Ніч перед Різдвом - Гоголь Микола
Ми віднесемо його до мене в хату. Нам ніхто не стане на заваді: жінки нема дома".
"Чи справді ж нема дома?" спитав обережний ткач.
"Слава богу, ми не зовсім ще без глузду", сказав кум: "чорт би поніс мене туди, де вона. Вона, певно, тягатиметься з бабами до світу". "Хто там?" закричала кумова жінка, почувши гомін у сінях, вчинений приходом двох приятелів з мішком, і відчиняючи двері.
Кум остовпів.
"От тобі й на!" промовив ткач, опустивши руки.
Кумова жінка була такий скарб, яких чимало на білому світі.; Так само, як і її чоловік, вона майже ніколи не сиділа дома, а мало не цілий день терлася по кумасях та заможних бабусях, хвалила та їла з великим смаком і билася тільки ранками зі своїм чоловіком, бо в цей тільки час і бачила його іноді. Хата їхня була вдвоє старіша за шаровари волосного писаря; покрівля у деяких місцях була без соломи. З тину залишалося небагато, бо всякий, хто виходив з дому, ніколи не брав ціпка на собак, сподіваючись, що проходитиме повз кумів город і висмикне який схоче з його тину. В печі не топилося днів по три. Все, що тільки напросить ніжна дружина в добрих людей, ховала вона якомога далі від свого чоловіка і часто самоправно відбирала в нього здобич, якщо тільки він не встигав пропити її в шинку. Кум, хоч завжди перебував у байдужому настрої, не любив поступатися перед нею, і тому мало не завжди виходив з дому з ліхтарями під очима, а люба половина, ойкаючи, пленталася розказувати бабам про бешкетництво свого чоловіка та про побої, яких зазнала вона від нього.
Тепер можна собі уявити, як були спантеличені ткач та кум таким несподіваним явищем. Спустивши мішок, вони заступили його собою й закрили полами; та вже було пізно: кумова жінка, хоч і погано бачила старечими очима, проте мішок помітила. "Ось це добре!" сказала вона з таким виглядом, у якому помітна була радість яструба. "Це добре, що наколядували стільки! отак завжди роблять добрі люди, тільки ні, я думаю, десь поцупили. Покажіть мені зараз, чуєте, покажіть зараз-таки мішок ваш!"
"Лисий дідько тобі покаже, а не ми", сказав, підбадьорившись, кум.
"Тобі яке діло?" сказав ткач: "ми наколядували, а не ти".
"Ні, ти мені покажеш, мерзенний п'янюго!" скрикнула жінка, вдаривши високого кума кулаком у підборіддя й добираючись до мішка. Але ткач і кум мужньо відстояли мішок і примусили її податися назад. Не встигли вони опам'ятатись, як вона вискочила в сіни вже з коцюбою в руках. Проворно луснула коцюбою чоловіка по руках, ткача по спині і вже стояла біля мішка.
"Як же це ми допустили її?" сказав ткач, опам'ятавшись. "Еге, як ми допустили! а чого ти допустив?" сказав спокійно кум. "У вас коцюба, видно, залізна!" сказав після недовгої мовчанки ткач, чухаючи спину. "Моя жінка купила того року на ярмарку коцюбу; дала півкопи, але та нічого… не боляче…"
Тимчасом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганець, розв'язала мішок і заглянула в нього.
Та, мабуть, старечі її очі, що так добре побачили мішок, цього разу помилились: "Е, та тут лежить цілий кабан!" скрикнула вона, сплеснувши з радості в долоні.
"Кабан! чуєш, цілий кабан!" штовхав ткач кума: "а все ти винен!"
"Що ж робити?" промовив, знизуючи плечима, кум.
"Як що? чого ми стоїмо? відберімо мішок! ну, починай!"
"Іди геть! геть! це наш кабан!" кричав виступаючи ткач.
"Геть, геть, чортова бабо! це не твоє добро!" казав наближаючись кум.
Жінка взялася знову за коцюбу, але Чуб у цей час виліз з мішка й став посеред сіней, потягаючись, як людина, що тільки-но прокинулася після довгого сну.
Кумова жінка скрикнула, вдаривши об поли руками, і всі мимоволі пороззявляли роти.
"Що ж вона, дурна, каже: кабан! це не кабан!" сказав кум, вирячивши очі.
"Бач, якого чоловіка кинуло в мішок!" сказав ткач, задкуючи з переляку. "Що хоч кажи, хоч лусни, а не обійшлося без нечистої сили. Він же не пролізе у вікно!"
"Це кум!" скрикнув, придивившись, кум.
"А ти ж думав хто?" сказав Чуб, посміхаючись. "Що, гарну я втяв з вами штуку? а ви, мабуть, хотіли мене з'їсти замість свинини. Стривайте ж, я вас потішу: в мішку лежить ще щось, коли не кабан, то, мабуть, порося чи інша живність. Підо мною безперестанку щось ворушилось".
Ткач та кум кинулись до мішка, господиня дому вчепилася з другого боку, і бійка зчинилася би знову, якби дяк сам, побачивши тепер, що нема куди дітись, не видряпався з мішка.
Кумова жінка, остовпівши, випустила з рук ногу, за яку почала була тягти дяка з мішка.
"Ось і другий ще!" скрикнув злякано ткач, "чорт знає, як повелось на світі… голова обертом іде… не ковбаси й паляниці, а людей кидають у мішки!"
"Це дяк!" промовив здивований більше від усіх Чуб: "от тобі й маєш! от так Солоха! посадовити в мішок… То ж то, я бачу, в неї повна хата мішків… Тепер я все знаю: у неї в кожному мішку сиділо по два чоловіки. А я думав, що вона тільки мені самому… от тобі й Солоха!"
Дівчата трохи здивувались, не знайшовши одного мішка. "Нічого робити, буде з нас і цього", щебетала Оксана.
Всі гуртом узялися до мішка й поклали його на санки.
Голова вирішив мовчати, міркуючи: коли він закричить, щоб його випустили й розв'язали мішок — дурні дівчата розбіжаться; подумають, що в мішку сидить диявол, і він залишиться на вулиці, може, й до завтра.
Дівчата тимчасом, дружно взявшись за руки, помчали як вихор, з санками по скрипучому снігу. Багато які з них пустуючи, сідали на санки; інші вилазили навіть на самого голову. Голова вирішив перетерпіти все. Нарешті приїхали, відчинили навстіж сінешні й хатні двері і з реготом утягли мішок. "Подивимось, що тут лежить", закричали всі, кинувшись розв'язувати.
Тут гикавка, що не переставала мучити голову весь час, коли він сидів у мішку, так посилилась, що він почав гикати та кашляти на все горло. "Ой, тут сидить хтось!" закричали всі і з переляку кинулись геть у двері.
"Що за чорт! куди це вас несе, мов очманілих?" сказав, входячи в двері, Чуб.
"Ой, тату!" промовила Оксана: "у мішку сидить хтось".
"В мішку? де ви взяли цей мішок?"
"Коваль кинув його серед дороги", сказали всі враз.
"Ну, так: хіба ж не казав я", подумав собі Чуб. "Чого ж ви злякалися? подивимось: ану, чоловіче, прошу не прогніватися, що не називаємо на ім'я та по батькові, вилазь з мішка!"
Голова виліз.
"Ой!" скрикнули дівчата.
"І голова вліз туди ж", казав сам до себе вражений Чуб, оглядаючи його з голови до ніг. "Он як!.. Е!.." більше він нічого не міг сказати.
Голова й сам був не менше збентежений і не знав, що почати. "Мабуть, надворі холодно?" сказав він, звертаючись до Чуба.
"Морозець є", відповів Чуб: "а дозволь спитати тебе, чим ти мастиш собі чоботи, смальцем чи дьогтем?" Він хотів не те сказати, він хотів спитати: як ти, голово, заліз у цей мішок; але сам не розумів, як вимовив зовсім інше. "Дьогтем краще!" сказав голова. "Ну, бувай здоров, Чубе!" і, насунувши капелюхи, вийшов з хати.
"Навіщо це я запитав здуру, чим він мастить чоботи!" промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова: "ну, і Солоха! Такого чоловіка засадити в мішок!., бач, чортова баба! а я дурень… та де ж той проклятий мішок?"
"Я кинула його в куток, там більше нічого нема", сказала Оксана.
"Знаю я ці штуки, нічого нема! дайте його сюди: там ще один сидить! струсніть його гарненько… що, нема? бач, проклята баба! а подивитись на неї: як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот".
Але покиньмо Чуба виливати на дозвіллі свою досаду і вернімось до коваля, бо вже надворі, певно, година дев'ята.
Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно підіймав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Все було ясне у височині. Повітря у легкому сріблястому тумані було прозоре. Все було видно; і навіть можна було помітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися купкою, гралися у піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, побачивши коваля, що мчав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки що з'їздила, куди треба, відьма… багато ще погані зустрічали вони. Усе, бачивши коваля, на хвилину спинялося подивитись на нього, і потім знову мчало далі своєю дорогою; коваль усе летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді була з якогось приводу ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся конем, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці. Боже мій! стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися із землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники, форейтори[37] кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулились і тиснулись попід домами, що обнизані були плошками, і величезні тіні їх миготіли по стінах, сягаючи головою до димарів та дахів.
Здивовано оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми вп'ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів, у критих сукном шубах, він бачив так багато, що не знав, перед ким шапку скидати. "Боже ти мій, скільки тут панства!" подумав коваль. "Я гадаю, що кожен, хто тільки пройде вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! а ті, що катаються у таких чудових бричках із віконцями, ті, як не городничі, то вже, певно, комісари, а може, ще й більше". Його слова перервані були запитанням чорта: "Чи просто їхати до цариці?" — "Ні, страшно", подумав коваль. "Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали з Січі з паперами до цариці; все б таки порадитися з ними. Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців!" Чорт в одну хвилину схуд і зробився таким маленьким, що легко вліз йому в кишеню. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, зійшов, сам не знаючи як, на сходи, відчинив двері й подався трохи назад від блиску, побачивши пишно оздоблену кімнату, але трохи підбадьорився, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; вони сиділи на шовкових диванах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, який називали звичайно корінцями.
