Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

міцно спить. Я підсипала йому в горілку снотворного зілля. Шкода, що не мала більше, бо тоді обійшлася б без тебе. Ходімо ж! Задні двері незамкнені, там є сокира, я поклала... Його кімната теж відчинена, я покажу тобі дорогу. Я б і сама все зробила, та в мене руки надто слабкі... Ходімо ж!

– Нізащо в світі, пані! – рішуче відказав Том, спиняючись і намагаючись удержати її, хоч вона й поривалася вперед.

– Але ж подумай про всіх цих нещасних! – сказала Кассі.– Ми могли б визволити їх, податися десь на мочарі, знайти там сухе місце й жити собі. Я чула, що таке вже не раз було. Хоч би як жити, а все ж краще, ніж тут.

– Ні! – твердо сказав Том.– Ні! Зло ніколи не породить добра. Та я краще відрубаю собі руку!

– Тоді я с а м а,– шарпнулася Кассі.

– О міс Кассі! – вигукнув Том, швидко заступаючи їй дорогу.– Бога ради, не занапащайте своєї душі! Нічого, крім лиха, з цього не буде. Ми повинні терпіти й чекати свого часу.

– Чекати! – мовила Кассі.– А хіба я не чекала? Чекала; аж поки в мене геть зболіло серце й скаламутився розум! Скільки горя він мені заподіяв! А чи не точить він кров з тебе самого?.. Ні, всі ті загублені душі волають про помсту! Настала його черга, і я таки випущу з нього кров!

– Ні, ні, ні! – вигукнув Том, хапаючи її за руки, аж посудомлені з люті.– Ні, бідна заблудла душе, ти не вчиниш цього! Молися богові, щоб він дав тобі силу перемогти себе!..

– Чи не казала я тобі, що мене переслідують демони зла? Не можу я молитися, Томе! Хотіла б, та не можу. Відтоді як продали моїх дітей, я ніколи більше не молилася. Я не можу молитися, можу тільки ненавидіти й проклинати!..

Кассі замовкла. З її понурених очей падали великі, важкі сльози.

Том якусь хвилю мовчки дивився на неї, тоді нерішуче сказав:

– Міс Кассі... Якби вам утекти звідси... якби таке можливе... то я радив би вам з Емелін спробувати...Тільки, звісно, так, щоб не пролити крові.

– А ти не підеш з нами, Томе?

– Ні,– відказав Том.– Був час, коли і я пішов би, але тепер залишуся серед цих нещасних і нестиму свій хрест до кінця. Ви – інша річ, вам усе це над силу, тож тікайте, якщо є змога.

– Я не знаю, куди звідси можна втекти, крім домовини,– сказала Кассі.– Кожна тварина, кожен птах знаходить собі якийсь притулок, навіть змії та крокодили грають свої лігва, тільки для нас ніде нема місця. І в найтемніших болотяних хащах нас винюхають і знайдуть їхні собаки. Всі і все проти нас, навіть тварини. То куди ж нам тікати?

Том мовчав.

Кассі не раз уже годинами обмірковувала всілякі плани втечі й один по одному відкидала їх як безнадійні чи нездійсненні. Та в цю мить у голові її сяйнув новий задум, такий простий і певний, що в ній ураз прокинулась надія.

– Томе, я спробую! – раптом мовила вона.

– Помагай вам боже! – сказав Том.

Розділ XXXIX

ХИТРОМУДРА ВИГАДКА

Горище в домі Легрі, як і більшість горищ по всіх домах, являло собою велику пустку, вкриту порохом, запнуту павутинням і завалену всіляким непотребом. Багата родина, що жила в цьому домі за кращих його днів, свого часу придбала чимало розкішних меблів; частину їх вона забрала з собою, деякі й дотепер стояли занедбані в спустілих покоях, а решту позносили на горище. Там таки лишилися й два величезні ящики, в яких привезли ті меблі. Крізь мутні, запорошені шибки маленького віконця ледь пробивалося тьмяне світло й лягало на стільці з високими спинками та припалі порохом столи, що знали колись іншу долю. Одне слово, то було темне, похмуре місце, що мимоволі навіювало думки про нечисту силу та привиди, а перекази, які ходили серед забобонних негрів, тільки додавали йому моторошної слави.

Років зо два тому там було замкнено на кілька тижнів одну негритянку, яка чимось не догодила Легрі. Що з нею сталося, сказати ми не можемо, та й самі негри про це лише догадувались, але відомо, що одного дня мертве тіло нещасної винесли з горища й поховали. Відтоді й пішли поголоски, що на старому горищі ніч у ніч лунають страшні прокльони, якесь гупання, тяжкий стогін і зойк. Ті балачки випадково почув Легрі й, посатанівши з люті, заприсягся, що перший ліпший, хто й далі патякатиме про горище, матиме добру нагоду побачити все те сам, бо він, Легрі, закує його в кайдани й посадить туди на цілий тиждень. Такої погрози було досить, щоб розмови припинилися, хоч віра у правдивість тієї історії, звісно, анітрохи не похитнулась.

З часом усі в домі стали уникати і східців, що вели на горище, і навіть того місця, звідки вони починалися. А оскільки кожен і досі боявся хоч словом прохопитися про горище, то вся та історія помалу відходила в непам'ять. І раптом Кассі спало на думку скористатися з марновірного перестраху Легрі, щоб визволитися самій і визволити свою товаришку по недолі.

Кімната Кассі містилася біля самих сходів на горище. І от одного дня, не спитавши Легрі, вона покликала кількох невільників і звеліла їм попереносити звідти меблі та всі її речі до іншої кімнати у протилежному кінці будинку. Коли Легрі повернувся з поїздки, носії з великим запалом бігали й метушилися, зчинивши в домі страшенний шум.

– Гей, Кассі! – гукнув Легрі.– Що це тут діється?

– Нічого. Просто я надумала переселитися в іншу кімнату,– похмуро озвалася Кассі.

– А це ж навіщо? – спитав Легрі.

– Так мені хочеться,– відказала Кассі.

– Хай тобі чорт! Навіщо?

– Щоб хоч іноді спокійно поспати.

– Поспати? А хто ж тобі не дає?

– Я б сказала, коли маєш охоту слухати,– сухо мовила Кассі.

– Кажи, паскудо! – звелів Легрі.

– Та пусте. Тобі воно, мабуть, не вадило б! Ото й тільки, що від півночі до ранку на горищі чути стогін і якісь люди там наче б'ються чи качаються долі.

– Люди на горищі? – спитав Легрі, силувано сміючись.– Хто ж вони такі, Кассі?

Кассі звела свої гострі чорні очі і втупила їх у Легрі з таким виразом, що його аж до самих кісток дійняло.

– Атож, Саймоне, хто вони такі? Я думала, т и мені скажеш. Чи, може, не знаєш?

Легрі вилаявся й заміривсь на неї гарапником, але вона ухилилася, шаснула в двері й, визирнувши звідти, сказала:

– Ось заночуй у тій кімнаті, то сам усе знатимеш. Спробуй! – І, хряпнувши дверима, замкнулася на ключ.

Легрі казився й лаявся, погрожував висадити двері, але, як видно, передумав і з неспокійною душею подався до вітальні. Кассі зрозуміла, що її стріла влучила в ціль, і відтоді вже не припиняла розпочатого натиску.

Вона знайшла в стіні горища кругле вічко й застромила в нього шийку від старої пляшки, так що від най: меншого подуву вітру звідти линули протяжні сумовиті звуки, схожі на тихе квиління, а коли вітер дужчав, те квиління переходило в справжній лемент, і марновірному вуху неважко було дочути в ньому жах та розпач.

Час від часу ті звуки чув хтось із невільників, і всі враз пригадали давній переказ про отой привид на горищі. Чіпкий забобонний жах охопив усіх в маєтку, і хоч ніхто не зважувався й натякнути на це при Легрі, але він теж несамохіть дихав тим жахом, яким просякло навіть навколишнє повітря.

Той вплив, який мала на нього Кассі, був досить " дивний і незвичайний. Легрі був її повновладний господар, утисник та мучитель і добре знав, що вона проти нього цілком безпорадна. Однак і найзапекліший негідник, живучи поруч сильної вдачею жінки, мимоволі під

падає під її вплив. Коли Легрі купив її, вона була, як казала сама, добропристойна і делікатна, а він безжально розтоптав її душу своїм грубим чоботищем. Але з часом, коли повсякденне приниження та гіркий розпач загартували її лагідну жіночу душу й роздмухали в ній полум'я лютої ненависті, вона й сама забрала над ним якусь владу, так що Легрі, повсякчас утискаючи її, почував перед нею дедалі більший острах.

Особливо посилився цей вплив відтоді, як Кассі неначе потьмарило розум і в мові її частенько стало прохоплюватися щось таємниче, лиховісне й незбагненне.

Днів через два Легрі сидів у старій вітальні біля вогню, що кидав довкола мерехтливі зблиски. Був один з тих непогожих вітряних вечорів, коли старі занедбані будинки виповнюються безліччю химерних звуків. Деренчали шибки, хляпали віконниці, вітер бурхав, гоготів і стугонів у димарі, щоразу дмухаючи з каміна куривом та попелом, неначе там гарцювало хтозна яке збіговисько чортів. З годину чи дві Легрі перевіряв рахунки, тоді читав газети, а тим часом Кассі сиділа в кутку, похмуро дивлячись на вогонь. Нарешті Легрі відклав газету і, побачивши на столі пошарпану книжку, яку перед тим читала Кассі, взяв її до рук і почав гортати сторінки. То був дешевенький, грубо розмальований збірник оповідок про криваві злочини, про духів, привиди та інші надприродні явища, і все ж історії ті якимось чином захоплювали кожного, хто починав їх читати.

Легрі форкав, тьхукав, а проте читав далі, перегортаючи сторінку за сторінкою. Нарешті він вилаявся й пожбурив книжку на підлогу.

– Ти ж не віриш у привиди, правда, Кассі? – промовив він, ворушачи дрова в каміні.– Я думав, у тебе досить глузду, щоб не боятися якогось там гуку.

– То байдуже, чи я вірю, чи ні,– буркнула у відповідь Кассі.

– Колись, бувало, на морі мене теж пробували страхати такими брехнями,– сказав Легрі.– Та мене не обдуриш. Я не з тих, що дослухаються до всіляких нісенітниць, дзуськи!

Кассі пильно дивилася на нього із свого затемненого кутка. В очах її світився загадковий вогонь, що завжди сповнював душу Легрі тривогою.

– Увесь той гук зчиняють пацюки і вітер,– провадив Легрі.– Пацюки часом зіб'ють тобі такий шарварок, що ой ой ой! Я не раз чув, що вони виробляли в корабельному трюмі. А вітер... Та коли бурхає вітер, можна почути все, що хочеш, це вже як є!

Кассі знала, що Легрі боїться її незворушного погляду, отож і далі мовчала, втупившись у нього з тим самим дивним виразом.

– Ну ж бо, жінко, кажи! Чи ти не згодна зі мною? – вигукнув Легрі. ‘

– А що, хіба пацюки можуть спуститися сходами, перейти коридор і відчинити замкнені на ключ та ще й стільцем підперті двері? – сказала Кассі.– А тоді підступити до ліжка $ покласти на тебе руку? Отак...

Говорячи, Кассі пронизувала Легрі своїм палючим поглядом, а він дивився на неї, як заворожений. А коли вона торкнулась його своєю холодною, мов крижаною, рукою, він аж сахнувся і люто вилаявсь.

– Брешеш, паскудо! Не було такого!

– Атож, звісно, що не було.