Хроніки Нарнії — 3. Кінь і хлопчик - Льюїс Клайв Степлз

Неподалік височів палац Тісрока. Тут заклики звільнити дорогу лунали майже щохвилини.

— Дорогу! Дорогу! Дорогу! — прозвучало знову. — Дорогу Білому Королю варварів, гостю Тісрока (хай живе вічно)! Дорогу вельможам Нарнії!

Шаста намагався відступити убік і хотів розвернути Бругу, але навіть речисті нарнійські коні не здатні добре маневрувати у такій тисняві. Жінка, що стояла за Шастою, мала в руках ребристий кошик і добряче стусонула ним хлопця межи плечі: "Гой! Що ти робиш?!" Далі ще хтось ізбоку почастував його штурханцем. Хлопець на якусь мить розгубився і випустив із рук віжки. А люду було стільки, що голці ніде впасти. Шаста не міг навіть поворухнутись. У тлумі хлопець не зогледівся, як опинився у першому ряду. Зате йому було дуже добре видно все, що тут відбувалося.

Гості Тісрока виявились зовсім не схожими на всіх вельмож, яких дітям довелося бачити того дня. Із калорменців серед них був лише вістун — він ішов попереду і вигукував: "Дорогу! Дорогу!" Ношами гості не користувались, а йшли пішки. Було їх, здається, шість. Шасті ще ніколи не доводилося бачити таких людей. Усі вони були білолиці, як і він, а дехто мав ще й біляве волосся. Їхня одежа також нічим не нагадувала калорменську. Гості мали на собі короткі яскраві туніки, що сягали їм до колін: зелені, жовтогарячі або блакитні. Замість тюрбанів нарнійці носили сталеві або срібні шоломи, прикрашені дорогоцінним камінням, а на одному навіть були невеличкі крильця. Кілька юнаків ішли взагалі простоволосі. На поясах гостей висіли довгі прямі мечі, а калорменці переважно носили криві ятагани. Та й калорменці за будь-якої нагоди напускали на себе статечність і таємничість, а ці хлопці трималися спокійно і вільно. Ступали вони легко, вільно розмахуючи руками у ритмі ходи. Хлопці про щось невимушено між собою балакали, сміялися, один навіть насвистував. І було очевидно, що нарнійці готові подружитися з кожним, хто цього забажає, ну а якщо хтось не захоче, то в жодному разі не матимуть йому цього за зле. Шаста подумав, що йому ніколи не траплялися такі милі люди.

Проте далі сталося щось, чого він аж ніяк не сподівався. Провідник нарнійців показав на Шасту і вигукнув: "Ось він! Ось наш утікач! — і схопив хлопця за рамена, а відтак Шаста отримав добрячого стусана. Болю хлопець не відчув, проте було зрозуміло, що на нього сердяться. Юнак труснув Шасту за плечі і вигукнув:

— Чи ж не соромно, шановний? Королева Сюзан усі очі виплакала через Вас. Як то так? Зникнути на цілу ніч! Де Ви були?

Якби бодай найменша змога, Шаста прослизнув би поза Бругу і розчинився б у юрмищі, але біляві хлопці оточили його так тісно, що вирватись не було як.

Перша думка була розповісти, що він бідний син рибалки і що чужоземний вельможа, мабуть, із кимось його переплутав. Але далі Шаста відчув, що йому зовсім не хочеться пояснювати цілій юрбі, хто він і що тут робить, бо відразу посиплються питання, де узяв коня, хто така Аравіса і таке инше. Хтозна чи вдасться тоді пробратися через Ташбан. Шаста зустрівся очима із Бругу і поглядом попросив у нього допомоги, та кінь зовсім не збирався признаватися, що може говорити, отож стояв собі, безтямно втупившись у землю, як усі коні. Що ж до Аравіси, то Шаста навіть не важився глянути у її бік, боячись привернути увагу. Часу на роздуми не було, бо ватажок нарнійців саме сказав:

— Перидане, будьте такий люб'язний, візьміть його величність за одну руку, а я візьму за другу. Тепер ходімо. Коли наша вінценосна сестра побачить цього шибеника цілим і неушкодженим, з її серця спаде важкий тягар.

І ось, не встигли мандрівники пройти і половини Ташбану, як усі їхні плани розладналися. Шаста не мав змоги навіть попрощатися зі своїми супутниками. Він ішов ув оточенні чужинців, зовсім не уявляючи, що його чекає. Нарнійський король (з того, як до нього звертались инші, Шаста зрозумів, що це таки король) розпитував його: де він блукав? як йому вдалося втекти з палат? де подів свою одіж? і невже він не розуміє, що повівся як неслухняний шибайголов? (Король замість "шибайголова" сказав "шибайголов".)

А Шаста мовчав, немов язика проковтнув, бо не міг придумати нічого, що не викликало б нових питань.

— Ну, нема чого сказати? — знову мовив король. — Знаєте, Ваша високосте, Ваша поведінка мене дивує. Втікати пасує бешкетникам, у яких в голові вітер свище, а син короля Верхоландії мав би відповідати за свої вчинки. Ага, тепер Ви опустили голову, немов калорменський раб по шкоді.

Шасті було дуже прикро це чути, бо від першої миті, коли він побачив нарнійців, молодий король видався йому найліпшим з усіх дорослих. Хлопцеві, звісно, хотілося справити на нього гарне враження.

Незнайомці вели його по вузькій вуличці, міцно тримаючи попід руки. Спершу вони спустились по східцях униз, потім піднялись догори й опинилися перед білою стіною. Обабіч воріт височіли кипариси. Минувши арку, Шаста побачив перед собою просторий двір, чи, радше, садок Посеред двору сонячними лелітками вигравав водограй, скрізь стелилася шовкова травичка, росли пишні апельсинові дерева, а білу стіну, що оточувала садибу, геть обліпили ружі. Вуличний шум, пил, галайкання юрби — усе це, здавалося, кудись зникло. Шаста пройшов через увесь сад й опинився перед темними дверима. Вістун залишився надворі. Далі хлопця повели по коридору, вкритому кам'яними плитами. Камінь приємно остудив босі ноги хлопця, що цілий день ступали по розпеченій ташбанській бруківці. Разом зі своїми супутниками Шаста по сходах піднявся на другий поверх й увійшов до світлої просторої кімнати. Вікна, що виходили на північ, були широко розчахнуті, отож усередині зберігалася приємна прохолода і свіжість. На підлозі лежав пухнастий строкатий килим. Шаста ступив на нього і його босі ноги наче провалилися у товстий мох. Попід стінами стояли низькі присадкуваті дивани, а на них лежали розкішно вишиті подушки. Кімната була заповнена людьми. Шаста помітив, що дехто з них мав доволі незвичний вигляд. Та у хлопця не було часу зосередитись на цій думці, бо надзвичайно вродлива молода панна схопила його в обійми і гаряче розцілувала:

— Ох, Коріне, Коріне! Як ти міг таке вчинити? Ми приятелюємо з тобою ще від часу, коли жила твоя мати. Ти тільки подумай: як би я пояснила його королівській величності — твоєму батькові, що ми повернулись без тебе? Так, чого доброго, ще до війни дійшло б між Верхоландією та Нарнією, а наші країни із давніх-давен підтримують дружні стосунки. Прикро, друже, прикро, що ти так ото з нами повівся.

"Вони сплутали мене із принцом Верхоландії, — подумав Шаста. — Отже, ці люди справді нарнійці. Гаразд, але де тоді справжній Корін?"

Проте пояснити щось товариству він так і не зміг.

— Де ж ти був, Коріне? — спитала панна, не випускаючи Шасту з обіймів.

— Я… я не знаю, — затинаючись, пробурмотів хлопець.

— Так-так, Сюзан, — промовив король. — Я теж не зміг добитися від нього жодного пояснення: ані правдивого, ані вигаданого.

— Ваші величності! Королево Сюзан! Королю Едмунде! — пролунав чийсь голос. Шаста обернувся, аби побачити, хто це сказав, і з дива мало не вискочив зі шкіри. Це був один із тих дивних чоловічків, на яких хлопець звернув увагу, коли ще тільки увійшов до кімнати. На зріст чоловічок був майже такий, як Шаста, і виглядав геть як людина, але ноги його вкривало густе волосся, як у цапа. Та й за формою вони були таки цапині, з ратичками. Обличчя у того створіння мало червонястий відтінок, підборіддя вкривала острішкувата борідка, а з кучерявої кучми визирали невеликі ріжки. То був справжній фавн, а Шаста ніколи не бачив цих істот на картинках ні навіть про них не чув. Проте той, хто читав книжку "Лев, Чаклунка і стара шафа", відразу зрозуміє, що фавн той мав на ім'я Тамнас і що саме його Люсі, сестра королеви Сюзан, зустріла в Нарнії, коли вперше туди потрапила. Правда, тепер він був старший, ніж тоді, бо Пітер, Сюзан, Едмунд і Люсі уже тривалий час правили Нарнією.

— Ваші величності, — сказав фавн, — принц просто перегрівся на сонечку. Ви тільки гляньте на нього! Хлопцеві геть памороки забило, аж не тямить, де він і хто він.

Це вплинуло: Шасту перестали картати, перестали засипати питаннями, натомість поклали на диван, під голову зручно підмостили подушку, напоїли холодним шербетом із золотого пугара і вирішили, що хлопцеві потрібен спокій.

Із Шастою ніколи не траплялося чогось подібного. Він навіть уявити собі не міг, що лежатиме на чомусь такому зручному, як цей диван, або що питиме щось таке смачнюще, як шербет. Проте його турбувало, що сталося з иншими і як, урешті-решт, йому звідси втекти, аби зустрітися з друзями на цвинтарищі, та що буде, коли повернеться справжній Корін. І все ж усі ці сумніви не могли зруйнувати відчуття спокою і комфорту. Зараз Шасту цікавило, що смачненького запропонують йому після відпочинку.

У тій кімнаті були різні цікаві істоти. Поруч із фавном сиділи два гноми (таких істот Шаста теж ніколи не бачив) та великий крук. Були також люди — старші від Шасти, але не набагато. Усі чоловіки та жінки мали доволі миловидні обличчя, мелодійні голоси і взагалі були приємніші у спілкуванні від будь-якого калорменця. Вони саме щось жваво обговорювали, і Шаста зацікавився темою бесіди.

— Шановна панно, — звернувся король до королеви Сюзан (це була дівчина, що обнімала Шасту), — що Ви вирішили? Ми тут сидимо уже три тижні. То як, вийдете заміж за того смаглявця, принца Рабадаша, чи ні? Він-бо так наполегливо добивається Вашої руки!

Панна заперечливо хитнула головою.

— Ні, брате, — відповіла вона, — за жодні діяманти Ташбану.

("Гей, — подумав Шаста, — то король і королева доводяться одне одному братом і сестрою! А я думав, що вони пара".)

— Правильно, сестро, — мовив король. — Моє ставлення до Вас напевно б змінилося, якби Ви пішли на це. Кажу-бо, іще коли посланці Тісрока уперше приїхали до Нарнії, аби вести перемовини про цей шлюб, і потім, коли принц Рабадаш гостював у Кеа-Перевелі, я не міг зійти з дива: Ви виявляли йому таку прихильність!

— Я поводилась нерозважливо, Едмунде, — відповіла королева Сюзан. — Прошу, вибачте мене. Але тоді, у Нарнії, принц поводився зовсім не так, як тут, у Ташбані.