Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Він щиро засмутився, бо був по-справжньому прив'язаний до неї. Охоплений співчуттям до Дженні, він одразу ж сказав дружині, що поїде одвідати її. Його турбувало майбутнє Дженні. Не можна, щоб вона жила сама. Може, він зуміє дати їй яку-небудь корисну пораду. Він поїхав до Сендвуда, але довідався там, що Дженні переїхала до готелю "Тремонт" у Чікаго. В готелі він її також не застав — вона пішла на могилу дочки. Він заїхав ще раз того ж самого дня, і йому сказали, що вона вдома. Коли їй подали карточку Лестера, Дженні страшенно схвилювалась, дужче, ніж хвилювалася, зустрічаючи його в минулі дні, бо зараз він був їй більше потрібний.

Лестер до цього часу багато думав про свій вчинок — цьому не заважали ані більш ніж вдалий шлюб, ані знову здобуте багатство й пошана, його сумніви й незадоволення собою не вляглися до цього часу. Думка, що він забезпечив Дженні, не втішала його,— він завжди знав, як мало важать для неї гроші. Кохання — ось смисл її життя. Без кохання вона була, як вутлий човен у відкритому морі,— це він добре знав. їй потрібний був тільки він сам, і Лестер відчував глибокий сором від думки, що співчуття до неї виявилося безсилим перед почуттям самозбереження й жадобою багатства. Того дня, коли він піднімався ліфтом у готелі "Тремонт", сумління жорстоко мучило його, хоч він і розумів, що тепер не в його владі щось виправити. Він в усьому винен — і в тому, що спокусив Дженні, і в тому, що не залишився з нею до кінця наперекір усьому світові. Але тепер уже нічого не зробиш. Треба тільки обійтися з Дженні якомога м'якше, поговорити з нею, в міру сил своїх допомогти їй співчуттям і порадою.

— Здрастуй, Дженні,— сказав він привітно, коли вона відчинила йому двері.

Як змінили її пережиті страждання! Вона схудла, бліді щоки ввалилися, очі здавалися величезними.

— Яке страшне нещастя,— заговорив він збентежено.— Хто б міг подумати, що це трапиться.

То були перші слова підтримки, які дійшли до серця Дженні з того часу, як Веста померла, з того часу, як сам Лестер її покинув, його прихід глибоко зворушив її; від хвилювання вона не могла говорити. Сльози затремтіли у неї на віях і потекли по щоках.

— Не плач, Дженні,— сказав він, обійнявши її і ласкаво притискуючи до плеча її голову.— Мені так шкода. Я багато про що жалкую, та пізно про це говорити. Мені безмежно шкода Весту. Де ти її поховала?

— Поруч з татом,— відповіла Дженні і розридалась.

— Так, погано,— сказав він тихо і замовк.

Трохи заспокоївшись, вона одійшла від нього і, витерши очі, запросила сісти.

— Так прикро, що мене не було тут, коли це сталося,— продовжував Лестер.— А то б я весь час був з тобою. Ти тепер, мабуть, не захочеш більше жити в Сендвуді?

— Я не можу, Лестер,— сказала вона.— Просто сил немає.

— Куди ж ти думаєш переїхати?

— Ще не знаю. Там мені просто не хотілося обтяжувати сусідів. Я думала найняти десь маленький будиночок і, можливо, взяти на виховання дитину або влаштуватись на роботу... Мені так не хочеться жити самій.

— А це непогана думка—взяти на виховання дитину, — сказав він. — Тобі буде не так тоскно. Ти вже довідувалась про те, що для цього потрібно?

— Я думаю, треба просто звернутися до якогось притулку.

— Можливо, що це трохи складніше,— сказав він, замислившись.— Треба виконати якісь формальності, я докладно не знаю які. В притулках вимагають, щоб дитина залишалася під їхнім доглядом, чи щось подібне. Ти порадься з Уотсоном, він тобі все пояснить. Вибери собі немовля до вподоби, а решту полиши на нього. Я з ним поговорю, попереджу його.

Лестер розумів, яка страшна для Дженні самотність.

— Де твій брат Джордж? — запитав він.

— Джордж у Рочестері, але він до мене не приїде. Басе писав, що він одружився.

— А більше нікого немає з рідних, хто б погодився жити з тобою?

— Може, Уільям, тільки я не знаю, де він зараз.

— Якщо ти думаєш жити в Чікаго, подивись новий квартал на захід від Джексон-Парку, — порадив він. — Там, пригадую, є дуже гарненькі котеджі. Не обов'язково одразу купувати. Спочатку найми на якийсь строк, а там побачиш, підходить це тобі чи ні.

Дженні вирішила, що це чудова порада,— адже вона одержала її від Лестера! Який він добрий, він цікавиться всіма її справами. Значить, вони все-таки не зовсім чужі. Вона йому не байдужа. Вона почала розпитувати його

про здоров'я дружини, про те, чи задоволений він своєю мандрівкою, чи довго пробуде в Чікаго. А він, відповідаючи їй, весь час думав про те, як жорстоко обійшовся з нею. Ві" підійшов до вікна і почав дивитися вниз, на людну вулицю. Екіпажі, підводи, зустрічні потоки пішоходів — все зливалося в химерну головоломку. Так рухаються тіні, коли бачиш сон. Вже стемніло, тут і там засвічувалися вогні.

— Я хочу тобі дещо сказати, Дженні, — промовив Лестер, змахнувши з себе замисленість.— Після всього, що трапилось, це може здатися тобі дивним, але ти й зараз мені дорога. Я не переставав про тебе думати. Мені здавалося, що, розлучившись з тобою, я зробив розсудливо,— так уже тоді все складалося. Мені здавалось, шо коли Летті мені подобається, я можу одружитися з нею. З певної точки зору я й зараз готовий визнати, що так краще, але великого щастя це мені не дало. Щасливішим, ніж я був з тобою, я ніколи не буду. Мабуть, справа тут не в мені; окрема людина взагалі мало означає. Не знаю, чи зрозумієш ти мене, але, на мою думку, всі ми — більш чи менш пішки. Нами розпоряджаються сили, над якими ми не маємо влади.

— Я розумію, Лестер,— сказала вона.— Я ні на що не скаржусь. Так краще.

— Кінець кінцем, життя дуже схоже на фарс,— продовжував він гірко.— Дурна комедія, і більш нічого. Єдине, що можна зробити, це зберегти своє "я". А чесності, наскільки я можу судити, від нас ніхто не вимагає.

Дженні не зовсім збагнула зміст його слів, але вона зрозуміла, що він незадоволений з себе, і їй стало шкода його. Вона намагалася його втішити:

— Ти не турбуйся за мене, Лестер. Я нічого, я проживу. Спочатку, коли я тільки звикала жити сама, було дуже важко. А тепер нічого. Як-небудь проживу.

— Але ти пам'ятай, що моє ставлення до тебе не змінилося,— палко сказав він.— Мені важливе все, що тебе стосується. Коли ти влаштуєшся на новому місці, я прийду подивитися, чи все в тебе є. Я й сюди ще зайду до тебе, через кілька днів. Ти розумієш, що в мене на душі?

— Так,— сказала вона,— розумію. Він взяв її руку й погладив.

— Не тужи,— сказав він.— Не треба. Я зроблю все, що можу. Як собі хочеш, а ти для мене та ж сама Дженні. Я погана людина, але дещо хороше в мені все ж є.

— Нічого, нічого, Лестер. Адже я сама наполягла, щоб ти так зробив. Все на краще. І ти, мабуть, щасливий тепер, коли...

— Не варто, Дженні,— перебив він її. Потім лагідно притягнув її до себе й посміхнувся. — Чи ти мене не поцілуєш за старою звичкою?

Вона поклала руки йому на плечі, довго дивилася в очі, потім поцілувала. Коли їх губи зустрілися, вона відчула, що тремтить. Лестер також ледве володів собою. Помітивши його хвилювання, Дженні примусила себе заговорити.

— Тепер іди,— сказала вона твердо.— На вулиці вже зовсім темно.

Він пішов, усвідомлюючи, що йому хочеться одного — залишитися; Дженні до цього часу була для нього єдиною жінкою на світі. А Дженні стало легше, хоч їм, як і раніше, треба було жити в розлуці. Вона не пробувала розібратися в етичному або моральному боці цієї загадки. На відміну від інших, Дженні не намагалася вмістити океан у чайній чашці, або зв'язати зрадливий світ однією мотузкою, яку називають законом. Лестер все ще кохає її трохи. Летті він також кохає. Ну й добре. Колись вона надіялася, що ніхто, крім неї, не буде йому потрібний. Виявилось, що це помилка, але хіба трохи кохання—ніщо? Ні, звичайно. І сам Лестер був тієї ж думки.

Розй; л І.Х

За наступні п'ять років шляхи Лестера й Дженні розійшлися ще далі. Вони тривко улаштувалися кожен у своєму світі, так і не поновивши колишніх відносин, до яких, здавалося, могли привести їх кілька зустрічей в готелі "Тремонт". Лестер ледь встигав виконувати свої ділові й світські обов'язки; він бував у сферах, про які скромна Дженні й не мислила. А в самої Дженні життя було тихим і одноманітним. В простенькому будиночку на чудовій, але аж ніяк не фешенебельній вулиці, поблизу Джексон-Парку, на Південній околиці, вона жила вдвох зі своєю приймачкою Розою, темноволосою дівчин-

{сою, яку вона взяла із Західного притулку для знайдів. Мові сусіди знали її під ім'ям Дж. Г. Стовер,— вона визнала за краще розлучитися з прізвищем Кейн. А м-р і м-с Кейн, коли жили в Чікаго, займали величезний особняк на набережній, де прийоми, бали й обіди змінялися з разючою, просто-таки калейдоскопічною швидкістю.

А втім, сам Лестер в останній час виявляв схильність до спокійнішого, змістовнішого життя. Із списку своїх знайомих він викреслив багатьох людей, які в смутні роки, що вже одійшли в минуле, виявили себе не в міру вимогливими, або фамільярними, або байдужими, або ж балакучими. Лестер був тепер членом, а в деяких випадках навіть головою правління дев'яти найкрупніших фінансових та торговельних компаній Середнього Заходу: "Об'єднаної Тракторної", з центром у Цінціннаті, "Західної Тигельної", "Об'єднаної Каретної", Другого Національного банку в Чікаго, Другого Національного банку в Цінціннаті і деяких інших, не менш видатних. У справах Каретного тресту він не брав безпосередньої участі, вважаючи за краще діяти через свого повіреного м-ра Уотсо-на, проте не переставав цікавитися ними. Роберта він не —бачив уже сім років, Імоджін — років зо три, хоч вона жила в Чікаго. Луїза, Емі, їх чоловіки й найближчі знайомі стали для нього чужими людьми. Юридичної контори "Найт, Кітлі і О'Брайєн" він і близько не підпускав до своїх справ.

З роками Лестер трохи обважнів, а його погляди на життя набули явно скептичного забарвлення. Все менше й менше смислу знаходив він у світі, який оточував його. Колись, за давніх часів, трапилось незрозуміле явище, почала еволюціонізувати крихітна органічна клітина,— вона розмножувалася ділінням, навчилася поєднуватись з іншими клітинами, створюючи всілякі організми — риб, тварин, птахів, нарешті — людину. І ось людина — скупчення клітин — у свою чергу пробиває собі шлях до забезпеченішого й різноманітнішого існування, об'єдную чись із іншими людьми.