Хозарський словник (жіночий примірник) - Павич Милорад

Якщо він бачить вас у снах так само, як ви бачите його, якщо він уві сні творить вашу яву так само, як і його ява огороджена межами вашого сну, тоді ви двоє ніколи не зможете подивитися в очі один одному, бо ніколи не зможете бути без сну в один час. Та все ж, не спокушайте нас. Повірте мені, господарю, куди небезпечніше складати з розкиданих слів словник про хозарів тут, у цій тихій кам'яниці, ніж іти на війну до Дунаю, де вже б'ються австріяки і турки; куди небезпечніше чекати якоїсь подоби зі сну тут, у Царгороді, ніж оголити шаблю і кинутися з нею в бій, що ви, господарю, таки добре вмієте робити.

Подумайте про це і без вагань ідіть туди, куди й намірились. І не слухайте цього анатолійця, що вмочає у сіль помаранчу…

— А щодо іншого, господарю, — закінчив Севаст, — то ви, звичайно, можете здати мене християнській духовній владі і покарати судом, визначеним для нечистих і відьом. Та, перш ніж ви це зробите, дозвольте поставити вам одне-єдине запитання. Чи вірите ви у те, що ваша церква існуватиме і зможе судити й через 300 років так, як вона робить це зараз?

— Звичайно, вірю, — відповів папас Аврам.

— Тоді й підтвердіть це: рівно через 293 роки ми зустрінемося знову — у цю ж пору року, за сніданком, тут, у Царгороді, і тоді ви покараєте мене так, як покарали б зараз.

Папас Аврам розсміявся, сказав, що погоджується, і вбив ще одну муху кінчиком батога.

На зорі ми зварили кутю, закутали її вкупі з глечиком у подушку і поставили у дорожній міх, щоб гріти папас Аврама на спочинку. Ми вирушили в дорогу кораблем по Чорному морю до гирла Дунаю, а звідти вверх по течії. Останні ластівки летіли перевертом, і їхні відображення в Дунаї показували замість білих животів чорні спинки. Ми увійшли в тумани, а вони відлітали у вирій, несучи на собі крізь ліси і через Джердап якусь тверду, оглушливу тишу, в яку вміщаються всі інші існуючі тиші. На п'ятий день під Кладово нас зустрів кінний загін із Ерделя, запорошений гіркою мадярською пилюкою з другого берега річки. Відразу після прибуття у табір принца Баденського ми дізналися, що й граф Георгій вступив у війну і що генерали Гайдерсгайм, Ветерані та Гайзел вже готові до наступу на турецькі позиції, а їхні цирюльники вже два дні як голять і розчісують їх на ходу, їдучи поруч на конях. Тієї ж ночі ми пересвідчились у неймовірній вправності нашого господаря.

Змінювалась пора року; ранки були холодними, а ночі — ще теплими: до півночі — літо, зранку — осінь. Папас Аврам вибрав собі шаблю, йому осідлали коня, а з сербського табору якраз над'їхав невеликий кінний загін із живими голубами в рукавах. Сидячи на конях, вони курили довгі люльки, нанизуючи кільця диму коням на вуха. Коли й Бранкович сів на коня, вони дали йому запалену люльку, а тоді всі, випускаючи дим, рушили до генерала Ветерані, щоб отримати вказівки. Тут у австрійському таборі зачулися голоси:

— Ідуть голі серби! — І справді, за вершниками з'явився загін піших людей, які поскидали з себе все, крім шапок. Вони проходили голі через відблиски табірних вогнищ, як крізь ворота, а за ними, в темноті, трохи швидше від них ішли їхні голі тіні, вдвічі від них старші.

— Хіба ви збираєтесь наступати затемна? — запитав Ветерані, погладжуючи пса — такого зростом, що хвостом міг шмагонути людину по губах.

— Так, — відповів кир Аврам, — птахи нам покажуть дорогу.

Над австрійськими і сербськими позиціями височіло узгір'я Рс, на якому ніколи не йшли дощі, і на ньому — турецьке укріплення зі встановленими гарматами. Вже три дні до нього не вдавалося доступитися з жодної сторони. Генерал наказав Бранковичу взяти ті укріплення штурмом.

— Як захопите позиції, розпаліть зелене вогнище з кленових гілок, — додав генерал, — щоб ми могли підрівнятися.

Вершники прийняли наказ і від'їхали, потягуючи свої люльки. За якийсь час ми побачили, як над турецькими позиціями закружляли палаючі голуби — один, другий, третій, пролунало кілька пострілів і одночасно в табір повернувся папас Аврам із вершниками, що, як і раніше, курили люльки на довгих цибухах. Генерал здивовано запитав, чому вони не штурмують ворожі бастіони, і папас Аврам мовчки показав йому люлькою на узгір'я. Там палахтіло зелене вогнище, а турецькі гармати уже не стріляли. Укріплення було взяте.

Наступного ранку папас Аврам, утомлений нічним боєм, спочивав перед шатром, а Масуді й Никон Севаст сіли грати в кості. Никон уже третій день програвав величезні суми грошей, а Масуді все не зупинявся. Мабуть, були в них якісь особливі причини, якщо й під зливою куль вони ставили на кін — Бранкович у сні, а ті двоє — у грі. В кожному разі, їхні причини були сильнішими від моїх, тому я й заховався на якийсь час у безпечне місце. Саме тоді в наш шанець влетів турецький загін, рубаючи все, що було живого, а відразу за ним — требинський Шабляк-паша, який більше дбав про мертвих, аніж про живих. За ними на полі бою з'явився якийсь блідий хлопець, що мав лиш один вус сивий — так, ніби старів він лише до половини. На шовковому нагруднику папас Аврама був вишитий герб Бранковича з однооким орлом. Один із турецьких воїнів проткнув того вишитого птаха списом із такою силою, що стало чути, як метал, пробивши груди сплячого, найшов на камінь під ним. Прокидаючись у смерть, Бранкович оперся на одну руку, і останнє, що він побачив у своєму житті, був рудоокий хлопець зі скляними нігтями і одним сивим вусом. Тоді Бранковича залив піт і дві солені цівки зав'язалися йому під бородою у вузол. Рука під ним почала дрижати так, що він, зі списом у грудях, подивився здивовано на ту руку й наліг на неї усіма своїми пудами, щоб її заспокоїти. Та вона все одно якийсь час ще здригалася, завмираючи, ніби спущена струна, а коли завмерла зовсім, він без звуку упав на неї. В ту ж хвилину просто у свою тінь впав з коня і той хлопець, ніби скошений поглядом Бранковича, і відлетіла в сторону його торба, яку він тримав на плечі.

— Що там, Коен загинув? — гукнув паша, а воїни, подумавши, що то хтось із гравців вистрілив у хлопця, в одну мить порубали Никона Севаста з усе ще затиснутими в руці костями. Вони повернулись і до Масуді, але той промовив щось до паші по-арабськи, звертаючи його увагу на те, що хлопець не вмер, а тільки спить. Це продовжило життя Масуді на один день, бо паша розпорядився стратити його не цього дня, а наступного, як воно і сталося.

Я — людина шаблі, — так закінчив свій запис про Аврама Бранковича Аверкій Скіла. — І я знаю: коли вбиваєш, то кожного разу все стається по-іншому, як щоразу по-іншому з кожною новою жінкою в ліжку. Тільки одних потім забуваєш, а інших — ні. Хтось із убитих, знову ж таки, як і хтось із жінок, ніколи не забуде тебе. Смерть кир Аврама Бранковича була з тих, які пам'ятаються. Було це так. Звідкись з'явилися люди паші з ночвами теплої води, обмили кир Аврама і передали його якомусь старцю, що носив на шиї ще один черевик, наповнений зелами, бальзамами і куделею. Я подумав, що він буде гоїти папас Авраму рани, але той натер його білилами і рум'янами, поголив, розчесав і такого відніс під шатро до Шабляк-паші.

— Оце ще один голий серб, — подумав я. Наступного ранку у тому шатрі він і вмер. Це було в 1689 році за східним календарем, на день святого мученика Євтихія. У ту хвилину, коли Аврам Бранкович випустив дух, Шабляк-паша вийшов із шатра і попросив трохи вина, щоб умити руки".

БРАНКОВИЧ ҐРҐУР

Див. СТОВПНИК

КАГАН

КАГАН — титул хозарського володаря. Столицею його був Ітіль, а літня резиденція знаходилася на Каспійському морі й називалася Семендер. Вважається, що прийняття грецьких місіонерів у хозарських палатах було справою політичних міркувань. Ще в 740 році один із хозарських каганів звертався до Царгороду з проханням про місіонера, добре обізнаного з християнським законом. У IX столітті виникла потреба зміцнити грецько-хозарський союз перед спільною небезпекою: в той час русичі вже прибили щит на царгородські ворота і відібрали у хозарів Київ. Крім того, існувала ще одна небезпека. Тодішній каган не мав наступника престолу. Одного дня прибули до нього грецькі купці, яких він зустрів і прийняв. Усі вони як один були низькі на зріст, темноволосі й такі волохаті, що волосся на своїх грудях розділяли проділом. Каган сидів між ними, мов велет, і обідав. Була пора перед негодою, і птахи билися у вікна, а мухи — в дзеркала. Коли ж подорожніх наділили дарами і провели, каган повернувся до палат і випадково кинув погляд на кості, що зосталися після учти. Костомахи, залишені греками, були величезні, як у велетнів, натомість каганові лежали малесенькі, як у дитяти. Він швидко зібрав слуг, аби ті згадали, що говорили йому чужинці, але ніхто нічого не пам'ятав. Переважно мовчали, — вирішили всі. Тоді до кагана наблизився один єврей з придворної свити й сказав, що допоможе йому.

— Хотілося б почути як, — сказав каган і лизнув трохи святої солі. Тоді єврей привів до нього раба і наказав, щоб раб оголив руку. Рука була точною копією правої руки кагана.

— Так, — сказав каган, — затримай його. Затримай і йди далі. Ти на доброму шляху.

Так по всій державі розлетілися гінці, і через три місяці єврей привів до нього хлопця, чиї ступні були зовсім як каганові. І його затримали при дворі. Потім знайшли ще два коліна, одне вухо і плече — все таке ж, як у кагана. Поступово в палаці зібрався гурт молодих людей — воїнів, рабів, мотузників, євреїв, греків, хозарів та арабів, котрі — якби з кожного взяти по одному членові чи по якійсь частині тіла — могли б створити ще одного молодого кагана, як крапля води схожого з тим, що правив у Ітілі. Не вистачало лише голови — її ніяк не могли знайти. Нарешті одного дня каган прикликав до себе єврея і наказав йому принести або свою власну, або каганову голову. Той анітрохи не злякався, і каган здивовано запитав у нього про причину.

— Причина в тому, що злякався я ще рік тому, а не сьогодні. Рік тому я знайшов і голову. І сторожую її тут, в палаці, вже стільки місяців, а все не наважуюсь тобі показати.

Коли каган наказав показати й голову, єврей привів до нього дівчину. Вона була молода, вродлива, і голова її так достеменно повторювала каганову, що могла б підмінити її в дзеркалі.