Мартін Іден - Лондон Джек
Від розмов дорослих, де світилася вся порожнеча їхнього поверхового розуму, його нудило, а бурхливі веселощі й невгамовна енергія молодших прикро його разила. Вони й хвильки не могли перебути спокійно — грали в якісь ігри, прогулювались, підбігали до борту й голосними криками вітали дельфінів та летючих риб.
Мартін багато спав. Після сніданку лягав у шезлонг, узявши журнал, якого ніколи не міг переглянути до кінця. Друковані сторінки стомлювали його. Він дивувався, як це люди без кінця знаходять про що писати, і, дивуючись, починав дрімати. Коли гонг кликав до столу, він сердився, що його розбудили. Прокидатися було так неприємно.
Якось він спробував скинути з себе цю летаргію і пішов на бак до матросів. Але, здавалося, і матроси змінилися від тієї пори, як він сам був один із них. У нього не знайшлося нічого спільного з цими грубими й тупими істотами. Він був у розпачі. Нагорі самим Мартіном Іденом ніхто не цікавився, а вернутися вниз, до людей свого класу, які колись прагнули його товариства, він уже не міг. Просто вони йому були ні до чого. З ними йому було так само важко, як і з тупими джентльменами та галасливою молоддю першого класу.
Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче.
Мартін ніколи ще не їхав на пароплаві у першому класі. Давніше він завжди був на баку з матросами, стояв на вахті або впрівав у чорній глибині кочегарки. У ті далекі дні, вилізши залізною драбиною із задушної ями, він часто бачив пасажирів у легких білих вбраннях, людей, які нічого не робили, тільки розважалися під тентом, що боронив їх від сонця й вітру, а запобіглива обслуга силкувалася виконувати найменші їхні примхи. І йому здавалося, що світ, у якому ці люди живуть, то чистий рай. А тепер, сам опинившись в осередді цього світу, найповажніший пасажир на судні, що сидить за столом праворуч від капітана, він оглядається назад, до бака та кочегарки, й марно шукає там свого втраченого раю. Нового раю він не знайшов, а старий пропав для нього навіки.
Мартін намагався розворушитися, знайти щось таке, що б його зацікавило. Якось заглянув до боцманського кубрика і за хвилину вже хотів звідти втікати. Тоді розбалакався з помічником механіка, освіченим чоловіком, який одразу ж заходився агітувати його за соціалізм і тицьнув йому в руку цілий оберемок листівок та брошур. Мартін слухав, як той викладає основи рабської моралі, і мляво розважав про свою власну ніцшеанську філософію. Кінець кінцем, чого вона варта? Він згадав одне з безглуздих тверджень Ніцше, в якому цей шаленець висловив сумнів щодо існування істини. Але хто знає? Може, Ніцше й мав рацію. Може й справді істини немає ні в чому, і навіть у самій істині. Але мозок у Мартіна швидко втомився, він волів повернутися до шезлонга й подрімати.
Та хоч як погано почував він себе на судні, попереду його чекало ще гірше лихо. Як-то поведеться, коли пароплав прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовляти крам для торгівлі, знайти шхуну до Маркізьких островів, робити тисячу всяких речей, про які навіть страшно згадати. Кожного разу, як Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він уже зійшов у Долину Тіней, і весь жах був у тому, що він не боявся. Якби хоч на хвильку злякався, можна було б вернутися до життя. А так Мартін дедалі глибше поринав у пітьму. Звичайні життєві втіхи вже не вабили його. "Маріпоза" опинилась у смузі північно-східних пасатів, але цей п'янкий вітер, дмучи йому в обличчя, тепер дратував його, і він наказав переставити свого шезлонга, щоб уникнути пестощів цього любого колись товариша давніх днів та ночей.
Проте особливо нещасним відчув себе Мартін того дня, коли "Маріпоза" ввійшла в тропіки. Він не міг більше спати. Переситився сном і хоч-не-хоч мусив терпіти сліпучий блиск життя. Снував по пароплаву, не знаходячи собі місця. Повітря було гаряче й вогке, і навіть зливи не могли його освіжити. Життя завдавало Мартінові болю. Він ходив узад і вперед по палубі, аж поки в знемозі падав у крісло, а тоді знов схоплювався на ноги. Примусив себе, врешті, дочитати журнал і взяв у бібліотеці кілька книжок поезії. Але вони не захоплювали його, і він знов починав ходити.
Допізна сидів на палубі, та це не допомагало йому, бо, коли спускався до каюти, заснути не міг. Цей єдиний засіб відпочити від життя уже не діяв. Це було занадто! Він засвітив електричне світло і спробував читати. Одною з книжок були поезії Свінберна. Мартін лежав у ліжку, гортав сторінки і раптом помітив, що читає уважно. Скінчивши строфу, почав читати далі, але одразу ж вернув назад. Поклав розгорнену книжку собі на груди й замислився. Отож-бо. Саме воно! Дивно, що це не спало йому на думку раніше. Він уже віддавна несвідомо йшов цим шляхом, а тепер Свінберн вказав йому найкращий вихід. Мартін прагнув спокою, а тут на нього чекав непорушний спокій. Він глянув на відчинений ілюмінатор. Так, досить широкий.
Уперше за багато днів серце його радісно забилося. Нарешті він знайшов порятунок від своєї хвороби. Він узяв книжку і сповільна прочитав уголос:
Позбувшись життьової мряки,
Бажань, і страху, і надій —
Тоді складаємо ми дяку
Богам у щирості своїй,
Що не повік життя триває,
Що мертвий вже не оживає,
Що й річка стомлена конає,
Віддавшись глибині морській.[32]
Мартін знову глянув на ілюмінатор. Свінберн дав йому до рук ключа. Життя — це лихо, чи радше воно стало лихом, нестерпним тягарем. "Що мертвий вже не оживає", — так, за це справді варто бути вдячним. Це єдине добродійство у світі. Коли життя стає до болю важким, смерть готова заколисати вічним сном. Але чого ж він чекає? Час рушати.
Мартін підвівся і, просунувши голову в ілюмінатор, глянув униз на молочне шумовиння. "Маріпоза" сиділа дуже глибоко, тож, повиснувши на руках, він ногами торкнеться води. Можна безгучно слизнути у воду. Ніхто не почує. Хлюпнула хвиля й зросила йому лице дрібнесенькими бризками. На губах у нього лишився солоний присмак, і це було приємно. Він навіть подумав, чи не написати своєї лебединої пісні, але розсміявся. Ні, нема коли. Треба поспішати.
Погасивши світло, щоб його не помітили, Мартін почав вилазити в ілюмінатор ногами наперед. Але плечі застряли, і, посунувшись назад, він повторив спробу, міцно притиснувши до тіла одну руку. Пароплав раптом гойднуло, і це допомогло йому. Він вислизнув і повис на руках. Коли ноги торкнулися води, він розтулив руки й занурився в перлисто-піняву воду. "Маріпоза" пройшла повз нього, наче темний мур, де-не-де пронизаний світлими кружальцями ілюмінаторів. Пароплав ішов швидко. Не встиг він подумати про це, як уже опинився далеко за кормою і повільно поплив серед тихого шелесту спіненого моря.
Боніта, приваблена білим людським тілом, штрикнула Мартіна зубами, і він засміявся. Біль нагадав йому, чого він опинився в морі. Заклопотаний своїм наміром, він забув про кінцеву мету. Огні "Маріпози" вже мерхли вдалині, а він усе плив і плив, немов хотів дістатися до найближчого берега десь за тисячу миль.
Це був несвідомий інстинкт життя. Він перестав плисти, але, тільки вода захлюпнула йому рота, знов запрацював руками, щоб виринути. "Воля до життя", — подумав він і глузливо посміхнувся. Так, у нього є воля, і досить сильна, щоб одним останнім зусиллям знищити себе й спинити своє буття.
Він став у воді. Глянув на спокійні зорі і випустив з легенів усе повітря. Швидким і дужим рухом рук та ніг піднявся трохи над водою, щоб з більшою силою пірнути, а тоді послабив м'язи і, мов біла статуя, став опускатися вглиб. Він почав вдихати воду, глибоко й поволі, як вдихають наркоз. Та коли вода почала його душити, він несамохіть заворушив руками й ногами і виплив на поверхню, під ясне зоряне світло.
"Воля до життя", —знову подумав презирливо, марно силкуючись не вбирати повітря в напружені легені. Ну, гаразд, він спробує новий спосіб! Він набрав повні легені повітря, щоб вистачило його надовго. Тоді пірнув головою вниз і поплив, натужуючи всю силу й волю. Він поринав глибше й глибше. Розплющеними очима стежив за примарним фосфоричним слідом, який лишали боніти. Мартін сподівався, що вони не кинуться на нього, бо це послабило б напруження його волі. Риби таки не зачіпали його, і він ще встиг навіть подякувати життю за цю останню ласку.
Все глибше й глибше занурювався він. Руки й ноги німіли і вже ледве рухалися. Він знав, що опинився дуже глибоко. Тиск на барабанні перетинки ставав нестерпним, у голові гуло. Він втрачав рішучість. Неймовірним зусиллям волі змусив себе поринути ще глибше, і раптом усе повітря одним вибухом вирвалося у нього з легенів. Крихітні бульбашки ковзнули йому по щоках, очах і швидко помчали вгору. Тоді почалися муки задухи. Але своєю напівпригаслою свідомістю він зрозумів, що цей біль — ще не смерть. Смерть — то не мука. Це було ще життя, останні його корчі, останній його удар.
Руки й ноги Мартінові знов забили по воді, спазматично й знесилено. Але пізно — він ошукав і їх і ту волю до життя, що наказувала їм рухатись. Мартін був уже занадто глибоко. Він уже ніколи не випливе на поверхню. Йому здалося, що він безвільно лине по морю мінливих видив. Райдужні барви оточували його й сповивали, і він немов купався в них. Але що це? Наче морський маяк. Ні, це у нього в мозку спалахнуло яскраве біле світло. Воно спалахувало щоразу швидше. Розкотився протяглий гуркіт, і йому здалося, що він летить кудись униз широкими безкраїми сходами. І раптом десь на дні він упав у пітьму. Це все, що Мартін зрозумів. Він опинився в безмежній пітьмі. І тої миті, як він це збагнув, свідомість його назавжди згасла.
ПОЕТ ЛЮДСЬКОЇ МУЖНОСТІ
"Перше ніж писати, треба жити". Ці слова Сент-Екзюпері стосовні не тільки до окремої людини, а й до цілих народів, цілих літератур, і то більше, ніж у банально-хронологічному розумінні. Американському народові треба було вже мати за плечима кількасот років нелегких історичних змагань — боротися з дикою природою, скидати владу метрополій, з мішанини вихідців із десятків країн утворювати етнічну й духовну цілість, — перше ніж він спромігся на власне слово у царині культури.
