вонючка покусала! — гукав на прощання Малий. — Ачей ти сказишся і здохнеш!

ЯЄЧНА ПАНІКА

І

Це трапилося одного морозного ранку у великій крамниці Акційного товариства в Доусоні. Люсіль Ерол, яка щось вибирала біля прилавка, покликала до себе Смока. Продавець пішов за чимось у комору. Незважаючи на жару в кімнаті, вона знову надягла свої рукавиці.

Смок охоче скорився її заклику, адже не було в Доусоні мужчини, котрий би не пишався тим, що на нього звернула увагу Люсіль Ерол, естрадна співачка, що давала вистави в місцевому театрі.

— Яка нудота! — закопиливши губу, поскаржилась вона, як тільки вони стиснули одне одному руки. — Уже цілий тиждень у Доусоні нічого не трапилось. Маскарад, що його мав улаштувати Скіф Мітчел, перенесено. Не п'ють, не гуляють. І в театрі завжди порожньо. Та й два тижні вже не було пошти. Одним словом, усе місто влізло в свої нори та залягло спати. Треба щось придумати. Треба розворушити це місто. А хто ж його розворушить, як не ми? Крім того, я посварилася з Скаженим.

І одразу ж перед очима Смока постало два видіння: лице Джой Гастел і він сам на витолоченому снігу, в холодному світлі північного сяйва, забитий метким пострілом вищезгаданого Чарлі Скаженого. У Смока не було ніякого бажання встрявати до цієї справи, і Люсіль Ерол це помітила.

— О, та я бачу, що ви мене не зрозуміли, — сказала вона, сміючись і трохи гніваючись. — Ви ще нічим не заслужили, щоб я вішалась вам на шию.

— Несподівана радість часом крає нам серце, — пробурмотів Смок, зітхаючи з полегкістю.

— Брехун, — кокетливо сказала вона. — Ви ж, бідолаха, страшенно злякались. Та не в тім річ. Я зовсім не збираюсь покохати вас. А якщо ви зважитесь закохатися в мене, то матимете справу з Скаженим. Ви ж знаєте його. Крім того, я… я не назавжди посварилася з ним.

— Загадуйте далі, — засміявся Смок. — Можливо, і я відгадаю, куди ви гнете.

— Нема потреби відгадувати. Я вам скажу по щирості. Скажений думає, що я гніваюся на нього, розумієте?

— А насправді, ні?

— Звичайно, ні. Тільки це між нами. Бо він думає, що всьому кінець. Я всім так кажу, і він вартий того.

— При чому ж тут я? — спитав Смок.

— А ось при чому. Ви заробите купу грошей, ми позбиткуємося над Скаженим і звеселимо цілий Доусон. А найголовніше, заради чого вся ця витівка, — Скажений схаменеться, йому пора схаменутися. Бо він занадто вже буйний. І це тому, що він таке здоровило і має стільки отих золотих ділянок, що й не може порахувати.

— Та ще й заручений з найкращою жінкою на Алясці, — додав Смок.

— Так, звичайно… дякую. Але це ще не причина, щоб чинити бешкети. Минулого вечора його знов прорвало. Засипав усю підлогу в барі золотим піском. Мабуть, на тисячу доларів. Розв'язав торбинку й заходився сипати під ноги танцюристам. Ви чули про це, звичайно?

— Так, сьогодні вранці. Хотів би я підмітати там підлогу. Але я все ж таки не розумію, до чого тут я?

— Слухайте. Він занадто буйний. Я розірвала наші заручини. А він тепер поводиться так, ніби в нього розбите серце. Ну от, ми й дійшли до суті. Я дуже люблю некруто зварені яйця.

— Овва! — вигукнув Смок. — А вони ж тут до чого?

— Не поспішайте.

— Але що спільного з вашими заручинами мають рідкі яйця?

— Багато спільного, тільки ж майте хоч трохи терпіння.

— Слухаю, слухаю, — запевнив Смок.

— Так от. Я люблю рідкі яйця. А в Доусоні їх обмаль.

— Я теж це знаю. Найбільше їх у ресторані Славовича. Шматок шинки з яйцем коштує там три долари, а з парою — всі п'ять. Цебто, два долари за яйце. Тільки магнати можуть їх їсти.

— Скажений теж любить їх, — провадила Люсіль, — але річ не в тім. Я щоранку об одинадцятій снідаю у Славовича. І неодмінно з'їдаю два яйця. — Вона помовчала, щоб зробити більше враження. — Уявіть собі, що хтось закупить усі яйця…

Вона спинилась, а Смок захоплено дивився на неї, в душі схвалюючи вибір Скаженого.

— Ви не слухаєте, — сказала вона.

— Говоріть, — одповів Смок. — Я слухаю. Що ж далі?

— Дурненький. Ви ж знаєте Скаженого. Він побачить, як я сумую, що нема яєць, а в душі його я читаю, як у книзі, і що ви гадаєте він робитиме?

— Кажіть самі

— Тоді він кинеться розшукувати того, хто скупив яйця і перекупить їх, скільки б вони не "коштували. Уявіть собі таку картину: я приходжу до Славовича об одинадцятій годині.