Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Льюїс Клайв Степлз

Але, за словами Тіріана, в нього був добрий окомір, а прудкості було й взагалі не позичати. Вельми здивувало Тіріана й те, якими дужими виявилися обоє дітлахів: нині вони здавалися значно дорослішими, сильнішими та здоровішими за тих дітей, що він їх зустрів лише кілька годин тому. То до справи взялося чарівне повітря Нарнії – саме так воно впливає на гостей з інших світів.

Подальші дії узгодили без сперечань: усі троє згодилися, що перш за все вони мають повернутися до Хлівного пагорба та визволити єдинорога Діаманта, а звідти, якщо їхній задум матиме успіх, вони повернуть на схід і спробують зустрітися із невеличкою армією, що її вів із Кейр-Паравелю кентавр Рунвіт.

Досвідченому воїну та мисливцю Тіріану неважко було прокидатися тоді, коли він сам того забажає, тож він дав собі час до дев'ятої вечора, викинув із голови всі тривоги й одразу ж заснув. Здавалося, промайнула лише мить, коли він прокинувся, але освітлення та якесь внутрішнє чуття підказували йому, що він прокинувся саме вчасно. Король підвівся на ноги, нап'яв на голову шолом та тюрбан (кольчугу він і не знімав) і заходився будити дітей, а ті, правду кажучи, прокинувшись та злізши зі своїх ліжок, видавалися сумними та похмурими та позіхали не припиняючи.

– Отож, – звернувся до них Тіріан, – звідси ми попрямуємо на північ. На щастя, небо осипане яскравими зорями і шлях наш цього разу буде значно коротшим за той, якого ми трималися вранці, бо тоді нам довелося йти в обхід, а тепер ми рушимо навпростець. Якщо нас зупинять, ви двоє зберігайте спокій, а я намагатимуся вдати, ніби я один із тих окаянних, жорстоких та зарозумілих остраханських лордів. Якщо ж мені доведеться витягти свого меча, ти, Юстасе, повинен зробити те саме, а Джил нехай займає місце за нами та тримає лук напоготові. Але якщо ж я скомандую: "Додому!" – то тікайте до вежі, тікайте з усіх ніг, і нехай жоден із вас навіть і не думає битися – жодного удару не чекаю я від вас, щойно віддам оцей наказ: хибна доблесть згубила чимало блискучих військових операцій. А тепер, друзі мої, в ім'я Аслана – вперед!

За дверима в обличчя їм вдарило холодне нічне повітря. Над верхівками темних дерев сяяли величні нарнійські зірки. Полярна зірка Нарнії зветься Вістря Списа, але вона значно яскравіша за нашу полярну зорю.

Деякий час їм удавалося йти на зірку, але невдовзі вони натрапили на густий чагарник, який довелося обходити, відхилившись від наміченого шляху. А після цього виявилося зовсім нелегко розгледіти небесне склепіння, сховане від поглядів путніх за густим віттям. На допомогу несподівано прийшла Джил, яка бувала вправним провідником удома, в Англії, а до того ж після стількох днів подорожі дикими північними землями, знала нарнійське небо, мов свої п'ять пальців. Вона могла знайти напрямок за зірками, навіть якщо не бачила Вістря Списа. Варто було Тіріану побачити, що з них трьох вона є найвправнішим слідопитом, він одразу ж пустив дівчинку на чоло їхнього маленького загону. Йому залишалося тільки дивуватися тому, як нечутно та майже непомітно лине вона темним лісом перед ним.

– Присягаюся гривою Лева! – пошепки зауважив він Юстасу. – Дівча те нагадує мені дивовижне лісове створіння. Вона не впоралася б ліпше, хоч би й у жилах її текла кров лісових дріад.

– Вона ж зовсім маленька, – також пошепки відізвався Юстас, – для неї те не складно.

– Тсс-с, тихіше, – перебила їх Джил, обертаючись та прикладаючи пальця до вуст.

Навколо стояла мертва, непорушна, незвична тиша. Зазвичай нарнійська ніч у лісі була напоєна найрізноманітнішими звуками: то вас привітав би їжачок, то над головою почулося б совине пугукання, то звідкись здаля долинули б звуки флейти, і неважко було б здогадатися, що то фавни звели свій танок, а з-під землі коли-не-коли, а долинали б глухе гупотіння та стукіт молотів – то поспішали у своїх справах гноми. Але нині не чутно було ані звуку – сум та острах накрили землі Нарнії непроникним покровом.

Трохи згодом шлях різко пішов угору, а дерева порідшали та дещо розтеклися по боках. Тіріан уже міг розгледіти знайомі обриси пагорба і хліва. Джил тепер пересувалася з ще більшою обережністю і все частіше оберталася до друзів, знаками наказуючи їм рухатися тихіше. Аж ось вона завмерла на місці, немов нежива, пригнулася до землі та ніби розчинилася у темряві. За мить вона випросталася, нагнулася до Тіріана та прошепотіла йому в саме вухо, так тихо, аби лише він зміг почути: "Униж, шір. Краще видно". Вона сказала "шір" замість "сір", не тому, що була шепелява, а тому, що знала, – краще за все у цілковитій тиші чутно саме звук "с". Тіріан не змусив її повторювати двічі й одразу ж привалився до землі, майже так само тихо, як і дівчинка, але все ж таки дещо чутніше, бо він був старший і важчий. Звідти на тлі неба темним обрисом виділявся й сам пагорб, і хлів на його вершині, а зовсім поруч, за кілька кроків від них – остраханський вартовий. Вартовий із нього був не з ліпших – він не ходив, як годиться, туди-сюди, і навіть не стояв, а сидів на землі, перекинувши спис за плече, а підборіддям упершись у груди.

– Дуже добре! – кинув Тіріан Джил, ледь ворушачи губами. Тепер він знав усе, що йому було потрібно.

Вони випросталися і дуже повільно, не наважуючись навіть зайвий раз видихнути, Тіріан повів їх уперед, під прикриття щільно скупчених дерев, що стояли за два чи три кроки від вартового.

– Зачекайте тут, – прошепотів він дітям. – Якщо мене спіткає невдача – тікайте!

Уже не криючись, він випірнув із тіні. Переляканий вартовий уже хотів скочити на ноги: подумав, що то з нічним візитом пожалувало остраханське начальство і зараз йому надають гарячих за те, що він розсівся та відпочиває замість того, аби пильнувати. Але підвестися він не встиг, бо Тіріан опустився перед ним на одне коліно і палко заговорив:

– Чи очі мої бачать воїна тісрока – хай будуть вічними його літа! Радісно на серці в мене від зустрічі з тобою серед дияволів та звірів нарнійських. Дай-но мені потиснути руку твою, друже!

Не встиг остраханський вартовий отямитися, як правицю його стиснуло, мов лещатами, його самого притиснули до землі коліном, а до горла приставили гострого кинджала.

– Ані звуку або на тебе чекає смерть! – пошепки застеріг його Тіріан. – Скажи мені, де єдиноріг, і я збережу тобі життя!

– З-з-за хлівом, мій повелителю, – затинаючись, ледь вичавив із себе невдаха.

– Добре. Вставай і веди мене до нього.

Холодне лезо кинджала й досі лоскотало горло вартового, тільки тепер воно перемістилося трохи ближче до вуха. Тремтячи, остраханець повів Тіріана за хлів.

Навіть у темряві Тіріан без зусиль розгледів білі обриси Діаманта.

– Тсс-с, – поквапився він вгамувати друга. – Тихіше, Діаманте, тихіше, не гомони! Це я, Тіріан. Як тебе зв'язано?

– Оплутано по всіх чотирьох ногах, а вузду прив'язано до кільця в стіні хліва, – відгукнувся Діамант.

– Ставай-но сюди, молодчику, спиною до стіни. А ти, Діаманте, упни ріг у груди цього остраханського вояки, аби він і не здумав поворухнутися.

– Із задоволенням, сір, – кивнув Діамант.

– А якщо він таки спробує поворухнутися, устроми йому ріг у самісіньке серце.

За кілька митей пута, що стягували Діаманта, впали додолу. Тим, що від них лишилося, вони зв'язали вартового-нещасливця по руках та ногах, напхали йому в рота трави, підв'язали підборіддя, аби він не міг видушити ані звуку, посадили на землю та притулили спиною до стіни.

– Я не занадто чемно до тебе поставився, – вибачився він перед вартовим, – але на те була моя потреба. Якщо нам доведеться зустрітися колись ізнов, я, може статися, дам тобі змогу мені відплатити. А тепер, Діаманте, рушай за мною, але ступай тихо-тихо, аби нас нівроку не почули.

Лівою рукою він обвив звіра за шию, нагнувся та поцілував його в носа, і обоє друзів радо привітали один одного. Тихо-тихо, зовсім нечутно, вони повернулися до схованки, де на них чекали діти. Тут, під деревами, стояла зовсім непроглядна темрява, і Тіріан мало не перечепився через Юстаса, побачивши його в останню мить.

– Усе гаразд, – прошепотів Тіріан. – Непогано попрацювали. А тепер додому!

Вони розвернулися і пройшли вже кілька кроків, коли Юстас спитав: "Поул, ти де?"

У відповідь не пролунало ані звуку.

– Джил десь із вашого боку, сір? – спитав він короля.

– Що? – схвильовано перепитав Тіріан. – Хіба вона не біля тебе?

Від жаху в них мало волосся дибки не стало. Вони не наважувалися гукати її вголос і шепотіли її ім'я на всі боки так голосно, як тільки могли. Але даремно – відповіді не було.

– Вона кудись пішла, доки мене не було? – допитувався Тіріан.

– Я не бачив і не чув, як вона зникла, – похитав головою Юстас. – Але вона могла піти непомітно – ви ж і самі бачили.

Десь здалеку почулися приглушені барабанні дрібушечки. Діамант повів вухом туди, звідки чувся звук, та лише кинув:

– Гноми.

– Не виключено, що й ті гноми – віроломні зрадники, – крізь зуби процідив Тіріан.

– А десь зовсім близько до нас наближається щось на чотирьох копитах, – додав Діамант.

Люди і єдиноріг застигли на місці – занадто про багато що треба було потурбуватися, і ніхто не знав, що ж їм робити. Стукіт копит усе наближувався. А потім, уже зовсім поруч, пролунав знайомий голос:

– Гей! Ви тут?

Дякувати небесам, то виявилася Джил.

– Де тебе носило! – пошепки гримнув на неї Юстас, який насправді добряче перелякався, коли її не виявилося поруч.

– У хліві, – видихнула Джил, але зовсім не перелякано, а немов переховуючи усмішку.

– Ах, – рикнув Юстас, – тож тобі здається, що це дуже смішно? Що ж, тепер мені нічого не лишається, як…

– Ви привели Діаманта, сір? – перебила його Джил.

– Так. Ось він. Але що то за звір із тобою?

– Це він, – відповіла Джил. – Але відійдемо звідси подалі, доки ніхто не прокинувся! – вона знову пирснула зі сміху.

Ніхто не сперечався, бо вони вже й без того задовго залишалися у небезпечній місцині, а барабанні дрібушечки гномів, здається, чулися вже ближче. Вони кілька хвилин йшли на південь у цілковитій тиші, коли Юстас нарешті перепитав:

– Він? Що ти маєш на увазі?

– Підставний Аслан, – пояснила Джил.

– Що? – не стримав свого здивування Тіріан. – Де ти взагалі була? І що зробила?

– Дозвольте пояснити, сір, – заходилася розповідати Джил. – Щойно ви розібралися з вартовим, я вирішила, що непогано було б зазирнути у хлів та подивитися, хто ж насправді там ховається.