Джеррі-островик - Лондон Джек

А якби п’ятирічне хлоп’я стільки навчилося за п’ять хвилин, його б назвали вундеркіндом. Щоб я скис, коли собачий мозок не подібний до людського. Коли собака може зробити те, що людина, вона мусить і думати так, як людина.

РОЗДІЛ IV

З палуби в трюм вів стрімкий трап, і ним після обіду капітан на руках поніс Джеррі вниз. Трюм являв собою довге приміщення, що тяглося на всю ширину "Еренджі" від невеличкої каютки спереду й до комори на кормі. А ще вперед від маленької каютки, на самій прові, був відгороджений суцільною стіною кубрик, де жили матроси. Каютку ділили на двох Ван-Горн і Боркман, а трюм займали шістдесят із лишком чорношкірих пасажирів. Вони сиділи навпочіпки або лежали на підлозі й у довгих низьких койках, пороблених під обома бортами вздовж усього трюму.

У своїй каютці капітан помостив у кутку укривало й дуже легко втлумачив Джеррі, що то постіль для нього. Та й Джеррі, наївшись і стомившись від стількох тривог і пригод, дуже легко, майже відразу заснув.

За годину він пробудився, коли до каюти ввійшов Боркман. Джеррі покрутив обрубком хвоста й приязно всміхнувся очима, та помічник тільки глянув на нього спідлоба й щось сердито буркнув. Джеррі більш не нав’язувався, а спокійно лежав і дивився, що буде далі. Помічник зайшов випити. Правду кажучи, віскі він крав з Ван-Горнового запасу. Джеррі того не знав. На плантації він часто бачив, як білі люди випивають. Але Боркман пив якось не так, він ніби ховався з тим, і Джеррі невиразно це відчував. Що тут не гаразд, він не знав, проте мав таке відчуття й стежив за помічником підозріливо.

Коли помічник вийшов, Джеррі був би заснув знову, якби не грюкнули, відчинившись, недбало причинені двері. Розплющивши очі, готовий зустріти будь-якого невідомого ворога, він скоро почав стежити за великим тарганом, що біг униз по стіні. Коли Джеррі схопився й почав скрадатись до нього, тарган порснув убік, тихенько зашелестівши, і зник у щілині. Джеррі був знайомий із тарганами змалечку, але про ту породу, що жила на "Еренджі", йому ще судилося дізнатись дещо нове для себе.

Ознайомившись побіжно з каюткою, Джеррі вийшов у трюм. Чорношкірі попримощувалися там скрізь, де можна, і Джеррі, вважаючи, що такий його обов’язок перед Шкіпером, вирішив принюхатись до кожного. Вони супились і тихо, погрозливо буркали. Один навіть зважився замахнутись, але Джеррі, замість відскочити, вишкірив зуби й наготувався стрибнути. Чорношкірий квапливо спустив піднесену руку й зажебонів лагідно, ніби просився, а решта влесливо захихотіли; і Джеррі облишив його. У цьому не було нічого нового. Від чорношкірих завжди слід сподіватись удару, коли поблизу немає білих богів. І капітан, і помічник були на палубі, і Джеррі провадив далі свої розвідини з осторогою, хоч і не боячись.

Та на кормі, перед проходом до комори, — дверей там не було, — він відкинув усяку обережність і влетів туди стрілою, бо зачув зовсім новий запах. Там, у низенькій темній комірчині, була якась чудна, ще не відома йому істота. На твердій трав’яній маті, простеленій на ящиках тютюну та п’ятдесятифунтових бляшанках з борошном, лежало молоденьке чорношкіре дівча, вдягнене в саму сорочку.

Джеррі зразу відчув, що дівчина ніби причаїлась, ховаючись, а він давно вже знав: як хто з чорношкірих так поводитися, тут щось не гаразд. Вона перелякано вереснула, коли Джеррі загавкав на сполох і кинувся до неї. Та навіть коли його зуби подряпали їй голу руку, вона не вдарила його. І не кричала більше. Тільки скулилась на маті й трусилась, але не відбивалася. А Джеррі, вхопившись зубами за тоненьку сорочку, і смикав, і торсав її, і грізно гарчав на дівчину, і відчайдушно дзявкав, щоб прикликати Шкіпера або помічника.

Оминаючись, дівчина переважила на один бік ящики та бляшанки, і вся споруда розвалилася. Тоді Джеррі задзявкав ще несамовитіше; а тубільці, що дивились на те все, реготали з жорстокої втіхи.

Коли надійшов Шкіпер, Джеррі закрутив обрубком хвоста, прищулив вуха й почав ще сильніше цупити за тонкий перкаль дівчининої сорочки. Він чекав, що Шкіпер його похвалить, але той тільки наказав йому пустити дівчину, і Джеррі зрозумів, що це перелякане, скулене, причаєне створіння чимсь різниться від інших причаєних створінь, отже, з ним треба поводитись інакше.

Дівчина вже давно жила в такому переляку, що просто диво, як вона не вмерла з нього. Ван-Горн називав її своєю халепою і радий був би її спекатись, але, звісно, не знищивши, а якось інакше. Бо він же сам і врятував її від знищення, викупивши за жирну свиню.

Те дванадцятирічне дівча, недуже, кволе, дурне, непринадне для молодиків свого селища, одне слово — нічого не варте, розчаровані батько й мати призначили на з’їжу. Коли капітан Ван-Горн уперше побачив її, вона була центральною постаттю в жалобній процесії на березі річки Балебулі.

"Та й бридке ж", — так подумав він, зупинивши ту процесію, щоб перебалакати. Худюща від хвороби, вся в сухих лишаях, що називаються "букуа", дівчина мала зв’язані руки й ноги і, немов свиня, звисала з грубої жердини, що лежала на плечах носіїв, які збирались нею пообідати. Не мавши ніякої надії на пощаду, вона не кричала, не просила рятунку, хоч у її широко розплющених очах горів несамовитий жах.

Каліченим південноморським жаргоном носії пояснили капітанові, що великого апетиту в них вона не викликає і що вони збираються посадити її по шию в текучу воду Салабулі, спершу повиламувавши їй суглоби та поперебивавши грубі кістки в руках і ногах. То був не релігійний обряд, щоб уласкавити жорстоких лісових богів. То була просто кулінарна процедура. Живе м’ясо, оброблене так, стає ніжне й смачне, а ця дівчина, підкреслили вони, вельми потребує такого поліпшення. Два дні у воді, сказали вони капітанові, зроблять своє діло. А потім вони її вб’ють, розпалять вогнище й запросять на учту найближчих друзів.

Капітан Ван-Горн проторгувався з ними півгодини, доводячи на всякі лади, що дівчина нічого не варта, тоді купив за п’ять доларів жирну свиню й віддав їм за неї. Правда, за свиню він заплатив не грішми, а крамом, роздрібна ціна якого була вдвічі вища від гуртової; отже, насправді дівчина коштувала йому тільки два з половиною долари.

Отоді й почався капітанів клопіт. Він ніяк не міг спекатися дівчини. Занадто добре знавши малейтських тубільців, він не міг залишити її ні в кого на острові. Ватажок Ішікола в Суу пропонував йому за неї п’ять двадцяток зелених кокосових горіхів, а Бау, ватажок одного з лісових племен, на березі в Малу давав за неї дві курки. Одначе старий поганець глузливо вишкірявся, видимо натякаючи на те, що вона занадто худа. Капітанові не пощастило перестріти місіонерський бриг "Західний Хрест", де б її напевне не з’їли, і він мусив тримати дівчину на своїй і так тісній "Еренджі" з надією, що колись таки трапиться нагода передати її місіонерам.

Однак дівчина не почувала до нього вдячності, бо була занадто дурна й нічого не зрозуміла. Вона, продана за жирну свиню, вважала, що смутна її роль на цьому світі не змінилась. Як була вона їжею, так їжею й зосталася. Змінилось тільки призначення — для чийого шлунку. Цей великий білий хазяїн "Еренджі", безперечно з’їсть її, коли вона погладшає доволі. Його наміри були їй очевидні з першого дня, коли він спробував відгодовувати її. Але вона його перехитрувала, твердо постановивши собі їсти лише стільки, аби не вмерти з голоду.

І ось тепер вона, доти проживши все життя в джунглях і ні разу не плававши навіть у човні, без кінця гойдалась на судні по безмежних обширах океану, у нестямному страхові, що не полишав її ні на мить. А кожна нова партія чорношкірих пасажирів жаргоном, поширеним на всій тисячі островів, де існує десять тисяч тубільських говірок, запевняли її, що вона не помиляється. "Чуєш, — казали їй, — далебі, той великий білий пан дуже-дуже скоро кай-кай твоя". Або так: "Великий білий пан кай-кай твоя, його живіт буде дуже-дуже гуляй".

"Кай-кай" скрізь по Південних морях означає "з’їсти". Це знав навіть Джеррі. Слова "з’їсти" в його словнику не було, зате "кай-кай" — було, і воно означало навіть більше, ніж "з’їсти", бо правило й за дієслово, й за іменник.

Але дівчина ніколи не відповідала на глузування тубільців. Вона взагалі весь час мовчала, не озивалась і до капітана Ван-Горна, і той досі навіть не знав, як її звати.

Після того, як Джеррі виявив дівчину в коморі, вже пізно по обіді він знову потрапив на палубу. Коли Шкіпер виніс його нагору крутим трапом і поставив додолу, на щенятко чекала нова несподіванка — земля! Джеррі не побачив її, а почув нюхом. Задер писок угору, повернув його в той бік, звідки вітер приніс новину, і прочитав повітря нюхом так, як людина очима читає газету: солоні запахи морського берега, твані мангрових боліт у час відпливу, і міцний дух тропічної рослинності, і ледь-ледь чутний присмак диму від курних вогнищ.

Пасат, що підігнав "Еренджі" вже під захисток острова Ма-лейти, тепер стихав, і судно загойдалось на крутій хвилі, грюкаючи блоками шкотів та гучно лопотячи вітрилами. Джеррі тільки глузливо позирав на грот, що метлявся над ним. Він знав уже, що ті погрози порожні, але остерігався блоків грот-шкота і обходив погон, а не переступав його.

Капітан Ван-Горн вирішив, поки штиль, почати стрілецькі вправи з командою, заразом щоб і зброя не іржавіла. Саме як він брав з верху світлового люка й роздавав лі-енфілдівські рушниці,

Джеррі раптом нашорошився й рушив далі, скрадаючись. Але й дике собача, що відійшло на три фути від своєї схованки між скриньками, не ловило ґав. Воно наїжачилось і погрозливо загарчало. Гарчання було злісне й хиже, як уся натура собача, прищеплена йому життям. Більшість малих тварин боялися того гарчання, але Джеррі воно не спинило — він уперто скрадався ближче й ближче. І коли дике собача стрибнуло до свого лігва між скриньками, Джеррі стрибнув за ним і лише на кілька дюймів не дістав його зубами.

Накидавши за борт трісок, пляшок, порожніх бляшанок, капітан Ван-Горн звелів вісьмом матросам, що аж трусились до того, стріляти по них. Джеррі теж охопив захват від тієї стрілянини, і він дзвінко, по-щенячому дзявкав. Порожні мідяні гільзи летіли на палубу, а чорношкірі пасажири хапали їх, як велику коштовність, і встромляли, ще гарячі, в дірки у своїх вухах.