Айвенго - Скотт Вальтер

Якби знадобилася ще застава, я сам, незважаючи на те, що Айвенго жорстоко образив мене, готовий своєю власною честю поручитися за його честь. Але, здається, запропонованих застав і так досить — навіть за модним статутом норманського лицарства. Чи не так я кажу, отче Еймер?

— Цілком правильно, — підтвердив пріор, — ковчег зі святинею й цим багатим ланцюгом я відвезу в наш монастир і зберігатиму в ризниці доти, доки ця справа не отримає належного результату.

Він ще кілька разів перехрестився, бурмочучи молитви й кілька разів падаючи навколішки, і передав ковчегу руки ченця, який супроводжував його, — брата Амброзія; потім уже без усякої церемонії, але, можливо, з не меншим задоволенням згріб зі столу золотий ланцюг і опустив його в надушену сап'янову сумку, що висіла в нього на поясі.

— Ну, сер Седрик, — сказав абат, — ваше добре вино таке міцне, що в мене у вухах уже дзвонять до вечерні. Дозвольте нам ще раз випити за здоров'я леді Ровени та відпустіть на відпочинок.

— Клянуся бромгольмським хрестом, — сказав Сакс, — ви погано підтримуєте свою добру славу, сер пріор. Люди мають вас за справного ченця: кажуть, начебто ви лише тоді відриваєтеся від доброго вина, коли задзвонять до заутрені, і я на старість боявся осоромитися, змагаючись із вами. Клянуся честю, у мій час дванадцятирічний хлопчисько-сакс довше за вас просидів би за столом.

Однак у пріора були причини настійливо дотримуватися цього разу правил помірності. Він не лише за своїм титулом був присяжним миротворцем, але й на ділі терпіти не міг усяких сварок і зіткнень. Це відбувалося, втім, не від любові до ближнього або до самого себе; він побоювався запальності старого сакса й передбачав, що зарозумілість тамплієра, яка вже не раз проривалася назовні, зрештою спричинить неприємну сварку. Тому він почав говорити проте, що стосовно випивки жоден народ не може зрівнятися із твердоголовими й витривалими саксами, натякнувши навіть, ніби мимохідь, на святість свого сану, і закінчив наполегливим проханням дозволити піти на спочинок.

Слідом за тим прощальний келих обійшов коло. Гості, низько вклонившись господареві й леді Ровені, підвелися й розбрелися по залі, а господарі в супроводі найближчих слуг вийшли у свої покої.

— Нечестивий пес, — сказав тамплієр євреєві Ісаку, проходячи повз нього, — то ти теж пробираєшся на турнір?

— Так, — відповів Ісак, смиренно вклоняючись, — якщо завгодно буде вашій високоповажній доблесті.

— Як же, — сказав лицар, — тому і йдеш, щоб здирницьки витягнути всі жили із дворян, а жінок та хлопчиськ розоряти гарними цяцьками. Готовий заприсягтися, що твій гаманець повнісінький шекелів.

— Жодного шекеля, жодного срібного пенні, ні гроша немає, клянуся Богом Авраама! — сказав єврей, сплеснувши руками. — Я йду просити допомоги в побратимів для сплати податку, що стягує з мене палата юдейської скарбниці. Нехай пошле мені удачу праотець Яків. Я зовсім розорився. Навіть плащ, що я ношу, позичив мені Рейбен із Тадкастера.

Тамплієр жовчно всміхнувся й промовив:

— Клятий брехун!

Із цими словами він відійшов від єврея і, звернувшись до своїх мусульманських невільників, сказав їм щось мовою, не відомою нікому із присутніх.

Бідолашний старий був настільки приголомшений зверненням войовничого ченця, що той встиг уже відійти на інший кінець зали, перш ніж бідолаха зважився підняти голову й змінити свою принижену позу. Коли ж він нарешті випростався й озирнувся, обличчя його виражало здивування людини, тільки-но осліпленої блискавкою й приголомшеної громом.

Незабаром тамплієр і абат відійшли у відведені їм спочивальні. Проводжали їх дворецький і чашник. При кожному з них йшло по два служники зі смолоскипами, а ще двоє несли на тацях прохолодні напої; у той же час інші слуги вказували почту тамплієра та пріора й іншим гостям місця, де для них приготували нічліг.

Розділ VI

Щоб увійти в довіру, вдам я приязнь;

Якщо він купиться — чудово, ні — адью!

Лишень мене, молю тебе, не видай!

В. Шекспір, "Венеціанський купець"

Коли прочанин у супроводі слуги зі смолоскипом проходив заплутаними переходами цього величезного будинку, побудованого без визначеного плану, його наздогнав чашник і сказав йому на вухо, що якщо він нічого не має проти кухля доброго меду, то в його кімнаті вже зібралося багато слуг, яким хотілося б послухати розповіді про Святу Землю, а особливо про лицаря Айвенго.

Слідом за чашником із тим же запрошенням з'явився Вамба, запевняючи, начебто одна склянка вина після опівночі коштує трьох після сигналу до гасіння вогнів.

Не заперечуючи цього твердження, що виходило від такої обізнаної особи, прочанин подякував обом за люб'язне запрошення, але сказав, що дана ним обітниця забороняє йому розмовляти на кухні про те, про що не можна казати за панським столом.

— Ну, така обітниця, — сказав Вамба, звертаючись до чашника, — навряд чи пасує слузі.

— Я був збирався надати йому кімнату на горищі, — сказав чашник, з досадою знизуючи плечима, — але якщо він не хоче водитися з добрими християнами, нехай ночує поруч з Ісаком. Енвольде, — продовжував він, звертаючись до факельника, — проведи прочанина в південну келію. Яка люб'язність, така й дяка. Добраніч, сер прочанин.

— Добраніч, і нагороди вас Пресвята Діва, — незворушно відповів прочанин і пішов за своїм провідником.

У невеликій, освітленій простим залізним ліхтарем вітальні, звідки кілька дверей вели врізнобіч, їх зупинила покоївка леді Ровени, яка наказовим тоном оголосила, що її пані бажає поговорити з прочанином, і, взявши смолоскип із рук Енвольда й звелівши йому зачекати свого повернення, вона подала прочанинові знак іти за нею. Мабуть, прочанин вважав непристойним відхилити це запрошення, як відхилив попереднє; принаймні він скорився без усяких заперечень, хоча й здавалося, що він був здивований таким наказом.

Невеликий коридор і сходи, складені з товстих дубових колод, привели його до кімнати Ровени, груба пишнота якої відповідала шанобливому ставленню до неї господаря будинку. Всі стіни були завішені вишивками, на яких різнокольоровими шовками з домішкою золотих і срібних ниток були зображені епізоди псового й соколиного полювання. Постіль під пурпурним пологом була накрита багато гаптованим покривалом. На стільцях лежали кольорові подушки; перед одним стільцем, трохи вищим, ніж інші, стояла лавочка зі слонової кістки з вигадливим різьбленням.

Кімната освітлювалася чотирма восковими смолоскипами в срібних свічниках. Однак дарма сучасна красуня позаздрила б розкішній обстановці саксонської принцеси. Стіни кімнати були так погано проконопачені й у них були такі щілини, що ошатні драпірування надималися від нічного вітру. Жалюгідна подоба ширм захищала смолоскипи від протягів, але, незважаючи на це, їхнє полум'я постійно коливалося від вітру, як розгорнутий прапор воєначальника. Звісно, в оздобленні кімнати відчувалося багатство й навіть певна витонченість, але комфорту не було, а позаяк на ті часи про нього не мали гадки, то й відсутність його не відчувалася.

Три покоївки, стоячи за спиною леді Ровени, укладали на ніч її волосся. Сама вона сиділа на високому, схожому на трон стільці. Весь її вигляд і манери були такі, що, здавалося, вона народилася на світ для преклоніння. Прочанин відразу визнав її право на це, ставши перед нею на коліна.

— Підведися, мандрівнику, — сказала вона привітно, — заступник відсутніх гідний ласкавого прийому з боку кожного, хто дорожить істиною й шанує мужність.

Потім, звернувшись до свого почту, вона сказала:

— Відійдіть всі, крім Ельгіти. Я бажаю поговорити з праведним прочанином.

Дівчата відійшли на інший кінець кімнати й сіли на вузьку лаву попід стіною, де лишалися нерухомі й безмовні, як статуї, хоча вільно могли б шепотітися, не заважаючи розмові їхньої пані з мандрівником.

Леді Ровена помовчала з хвилину, ніби не знаючи, з чого розпочати, потім сказала:

— Прочанине, сьогодні ввечері ви вимовили одне ім'я. Я хочу сказати, — продовжувала вона із зусиллям, — ім'я Айвенго; за законами природи й роду це ім'я мало б зустріти тепліший і прихильніший відгук у тутешньому домі; але мінливості долі такі дивні, що хоча в багатьох серце здригнулося при цьому найменні, проте лише я наважуюся вас запитати, де й за яких обставин залишили ви того, про кого згадали. Ми чули, що він затримався в Палестині через хворобу й що після відходу звідти англійського війська його переслідувала французька партія, а нам відомо, що до цієї ж партії належать і тамплієри.

— Я мало знаю про лицаря Айвенго, — зніяковіло відповів прочанин, — але я хотів би знати більше, якщо ви цікавитеся його долею. Здається, він позбувся переслідувань своїх ворогів у Палестині й збирався повернутися до Англії. Вам, леді, має бути відомо краще, ніж мені, чи є в нього тут надія на щастя.

Леді Ровена глибоко зітхнула й запитала, чи не може прочанин сказати, коли саме варто очікувати повернення лицаря Айвенго на батьківщину, а також чи не зустріне він великої небезпеки на шляху.

Прочанин нічого не міг сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до іншого запитання леді Ровени, прочанин запевнив її: подорож має бути безпечною, якщо їхати через Венецію й Геную, а звідти — через Францію й Англію.

— Айвенго, — сказав він, — так добре знає мову та звичаї французів, що йому ніщо не загрожує в цій частині його шляху.

— Дай Боже, — сказала леді Ровена, — щоб він доїхав щасливо й міг взяти участь у майбутньому турнірі, де все лицарство тутешньої країни збирається показати своє мистецтво й відвагу. Якщо приз дістанеться Ательстану Конінгсбурзькому, Айвенго може почути недобру звістку після повернення до Англії. Скажіть мені, мандрівнику, як він виглядав, коли ви його бачили востаннє? Чи не зменшила хвороба його тілесної сили й краси?

— Він схуд і став смаглявішим відтоді, як прибув до Палестини з острова Кіпр у почті Ричарда Левине Серце. Мені здавалося, що обличчя його оповите глибоким смутком. Але я не підходив до нього, тому що не знайомий із ним.

— Боюся, — мовила Ровена, — те, що він побачить на батьківщині, не зжене з його чола похмурої тіні… Дякую, добрий прочанине, за звістки про друга мого дитинства. Дівчата, — звернулася вона до служниць, — подайте цій праведній людині вечірній келих.