Острови Халдеї - Джонс Діана Вінн

Мені здавалося, що залишаючи ґрунт Скарру, я залишила усю свою силу позаду, але я очікувала, що це лише через те, що я не спала минулої ночі. Коли мене несли через гуркіт прибою, я ковтала сіль, коли я пересувалася, я мала проблиски Івара та Ого, які брели за мною, і ще дальший проблиск Тітоньки Бек, яка випростана та дуже висока, була повернута обличчям до моряка, який запропонував перенести її також. Я бачила її погляд на хвилі, підняття підбору та погляд на нього, а тоді знизування плечима та погодження. Вона переміщалася у човен статечно сидячи на руках моряка, підбори разом і обидві руки скромно застібнуті на його шиї, так, ніби бідолашний чоловік був ще одним віслюком.

Я ледь пам'ятаю веслування до великого темного човна. Я думаю, що я мабуть заснула, перш ніж ми дібралися туди. Коли я прокинулася, був яскравий сірий ранок і я лежала обличчям униз, на вузькій лаві у теплій, але пахучій деревом каюті. Я одразу схопилася. Я знала, це лише справа сорока морських миль* до Берніки.

_____________________

* Морська миля дорівнює1852,3 метрам.

— Небеса! – викрикнула я. – Я пропустила усю подорож!

Виявилося, що такого не трапилося. Коли я вибігла у гойдаючийся, скрипучий прохід під палубою, Тітонька Бек зустріла мене з новинами, що ми зустріли вітри з протилежного напрямку.

— Моряки повідали мені, — сказала вона, — що бар'єр Логри зміщує повітря і також море, коли вітер дме з півночі. Ми будемо ще день, або більше у дорозі. – І вона відіслала мене назад, причесати, як слід, волосся.

Сніданок був у маленькому, із поганим запахом, закутку на кормі, де море стукало у одне крихітне віконце і стіл ковзав угору та униз, як гойдалка. Жодної вівсянки, до мого здивування. Я би не заперечувала вівсянку. Я була голодна. Я наклала вівсяні коржики та мед, просто так, ніби ми були на сухій землі та глечик для меду не зісковзував униз по столу, щоразу я потребувала його.

Трохи згодом, Тітонька Бек витерла свої пальці та передала тканину мені.

— Десять вівсяних коржів, це багато, Ейлін, — мовила вона мені. На кораблі не має їжі на місяць. Йди глянь, що сталося з Іваром та Ого.

Я неохоче пішла. Я хотіла – окрім додаткових вівсяних коржиків – піти на палубу та побачити море. Я знайшла хлопців у не провітреному маленькому місці по той бік трапу. Івар лежав у ліжку, стогнучи. Ого сидів біля нього, виглядаючи стривоженим та лояльним, тримаючи напоготові велику миску на колінах.

— Йди геть! – сказав Івар. – Я помираю!

Ого сказав мені:

— Я не знаю, що робити. Він у такому стані всю ніч.

— Йди та приведи Тітоньку Бек, — сказала я. – Трохи поснідай. Я потримаю миску.

Ого передав мені миску, як постріл. Я поставила її на підлогу. Вона була огидна.

— Не став її туди! – завив Івар, коли Ого поспішив з кімнати. – Я потребую її! Зараз! – Він виглядав хворим. Його обличчя було як нутряне сало, усе бліде та блискуче. Я підняла миску знову, але він заголосив, — у мене нічого не залишилося для хвороби! Я помру!

— Ні, не помреш, — сказала я. – Це не героїчно. Де ліки, які спакувала твоя мати для тебе?

— У сумці, на якій ти сидиш, — задихався Івар. — Але дурний Ого не знає яке є те саме!

— Ну, припускаю, я також не знаю, — сказала я, встаючи та відкриваючи сумку, — а я не дурна. Чому ти не знаєш?

Івар просто заховав обличчя у грудкуватій маленькій подушці і застогнав. На щастя, саме тоді зайшла Тітонька Бек.

— Це смішно, — сказала вона, вникаючи у ситуацію. – Я думала, що Ого перебільшує. Відсунься, Ейлін, і дай мені заглянути у ту сумку.

У сумці було досить багато банок та пляшок, дбайливо загорнутих серед одягу. Тітонька Бек усі повитягала та впорядкувала їх у рядок на дошках підлоги.

— Хм, — сказала вона. – Яка? – Вона піднімала одну за одною скляні пляшки та тримала напроти світла. Вона хитала головою. Вона піднімала одну за одною, фаянсові банки, знімала пробки та нюхала. Івар підвівся на одному лікті та з тривогою спостерігав за нею. Тітонька Бек похитала головою знову і, дуже обережно та свідомо вилила вміст у миску.

— Гей! – сказав Івар. – Що ти робиш?

— Я не знаю, — сказала Тітонька Бек, – починаючи звільняти скляні пляшки від вмісту, у миску, також, — які наміри були у Мевенне, але боюся вона так само погано розбирається у ліках, як і у вишивці. Ейлін, візьми цю миску на палубу та вилий усе у море. Будь обережна, не пролий по дорозі. Воно може здійняти пожежу на кораблі. Тоді повертайся за пляшками. Їх також слід викинути за борт.

— Але що буду робити я? – голосив Івар, коли я відносила миску, настільки обережно та непохитно, як могла.

Тітонька Бек загарчала на нього, щоб він поводився нормально та негайно зняв цю брудну сорочку.

Це зайняло у мене досить багато часу: вилити вміст миски. Я була у двох кроках від трапу, коли корабель закачало, раптово та сильно. І, я робила що могла, але миска розплескала та вихлюпнула трохи рідини на дерев'яну підлогу. Це була найменша крапля, але вона спричинила дійсно жахливий запах та почала димитися. Тітонька Бек не жартувала щодо цих ліків. Я пройшла решту шляху обережніше, ніж абищо я робила за все своє життя. Я ставила миску на кожну сходинку дерев'яних сходів, що вели нагору, на палубу, та тримала її непохитно, коли вилазила за нею. Я виповзла із нею на раптове яскраве денне світло на палубі. Скрізь були мотузки, моряки витріщалися, а за ними, засліплюючі поривчасті, хвилі. Але я похмуро тримала свої очі на мерзенній рідині у мисці, весь шлях до краю човна, та, перш ніж почала її виливати, обережно визначила звідки дме вітер. Я не хотіла, щоб її видуло мені у обличчя. Це було величезне полегшення, коли я нарешті перехилила миску до коричнюватих, здіймаючихся хвиль.

Море кипіло білим, там де падала рідина. Я мала чекати поки корабель пройде білизну, перш ніж могла нахилятися уперед та виливати вміст миски. Це робило білизну меншою. Я вирвала руку та, боюся, втратила миску, яка занурилася та втопилася майже миттєво. "О, ну добре", подумала я. "Можливо, хороше позбавлення".

Коли я повернулася униз, пролита крапля перестала диміти, але на її місці утворилося обвуглене коло.

У каюті, Івар тепер сидів, витріщаючись на Тітоньку Бек, без сорочки, його торс був весь вкритий гусячою шкірою. Тітонька Бек витягла шпильку, з рубіном на кінці, з волосся та повільно махала нею перед Іваром.

— Дивись на шпильку. Весь час дивись на мою шпильку, — казала вона, але перервалася, щоб простягнути мені пляшки та банки, усі загорнуті разом у Іварову сорочку. – За борт, сказала вона. – Сорочку та решту.

— Гей! – сказав Івар. – Це хороша сорочка! – Він перестав витріщатися на Тітоньку Бек та подивився з-під лоба на мене.

— Прокляття, — сказала Тітонька Бек. – Маю почати знову. Івар, стеж за цією моєю шпилькою.

Це зайняло дуже мало часу – позбавитися клунку з сорочки. Коли я повернулася на цей раз, Івар витріщався на Тітоньку Бек, виглядаючи так, ніби він раптом став дурним. Тітонька Бек казала:

— Кажи це за мною, зараз. Я хороший моряк. Я ніколи не маю морської хвороби. Давай – я хороший моряк…

Івар слухняно сказав:

— Я хороший моряк. Я ніколи не маю морської хвороби.

— Дуже хороший моряк, — підказала Тітонька Бек. – Жодна погода не впливає на мене.

— Дуже хороший моряк, — повторив Івар. – Жодна погода не впливає на мене.

— Добре, — Тітонька Бек клацнула пальцями перед Іваровими очима, тоді сіла назад на підбори та подивилася на нього уважно. Івар блимнув очима та поворухнувся та подивився навкруги на маленьку, тьмяну каюту. – Як ти тепер? – запитала Тітонька Бек, передаючи йому чисту сорочку.

Івар глянув на неї, ніби не був певен, якусь мить. Тоді він, здається, повернувся до життя.

— Ой! – сказав він. – Заради Хранителів, я голодний!

— Звичайно, ти голодний, — погодилася Тітонька Бек. – Краще побіжи та поснідай, поки Ого не з'їв усі вівсяні коржики.

— Боги Халдеї! – схопився Івар. – Я вб'ю його якщо він це зробить! – Притискаючи сорочку до свого переду, він затупотів геть, у їдальню. Тітонька Бек піднялася на ноги та вставила свою рубінову шпильку назад у волосся, виглядаючи задоволеною. Доволі самовдоволеною, насправді.

Я збиралася прослідувати за Іваром, у випадку якщо він накинеться на Ого. Ви не можете бути певним, що Ого зможе захистити себе як слід. Але Тітонька Бек зупинила мене.

— Не зараз, — сказала вона. – У нас є робота. Я хочу побачити, що Мевенне запакувала у наші сумки.

Я трохи зітхнула та пішла за нею на той бік трапу. Сумки були звалені в одному кінці нашої каюти. Тітонька Бек опустилася на коліна та розв'язала верхню. З'явився сильний запах. Це був не зовсім поганий запах, радше як ромашка та зіпсований мед, тільки не такий самий. Від нього я стала відчувати легку морську хворобу. Тітонька Бек відкусила прокляття та з ляскотом закрила сумку, знову.

— Нагору, на палубу із цим, — сказала вона мені. – Ти візьми ці дві, Ейлін.

Я зробила, те що вона сказала, але не охоче. Ці сумки були зроблені з шкіри гарної якості, та важкі. Я думала, що Тітонька Бек збирається викинути їх у море. Але вона зупинилася у прикритті веслувального човна, там, де він був прив'язаний мотузкою до палуби, та скинула там сумки.

— Поклади свої сюди, — сказала вона мені, встаючи на коліна перед відкритою, — і тоді ми побачимо. Що у нас тут? – Вона витягла, грандіозне на вигляд, лляне плаття та обережно розгорнула його. У кожному згині були коричневі крихти трави. – Хм, — сказала вона, оглядаючи та нюхаючи. Її обличчя стало дуже жорстким. Якусь мить вона просто стояла на колінах. Тоді вона бадьоро підняла голову та сказала мені, — Ну-ну. Мевенне безсумнівно намагається захиститися від молі, і робить це неправильно, як завжди. Візьми кожний предмет одягу, як я передам його тобі, та витруси його за борт. Враховуючи вітер. Переконайся, що жодна з цих нещасних рослин не торкнулася корабля, чи тебе, якщо зможеш уникай цього. І вона передала скручене плаття у мої руки.

Це зайняло в мене півгодини – витрусити усі трави. Тітонька Бек передавала мені одяг, за очищеним одягом, кожний також загорнутий, кожний нашпигований травами як гуска, готова до смаження. Струшування з деяких із вовняної тканини було безкінечне, оскільки крихітні частинки трав застрягли у тканині і чіплялися за неї.