Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулінг Джоан

Гаррі чув, як швидко й нажахано дихає Герміона.

— Тримайте їх міцно. Я беру Поттера! — сказав Ґрейбек і схопив Гаррі за волосся. Довгі жовті нігті дряпнули його по голові. — На рахунок "три"! Раз... два... три...

Вони роз'явилися, тягнучи бранців за собою. Гаррі пручався, намагався скинути Ґрейбекову руку, та це було безнадійно. Рон і Герміона були міцно притиснуті до нього з боків, він не міг від'єднатися від групи, ледве дихав, а шрам запік ще болючіше...

...він змією протиснувся у щілину вікна й невагомо, як туман, опустився на підлогу схожої на камеру кімнатки...

Полонені попадали одне на одного, приземлившись на якійсь сільській вуличці. Набряклі очі Гаррі якусь мить призвичаювались, а тоді він побачив ковану залізну браму з двох половин, за якою починалася довга під'їзна алея. Відчув тонесеньку цівочку полегшення, бо Волдеморта там не було. Гаррі, чинячи опір видінням, знав, що той зараз у якійсь дивній фортеці на самому вершечку вежі. Скільки Волдемортові треба часу, щоб повернутися, коли він довідається, що Гаррі тут, то вже інша річ...

Один хапун підійшов до брами й потрусив її.

— Як нам зайти? Тут замкнуто, Ґрейбек, я не можу... чорт!

Він злякано відсмикнув руки. Залізо звивалося й вигиналося, викручуючись з абстрактних завитків та кілець у страхітливе лице, що заговорило деренчливим лунким голосом:

— Назвіть мету прибуття!

— Ми маємо Поттера! — тріумфально заявив Ґрейбек. — Упіймали Гаррі Поттера!

Брама відчинилася.

— Ходімо! — звелів Ґрейбек своїм поплічникам, і бранців потягли за браму, а далі алеєю між рядами високого живоплоту, що притишував їхні кроки. Гаррі побачив над собою примарний білий силует і зрозумів, що то павич-альбінос. Спіткнувся, але Ґрейбек швидко поставив його на ноги. Він ішов, хитаючись, боком, прив'язаний спиною до спин чотирьох інших бранців. Заплющивши набряклі очі, на мить дозволив пекучому болю в шрамі себе подолати, бо хотів знати, що зараз робить Волдеморт, чи вже знає, що Гаррі впіймали...

— ...виснажена людина заворушилася під ковдрою й повернулася до нього схожим на череп обличчям... кволий чоловік спробував сісти і втупився великими запалими очима в нього, у Волдеморта, а тоді засміявся. У роті в нього майже не було зубів...

— То ти таки прийшов. Я знав, що ти прийдеш... колись. Але прийшов ти дарма. Я ніколи її не мав.

— Брешеш!

Гаррі охопила Волдемортова лють, шрам, здавалося, вибухне з болю, але він повернувся свідомістю у власне тіло, намагаючись там залишатися, поки бранців штурхали по гравію.

Їх усіх залило світлом.

— У чому справа? — запитав холодний жіночий голос.

— Нам треба побачити Того-Кого-Не-Можна-Називати! — проскрипів Ґрейбек.

— Ти хто такий?

— Ви ж мене знаєте! — У голосі вовкулаки почулася образа. — Фенрір Ґрейбек! Ми вловили Гаррі Поттера!

Ґрейбек схопив Гаррі й розвернув обличчям до світла, примусивши інших полонених теж розвернутися.

— Я розумію, що він розпух, мадам, але це він! — втрутився Скабіор. — От придивіться й побачите шрам. А оце дівчисько бачите? Це та бруднокровка, що з ним тинялася, мадам. Немає сумніву, що це він, а ще ми маємо його чарівну паличку! Осьо, мадам...

Гаррі бачив, що Нарциса Мелфой розглядає його набрякле лице. Скабіор кинув їй тернову чарівну паличку. Нарциса підняла брови.

— Заведіть їх сюди, — звеліла.

Штурханами й копняками Гаррі та інших бранців загнали по широких кам'яних сходах в обвішаний портретами передпокій.

— Ідіть за мною, — сказала Нарциса й повела їх через передпокій. — Мій син, Драко, вдома на весняних канікулах. Якщо це Гаррі Поттер, він його впізнає.

Вітальня сліпила очі після темряви надворі. Навіть з напівзаплющеними очима Гаррі бачив, яка ця кімната велика. Зі стелі звисала кришталева люстра, а на темно-фіолетових стінах портретів було ще рясніше, ніж у передпокої. Коли хапуни заштовхали полонених до вітальні, з крісел біля пишно оздобленого мармурового каміна підвелися дві постаті.

— Що таке?

Гаррі впізнав жахливо знайомий манірний голос Луціуса Мелфоя. Він запанікував, не бачачи виходу. Однак тепер, коли його охопив ще більший жах, легше стало блокувати Волдемортові думки, хоча шрам усе одно палав.

— Вони кажуть, що впіймали Поттера, — пролунав холодний Нарцисин голос. — Драко, ану підійди.

Гаррі не наважувався поглянути прямо на Драко, але бачив краєм ока цю трохи вищу за нього постать, що підвелася з крісла, з блідим загостреним обличчям і тьмяними очима під білявим волоссям.

Ґрейбек знову примусив бранців розвернутися так, щоб Гаррі став просто під люстрою.

— Ну, хлопче? — прохрипів вовкулака.

Гаррі опинився перед великим позолоченим дзеркалом з вигадливими завитками на рамі, що стояло на каміні. Уперше після площі Ґримо він крізь щілинки очей побачив себе в дзеркалі.

Обличчя в нього було величезне, блискуче й рожеве, усі риси спотворені Герміониними чарами. Чорне волосся сягало плечей, на щоках чорніла тінь заросту. Якби він не знав, що це справді він, то дуже б здивувався, хто ж це нап'яв його окуляри. Вирішив мовчати, бо голос його зрадив би, а ще уникав зорового контакту з Драко, поки той наближався.

— Ну, Драко? — запитав пожадливо Луціус Мелфой. — Це він? Гаррі Поттер?

— Я не... я точно не скажу, — вагався Драко. Він тримався віддалеки від Ґрейбека і, здається, боявся дивитись на Гаррі так само, як Гаррі на нього.

— Та придивися уважніше! Підійди ближче!

Гаррі ще не чув, щоб Луціус Мелфой так хвилювався.

— Драко, якщо саме ми передамо Поттера Темному Лордові, то нам усе буде проба...

— Думаю, ви ще не забули, містере Мелфой, хто саме його вловив? — погрозливо гаркнув Ґрейбек.

— Авжеж ні, авжеж ні! — нетерпляче відмахнувся Луціус. Він сам підійшов до Гаррі, і став так близько, що навіть з-під набряклих повік Гаррі бачив кожнісіньку рисочку його зазвичай апатичного блідого обличчя. Лице Гаррі нагадувало якусь розбухлу маску, і він почувався так, наче визирав з клітки.

— Що ви з ним зробили? — запитав у Ґрейбека Луціус. — Чого він у такому стані?

— Та то не ми.

— Схоже на жалюче закляття, — визначив Луціус.

Його сірі очі придивилися до чола Гаррі.

— Тут щось є, — прошепотів він, — може, й шрам, але дуже розтягнутий... Драко, підійди й придивися уважно! Що скажеш?

Гаррі побачив обличчя Драко поруч з батьковим. Вони були надзвичайно схожі, тільки, на відміну від схвильованого батька, Драко дивився на все неохоче, навіть з острахом.

— Не знаю, — відповів він і пішов до каміна, де стояла, спостерігаючи, його мати.

— Нам треба знати напевне, Луціусе, — сказала Нарциса чоловікові своїм холодним чистим голосом. — Пересвідчитися на сто відсотків, що це Поттер, перш ніж викликати Темного Лорда... Вони кажуть, що це його, — уважно придивилась вона до тернової чарівної палички, — але щось вона мені не схожа на ту, про яку розповідав Олівандер... Якщо ми помилимося, якщо даремно викличемо Темного Лорда... пам'ятаєш, що він зробив з Роулом і Дологовим?

— А як бути з бруднокровкою? — прогарчав Ґрейбек. Гаррі ледь не впав, коли хапуни знову змусили їх розвернутися, щоб світло падало на Герміону.

— Стривайте, — різко озвалася Нарциса. — Так... так, вона була з Поттером у мадам Малкін! Я бачила її фото у "Віщуні"! Подивися, Драко, чи це не Ґрейнджер?

— Я... може... так.

— А це той малий Візлі! — вигукнув Луціус, обходячи зв'язаних бранців, щоб стати перед Роном. — Це вони, Поттерові друзі... Драко, глянь на нього, чи це не син Артура Візлі, як там його звуть?..

— Ага, — знову буркнув Драко, стоячи спиною до полонених. — Можливо.

За спиною в Гаррі відчинилися двері. Заговорила жінка, і від звуку її голосу Гаррі стало ще страшніше.

— Що таке? Що сталося, Циссі?

Белатриса Лестранж поволі обійшла полонених і зупинилася справа від Гаррі, дивлячись на Герміону з-під важких повік.

— І справді, — неголосно промовила вона, — це та дівчина-бруднокровка? Це Ґрейнджер?

— Так-так, це Ґрейнджер! — вигукнув Луціус. — А біля неї, ми думаємо, Поттер! Поттер зі своїми друзями, яких ми нарешті впіймали!

— Поттер? — охнула Белатриса й відступила на крок, щоб краще його роздивитися. — Ти певний? Тоді негайно треба повідомити Темного Лорда!

Вона засукала лівий рукав. Гаррі побачив у неї на руці Чорну мітку й зрозумів, що зараз вона її торкнеться, викликаючи свого любого хазяїна...

— Я вже сам збирався його викликати! — вигукнув Луціус і схопив Белатрису за руку, не даючи їй торкнутися мітки. — Я сам його викличу, Бело. Поттера привели в мій дім, тому саме я вповноважений...

— Ти вповноважений! — глузливо перекривила Белатриса, вириваючи руку з його лещат. — Ти втратив усі повноваження, Луціусе, коли загубив свою чарівну паличку! Та як ти смієш! Забери свої лапи!

— Ти до цього не причетна, це ж не ти впіймала хлопця...

— Я прошу вибачити, містере Мелфой, — втрутився Ґрейбек, — але це ми впіймали Поттера і ми претендуємо на гроші...

— Гроші! — засміялася Белатриса, що виривалася від сестриного чоловіка, а вільною рукою намацувала в кишені чарівну паличку. — Забирай свої гроші, смердючий стерв'ятник, навіщо мені ті гроші? Мені б тільки удостоїтися його... його...

Вона раптом перестала пручатися, її темні очі втупилися в щось таке, чого не бачив Гаррі. Радіючи її капітуляції, Луціус відштовхнув її руку й закотив рукав собі...

— СТІЙ! — верескнула Белатриса. — Не торкайся, нам усім кінець, якщо Темний Лорд повернеться зараз!

Луціус заціпенів, тримаючи вказівний палець біля самісінької мітки. Белатриса вийшла з вузького поля зору Гаррі.

— Що це таке? — почув він її голос.

— Меч, — прокректав хтось із хапунів.

— Дай сюди.

— Він же не ваш, місіс, це мій, це я його знайшов.

Бахнуло. Спалахнуло червоне світло. Гаррі збагнув, що того хапуна приголомшено. Його напарники обурено заревли, а Скабіор вихопив чарівну паличку.

— З чим ти граєшся, жінко?

— Закляктус! — верещала вона. — Закляктус!

Вони не могли з нею впоратися, хоч їх було четверо, а вона одна. Гаррі знав, що ця відьма наділена надзвичайною майстерністю, і не має жодної крихти сумління. Хапуни попадали, де стояли — всі, крім Ґрейбека, бо того нагнуло навколішки, з розпростертими руками. Краєм ока Гаррі бачив, як Белатриса з восковим обличчям нависла над вовкулакою, міцно стискаючи Ґрифіндорів меч.

— Де ти взяв цей меч? — прошепотіла вона Ґрейбекові, забираючи чарівну паличку з його безвольної руки.

— Та як ти смієш? — прохрипів він, змушений на неї витріщатися й не маючи змоги рухати нічим, крім рота.