Діамант Раджі - Стівенсон Роберт Луїс
— Кажу вам — я роблю все, що можу: за мільйони так зразу не вхопишся. Хіба ж я не заопікувався вами, зовсім мені чужим, з простого милосердя? Хіба ж не живете ви здебільшого моїм коштом?
— Це ваш аванс, містере Ванделер, — поправив молодик.
— Ну, якщо хочете, аванс і, коли вам так краще, інтерес замість милосердя, — розсердився містер Ванделер. — Я тут не на те, аби вибирати вислови. Діло завжди є ділом, а ваше діло, дозвольте мені нагадати, надто брудне, щоб висувати такі претензії. Або вірте мені, або дайте спокій і знайдіть кого іншого, тільки припиніть, ради Бога, свої єреміади.
— Я починаю вивчати світ, — відповів молодик, — і бачу, що у вас є всі підстави одурити мене, а не поводитися чесно. Я тут теж не на те, аби вибирати вислови. Ви прагнете забрати діамант собі — цього, гадаю, ви не посмієте заперечити? Хіба ж не ви, назвавшись моїм ім'ям, обшукували моє помешкання, коли я вийшов з дому? Я розумію причини вашої затримки: ви брешете і вичікуєте, адже ви справжній здобичник діамантів, рано чи пізно, чесним шляхом чи ні, ви накладете на нього свої руки. Ні, цьому треба покласти край, ще трохи — і в мене урветься терпець, я обіцяю вам улаштувати несподіванку.
— Погрози вам нічим не зарадять, — відказав Ванделер. —Я теж можу вдатися до них. Мій брат тут у Парижі, поліція попереджена, якщо ви й далі надокучатимете мені своїми дурними причіпками, я, містере Роллес, теж вам приготую несподіванку. Але моя дасться вам узнаки до самої смерті. Ви [266] мене розумієте чи, може, до вас треба звернутися гебрайською? Все має кінець, настає кінець і моєму терпінню. У вівторок о сьомій — ні на день, ні на годину, ні навіть на частку секунди раніше, якщо не хочете занапастити себе. Якщо ви не почекаєте, то, про мене, забирайтесь хоч і в пекло — щасливої дороги!
Скінчивши, диктатор підвівся й пішов у бік Монмартру, хитаючи головою й люто вимахуючи кийком, тоді як його товариш, тяжко зажурений, зостався на лаві.
Френсіс аж нетямився з подиву й жаху, почуте геть приголомшило його, ніжна надія, з якою він підступив до лави, обернулася на огиду й розпач; старий містер Скрімджер, думав він, значно добріший і гідніший довіри батько, ніж оцей страшний і брутальний інтриган. Проте Френсіс опанував себе і, не гаючи ні хвилини, пішов назирці за добродієм.
Розгніваний диктатор ішов досить швидко, лють мов підганяла його, сердиті думки не давали йому озирнутися аж до порога його будинку.
Ванделерів дім стояв угорі на вулиці Лепік, з нього відкривався краєвид усього Парижа, навколо повівало чисте повітря пагорбів. Він був на три поверхи, мав зелені віконниці. Всі вікна, що виходили на вулицю, було щільно зачинено. З-за високого муру визирали верхівки дерев, перед муром, не даючи підійти до нього, стояли рогатки. Диктатор зупинився на мить, шукаючи ключа, відімкнув хвіртку і зайшов досередини.
Френсіс роззирнувся: околиці були безлюдні, будинок самотою стояв у саду. Здавалося, що стежити далі вже неможливо. Розглянувшись пильніше, Френсіс помітив поряд високий будинок, що бічною стіною виходив у сад, і на тій стіні мав однісіньке вікно. Френсіс підійшов до фасаду й побачив оголошення, на один місяць здають невмебльовані кімнати. Розпитавши, довідався, що здається й кімната з вікном у сад. Френсіс не вагався ні хвилини: винайняв кімнату, заплатив наперед і повернувся до свого готелю по речі.
Старий із рубцем від шаблі — його батько, а може, й ні, сам він вийшов на правильний слід або й не вийшов, але що вже напевне — він на порозі дивовижної таємниці, — і Френсіс заприсягся, що поти стежитиме, поки добереться до самої суті таємниці.
З вікна свого нового помешкання Френсіс Скрімджер міг бачити весь садок будинку з зеленими віконницями. Просто внизу розрісся пишний каштан, укривши розлогим гіллям два нефарбовані дерев'яні столи, за якими можна було обідати в жаркі літні дні. З трьох боків місце закривала густа рослинність. Між будинком і столами пролягала посилана [267] жорствою доріжка, що вела з веранди до садової хвіртки. Роздивляючись сад поміж планочок драбинчастих віконниць, які він не зважувався відчинити, боячися привернути увагу, Френсіс лише дрібку міг довідатись про звичаї його мешканців, і та дрібка свідчила про замкнутість і любов до самотності. Садок був наче монастирський, а будинок скидався на в'язницю. Зелені віконниці всі було позакривано, двері на веранду зачинено, а в садку, осяянім надвечірнім сонечком, скільки око сягало, не видніло жодної душі. Щоб не сидіти без усякого діла і трохи собі скрасити життя, Френсіс купив Евклідову "Геометрію"* французькою мовою, яку він заходився перекладати, сидячи на підлозі й пишучи на валізі: адже в кімнаті не було ні стола, ні стільця. Час від часу він підводився й кидав оком на сад будинку з зеленими віконницями, але вікна не відчинялися, в саду ніхто не показувався.
Тільки пізно ввечері сталися події, які трохи винагородили невсипущу Френсісову пильність. Між дев'ятою і десятою годинами пронизливо зателенькав дзвінок, збудивши Френсіса від дрімоти. Він учасно підбіг до вікна і почув вельми промовисті звуки — відмикалися замки, відсувалися засуви, —з'явився містер Ванделер; із ліхтарем, одягнений у широкий плащ з чорного оксамиту і таку саму шапчинку, він неквапом пройшов від веранди до садової хвіртки. Знову забряжчали замки і засуви, за хвилину в мигтючому світлі ліхтаря Френсіс побачив, як диктатор повів у дім якогось бридкого й огидного чоловіка.
Через півгодини містер Ванделер вивів свого гостя на вулицю, а сам, зайшовши під каштанове гілля й поставивши ліхтаря на стіл, замислено докурював сигару. Поміж листям Френсіс помічав усі його рухи, бачив, як він струшує попіл і глибоко затягується, постеріг суворість на обличчі й зціплені вуста, що свідчило про тяжкі й глибокі роздуми. Ванделер уже майже докурив, як із глибин будинку долинув дівочий голос, гукаючи його додому.
— Іду, — відповів Джон Ванделер, викидаючи недопалок і беручи ліхтар. Зайшов на веранду, і, коли зачинилися двері, будинок поринув у цілковиту темряву, хоч як Френсіс напружував зір, за віконницями він ніде не побачив жодного промінчика світла, — з цього він цілком тверезо виснував, що всі спальні покої містяться з того боку будинку.
Проте на світанку наступного дня (Френсіс прокинувся рано, проспавши ніч на голій підлозі) він побачив, що пояснення слід шукати деінде, За допомогою прихованих пружин усі віконниці відчинились, відкривши [268] металеві жалюзі — такі, які ми бачимо на вітринах крамниць. Знову спрацювали пристрої, жалюзі затягло вгору; майже годину в кімнати вільно проходило ранкове повітря, а потім містер Ванделер власноруч опустив усі жалюзі й закрив віконниці.
Поки Френсіс іще дивувався такій незвичайній обережності, двері відчинились і в садок вийшла молоденька дівчина. Гуляла вона хвилини зо дві, та навіть за такий короткий час Френсіс устиг переконатись, що вона гарна напрочуд. Після цього не тільки неймовірно зросла його цікавість — набагато поліпшився і душевний стан. Френсіса вже не гнітили думки про недобрі риси і більш ніж непевне життя його батька, з цієї миті він палко прихилився душею до нової родини. Хай та дівчина має стати йому сестрою чи дружиною, Френсіс не сумнівався, що вона справжній янгол. Він так захопився, що аж сполотнів від жаху, розміркувавши, що знає насправді дуже мало і, пішовши за містером Ванделером, міг просто помилитися.
Швейцар, якого він розпитав, міг розповісти дуже мало, та й те, що він сказав, видавалося загадковим і досить сумнівним. У сусідстві жив надзвичайно багатий англієць, без міри дивакуватий, з химерними вподобаннями і звичками. Він власник великих колекцій, які зберігає у своєму будинку; саме аби вберегти їх, він зробив сталеві жалюзі, понавигадував замків і поставив рогатки вздовж мурів. Живе він здебільшого сам, тільки іноді до нього приходять досить дивні відвідувачі, мабуть, у справах. У домі, крім нього, живе тільки панночка і стара служниця.
— Панночка його донька? — поцікавився Френсіс.
— Певне, що так, — відповів швейцар. — Панночка — господиня будинку, й дивно бачити, як вона працює. Незважаючи на всі свої багатства, вона сама ходить на базар, щодня її можна побачити з кошиком.
— А що то за колекції?
— Вони неоціненні, — мовив швейцар. — Чогось більшого я сказати не можу. Відколи оселився мосьє де Ванделер, у нього ніхто з нашого кварталу навіть на порозі не стояв.
— Може, й так, але ж ви повинні хоч здогадуватись, що там у його славетних галереях. Це картини, шовки, статуетки, самоцвіти, чи що?
— Мосьє, — відповів швейцар, стенаючи плечима, — може, там навіть морква, я вам однаково нічого не скажу. Звідки мені знати? Хіба ви не бачите, що будинок стережуть, мов фортецю? [269]
Френсіс розчаровано вертався до кімнати, аж швейцар гукнув йому навздогін:
— Мосьє, я оце згадав. Мосьє де Ванделер об'їздив увесь світ, і я чув, як служниця колись казала, що він привіз дуже багато діамантів. Якщо це правда, то за тими віконницями є на що подивитися.
В неділю Френсіс завчасу прийшов до театру й сів на своє місце. Крісло, призначене йому, стояло третім або четвертим від лівої стіни, якраз навпроти однієї з лож бельетажа. Те, що місце вибрано зумисно, не викликало ніяких сумнівів, на це вказувала сама його позиція, Френсіс інстинктивно відчув, що ложа по праву руку від нього так чи інакше пов'язана з драмою, в якій він грав свою ролю, ні про що не здогадуючись. Глядачі з ложі, якби їм те спало на думку, могли б без перешкод спостерігати за ним від початку до кінця вистави, натомість самі, заховавшись углибині, цілком могли уникнути будь-яких розглядин з його боку. Френсіс надумався ні на мить не випускати ложу з ока і, оглядаючи залу або просто дивлячись на сцену й чекаючи початку вистави, він кутиком ока завжди позирав на порожню ложу.
Вже завершувалася друга дія, коли відчинились двері і ввійшло двоє людей, одразу заховавшись у найгустішій сутіні. Френсіс насилу опанував себе: то прийшов містер Ванделер із донькою. У венах і артеріях молодого хлопця зашумувала кров, вуха почервоніли, в голові запаморочилось. Френсіс не зважувався підвести очі, аби не збудити підозр, програмка, яку він уже не раз прочитав від початку до кінця, стала замість білої червоною, глянувши на сцену, він сприйняв її як щось незмірно далеке, голоси і рухи акторів видавалися вкрай дивними й безглуздими.
Час від часу Френсіс наважувався поглянути в бік, що цікавив його найдужче, аж поки нарешті відчув, що зустрівся очима з дівчиною.
