Аварія - Дюрренматт Фрідріх

Усвідомивши це, він наче вдруге народився на світ, тільки йому бракує слів поза його фахом, нехай йому дарують, тож він навряд чи висловить те, що лежить йому на серці, — принаймні слово "народився" не вповні передає те щастя, що, наче могутній буревій, пойняло його, закрутило, розбурхало.

Таким чином дійшло до вироку,— оголосив його маленький, теж п'яний як чіп суддя під регіт, вереск, радісні вигуки й потуги на спів (пан Піле), оголосив на превелику силу, не тільки через те, що виліз на рояль у кутку, чи радше вліз у рояль, бо він перед тим відкрив його,— але й мова вперто йому опиналася. Він перечіпався через слова, калічив їх чи ковтав, починав речення, але не міг з ними впоратися, приточував їх до інших, значення яких він давно забув, та загалом перебіг його думок ще можна було збагнути. Суддя почав з питання, хто ж має слушність — прокурор чи захисник; чи Трапс вчинив один із найвизначніших злочинів століття, чи він не винен. Жодного з цих двох поглядів він не може цілком підтримати. Справді, прокурорів допит був не до снаги Трапсові, як слушно завважив захисник, і через це він погодився на багато чого такого, що, властиво, відбувалося зовсім інакше, але знову ж таки він убив, хоч і без диявольського наміру, ні, він убив тільки через нерозважливість, що притаманна тому світові, у якому він живе й діє як головний представник фірми "Гефестон". Він убив, бо для нього найприродніше — приперти когось до стіни, пропхатися наперед, а там або пан, або пропав. У світі, де любий Альфредо гасав на своєму "студебекері", з ним нічого не сталося б, нічого не могло б статися, та він був такий ласкавий, що завітав до них, до їхньої тихої білої вілли (на цьому слові погляд у судді затьмарився, і він провадив далі під радісне хлипання, раз у раз уриваючи собі мову, бо розчулено й неймовірно голосно чхав, тоді його маленька голова щезала в здоровенній хусточці, і це викликало все дужчий регіт слухачів), до чотирьох старих чоловіків, що осяяли його життя чистим променем правосуддя, яке, правда, має дивні риси, він це знає, знає, знає, це глузливо промовляють четверо помережаних зморшками облич; воно відбивається в моноклі старого прокурора, в пенсне огрядного захисника, посміхається беззубим ротом п'яного судді, що вже трохи затикається, спалахує рожевим полиском на лисині відставного ката (слухачі нетерпляче уривають це красномовство: "Вирок, вирок!"), це гротескне, примхливе, пенсійне, але саме те правосуддя (всі влад: "Вирок, вирок!"), ім'ям якого він присуджує їхнього найкращого, найлюбішого Альфредо Трапса до смертної кари (прокурор, захисник, кат і Сімона: "Браво, браво!", а Трапс, розчулено схлипуючи: "Дякую, любий судде, дякую!"), хоча юридично вирок обгрунтований тільки щирим зізнанням самого підсудного. Врешті, це найважливіше. Тож він радий оголосити вирок, беззастережно прийнятий підсудним; людська гідність не потребує нічиєї ласки, нехай же їхній шановний гість і друг радісно зустріне увінчання свого вбивства, що, як він сподівається, відбудеться за обставин не менш приємних, ніж саме вбивство. Те, що в міщанина, в пересічної людини виявляється випадково, через якусь лиховину чи неминучість природних явищ, через хворобу, через тромбофлебіт чи злоякісну пухлину, тут постає як необхідність, як моральний наслідок, тільки тут життя послідовно перевтілюється у витвір мистецтва, виявляється людська трагедія, спалахує в яскравому світлі, набуває бездоганної форми і завершується (слухачі: "Кінчай! Кінчай!"); так, можна з певністю сказати: тільки в акті оголошення вироку, що перетворює оскарженого на засудженого, відбувається посвята в лицарів правосуддя, немає нічого вищого, шляхетнішого, величнішого, ніж засудження людини на кару. І ось воно сталося. Трапс, цей, либонь, не зовсім законний щасливець — бо, власне, тут можлива тільки умовна смертна кара, але він не хоче брати цього до уваги, щоб не викликати розчарування в їхнього любого друга,— одне слово, Альфредо став тепер рівний їм і гідний бути прийнятим до їхньої колегії як чудовий гравець і т. ін. (Слухачі: "Шампанського!")

Вечір досяг апогею. Шампанське пінилося, ніщо не затьмарювало все гучніших веселощів гравців, що почувались як брати, навіть захисника втягли в сіті приязні. Свічки догоряли, якісь уже згасли, за вікном — перший подих ранку, збляклі зірки, прохолода, роса і передчуття далекого сонячного сходу.

Трапс, захоплений і водночас стомлений, зажадав, щоб його провели до кімнати нагорі, і падав з одних грудей на інші. Всі ледве белькотіли, п'яні-п'янісінькі, тяжкий дух сповнював вітальню, безглузда мова, самі монологи, бо ніхто вже нікого не слухав. Від усіх тхнуло червоним вином і сиром, всі гладили Трапса по голові, пестили, цілували його, щасливого, стомленого, наче малу дитину лагідні дідусі й дядьки. Лисий, мовчазний Піле повів головного представника нагору. Вони рачки насилу лізли сходами, посередині застрягли, заплутались один в одному, далі не змогли лізти і вклякли на східцях.

Згори, з вікна, сіявся сірий, як каміння, вранішній присмерк, танув на чистих білих стінах, знадвору чулися перші шерехи нового дня, з далекої невеличкої станції — посвисти й інші звуки залізниці, як невиразний натяк про нездійснене повернення додому. Трапс був щасливий, він нічого не жадав — такого ще ніколи не траплялося в його житті, житті дрібного міщанина. Перед ним поставали якісь невиразні картини, хлоп'яче обличчя, це його мізинчик, його улюбленець, далі, в сутінках — невеличке селище, куди він попав через ту аварію, ясна стрічка вулиці, що спиналася на невисоке узвишшя, пагорб з церквою, могутній шелесткий дуб із залізним обруччям і підпорами, лісисті узгір'я і безмежне яскраве небо вгорі, позаду, попереду, скрізь, без краю.

Аж ось лисий геть охляв, промимрив: "Хочу спати, хочу спати, втомився, втомився",— і справді заснув, чув тільки, як Трапс повз нагору, тоді впав стілець. Лисий на мить прокинувся на сходах, ще весь у снах і згадках про зниклий страх і хвилини, сповнені жаху. Потім знову заснув. Навколо нього — плутанина ніг, це решта старих бралися сходами. Внизу вони розіклали на столі пергамент і, повискуючи і крекчучи, надряпали на ньому смертний вирок, складений надзвичайно пишномовно, з кумедними зворотами, вченими словами, латинню й давньонімецькою, і всі разом подалися нагору покласти свій витвір головному представникові на ліжко, щоб, прокинувшись уранці, він згадав їхнє грандіозне чаркування.

Надворі — світанок, прохолода, перший пташиний спів, гострий, нетерплячий. А вони піднімалися сходами, перелізли через зіскуленого лисого Піле. Трималися один за одного, спиралися один на одного, хиталися, ледве посувалися вгору, найгірше на закрутах сходів — там вони спинялися, відступали, раптом посувалися наперед і знову назад.

Нарешті всі троє опинилися перед дверима кімнати для гостей. Суддя відчинив їх, і вся врочиста група — прокурор іще з серветкою круг шиї — застигла на порозі: у віконній рамі висів Трапс, нерухомий темний силует на тьмяному сріблі неба, серед важкого духу троянд, так укінчено, без вороття, що прокурор, у моноклі якого відбивався вже могутній ранок, спершу ковтнув повітря, а тоді, безпорадно сумуючи за своїм втраченим другом, болісно вигукнув:

— Альфредо, мій добрий Альфредо! Та що ж ти, на ласку Божу, вигадав? Ти ж зіпсував нам найкращу вечерю!

1 Хитрість, ошуканство (латин.).

2 Лихий, нечесний (латин.).

3 Непрямий, побічний (латин.).