Війна і мир - Толстой Лев

Берг, під час походу одержавши роту, встиг своєю старанністю й ретельністю заслужити довіру начальства і влаштував вельми вигідно свої економічні справи; Борис під час походу зробив багато знайомств з людьми, які могли йому стати в пригоді, і через рекомендаційний лист, що його він привіз від П'єра, познайомився з князем Андрієм Волконським, через якого сподівався дістати місце в штабі головнокомандуючого. Берг і Борис, чисто й акуратно одягнені, відпочивши після останнього денного переходу, сиділи в чистій приділеній їм квартирі перед круглим столом і грали в шахи. Берг тримав між коліньми димучу люлечку. Борис із властивою йому ретельністю білими тонкими руками складав шашки в пірамідку, чекаючи на хід Берга, і дивився в обличчя своєму партнерові, очевидно думаючи про гру, як і завжди він думав лише про те, чим був занятий.

— Ну-бо, як ви з цього вийдете? — сказав він.

— Будемо намагатися,— відповів Берг, приторкуючись до пішака і знову опускаючи руку.

У цей час двері відчинилися.

— Ось він, нарешті! — вигукнув Ростов.— І Берг тут! Ах ти, петізанфан, але куше дормірі1 — закричав він, повторюючи слова няньки, з яких вони частенько сміялися колись разом з Борисом.

— Матінко! як ти змінився! — Борис встав назустріч Ростову, але, встаючи, не забув притримати й поставити на місце зачеплені шахи і хотів обняти свого друга, але Микола відхилився від нього. З тим особливим почуттям молодості, яка боїться битих шляхів, хоче, не наслідуючи інших, по-новому, по-своєму виявляти свої почуття, тільки б не так, як це виявляють,

1 діти, йдіть лягати спати І

часто вдавано, старші, Микола хотів що-небудь особливе зробити при побаченні з другом: він хотів як-небудь ущипнути, штовхнути Бориса, аби тільки не поцілуватись, як це робили всі. А Борис, навпаки, спокійно і дружелюбно обняв і тричі поцілував Ростова.

Вони майже півроку не бачились; і в тому в]ці, коли молоді люди роблять перші кроки на шляху життя, сГбидва побачили один в одному величезні зміни, цілком нові віддзеркалення тих середовищ, у яких вони зробили свої перші кроки життя. Обидва дуже змінилися після свого останнього побачення і обидва хотіли швидше показати один одному ті зміни, що в них відбулися.

— Ах ви, шаркуни прокляті! Чистенькі, свіженькі, наче з гуляння, не то, шо ми грішні, армійщина,— казав Ростов з новими для Бориса баритонними звуками в голосі та армійськими манерами, показуючи на свої забризкані болотом рейтузи.

Господиня-німкеня виставилася з дверей на гучний голос Ростова.

— Що, гарненька? — сказав він, підморгнувши.

— Чого ти так кричиш? Ти їх налякаєш,— сказав Борис.— А я тебе не чекав сьогодні,— додав він.— Я вчора тільки передав тобі записку через одного знайомого ад'ютанта кутузовського — Волконського. Я не думав, що він так скоро тобі доставить... Ну, що ти, як? Уже обстріляний? — спитав Борис.

Ростов, не відповідаючи, труснув по солдатському георгіївському хресту, що висів на шнурках мундира, і, показуючи на свою підв'язану руку, усміхаючись, глянув на Берга.

— Як бачиш,— сказав він.

— Он як, так, так! — усміхаючись, сказав Борис,— а ми теж гарний похід зробили. Адже ти знаєш, цесаревич увесь час їхав при нашому полку, так шо в нас були всі зручності і всі вигоди. В Польщі шо за прийоми були, що за обіди, бали — я не можу тобі розповісти. І цесаревич дуже ласкавий був з усіма нашими офіцерами.

І обидва приятелі розповідали один одному — цей про свою гусарську гульню та про бойове життя, той про приємності і вигоди служби під командою високопоставлених осіб і т. ін.

— О, гвардія! —г— сказав Ростов.— А ось що, пошли-но за вином.

Борис скривився.

— Коли неодмінно хочеш,— сказав він.

І, підійшовши до ліжка, з-під чистих подушок вийняв гаманця і звелів принести вина.

— До речі, й тобі віддати гроші й листа,— додав він. Ростов узяв листа і, кинувши на диван гроші, сперся ліктями

обох рук на стіл і почав читати. Він прочитав кілька рядків і злісно глянув на Берга. Зустрівши його погляд, Ростов закрив обличчя листом.

— Одначе, грошей вам чимало надіслали,— сказав Берг, дивлячись на важкий гаманець, шо ввім'яв диван.— Ось ми самою платнею, графе, перебиваємось. Я вам скажу про себе...

— Ось що, Берг, дорогий мій,— сказав Ростов.— Коли $и одержите з дому листа й зустрінетеся зі своєю людиною, яку вам захочеться розпитати про все, і я буду тут, я відразу піду собі, щоб не забажати вам. Слухайте, ідіть, будь ласка, куди-небудь, куди-небудь... к бісу! — крикнув він і зараз же, схопивши його за плече і лагідно дивлячись йому в обличчя, видно, намагаючись пом'якшити грубість своїх слів, додав: — Ви знаєте, не сердьтеся; любий, голубчику, я від душі кажу, як нашому давньому знайомому.

— Ой, годі-бо, графе, я дуже розумію,— сказав Берг, підводячись і говорячи в себе, горловим голосом.

— Ви до хазяїв підіть: вони вас кликали,— додав Борис. Берг надів чистісінький, без плямочки й пилинки, сюртучок,

збив перед дзеркалом височки вгору, як носив Олександр Павлович, і, переконавшись з погляду Ростова, що його сюртучок було помічено, з приємною усмішкою вийшов з кімнати.

— Ох, яка ж я тварюка, однак! — промовив Ростов, читаючи листа.

— А що?

— Ох, яка я свиня, однак, що я ні разу не писав і так налякав їх. Ох, яка я свиня! — повторив він, раптом почервонівши.— Що ж, пошли за вином Гаврила! Ну, гаразд, хильнемо!— сказав він...

У листах рідних був ще вкладений рекомендаційний лист до князя Багратіона, якого, за порадою Анни Михайлівни, через знайомих дістала стара графиня й посилала синові з просьбою віднести його за призначенням і ним скористатися.

— От дурниці! Дуже мені потрібно,— сказав Ростов, кидаючи листа під стіл.

— Нащо ти це кинув? — спитав Борис.

— Лист якийсь рекомендаційний, на біса мені лист!

— Як, на біса лист? — піднімаючи і читаючи надпис, сказав Борис.— Лист цей дуже потрібний для тебе.

— Мені нічого не треба, і я в ад'ютанти ні до кого не піду.

— Чому ж?—сказав Борис.

— Лакейська посада!

— Ти все такий самий мрійник, я бачу,— похитуючи головою, сказав Борис.

— А ти все такий самий дипломат. Ну, та не в тім річ... Ну, ти як? — спитав Ростов.

— Та Ьт, як бачиш. Досі все добре; але признаюсь, бажав би, 1 дуже, потрапити в ад'ютанти, а не залишатись у строю.

— Чого?

— Того, шо, раз уже обравши кар'єру військової служби, треба намагатися зробити, по можливості, блискучу кар'єру.

— Ага, он як! — сказав Ростов, видно, думаючи про інше. Він пильно й запитливо дивився в очі своєму другові, видно,

марно шукаючи розв'язання якогось питання. Старий Гаврило приніс вино.

— Чи не послати тепер за Альфонсом Карличем? — сказав Борис.— Він вип'є з тобою, а я не можу.

— Пошли, пошли! Ну, що ця німчура? — сказав Ростов з презирливою усмішкою.

— Він дуже, дуже хороша, чесна і приємна людина,— сказав Борис.

Ростов пильно ще раз подивився в очі Борисові і зітхнув: Берг повернувся, і за пляшкою вина розмова між трьома офіцерами пожвавішала. Гвардійці розповідали Ростову про свій похід, про те, як їх вшановували в Росії, в Польщі і за кордоном. Розповідали про слова і вчинки їхнього командира, великого князя, анекдоти про його доброту й запальність. Берг, як і звичайно, мовчав, коли йшлося не про нього особисто, але з приводу анекдотів про запальність великого князя з насолодою розповів, як у Галіції йому пощастило розмовляти з великим князем, коли той об'їжджав полки і гнівався за неправильність руху. З приємною усмішкою на обличчі він розповів, як великий князь, дуже розгніваний, під'їхавши до нього, закричав: "Арнаути!" (Ар-наути — була улюблена приказка цесаревича, коли він був у гніві) і викликав ротного командира.

— Чи повірите, графе, я нічого не злякався, бо знав, що я правий. Я, знаєте, графе, не хвалячись, можу сказати, що я накази по полку напам'ять знаю і устав теж знаю, як Отче наш на небесєх. Тому, графе, в мене по роті недоглядів не буває. От моя совість і спокійна. Я з'явився. (Берг підвівся і мімічно зобразив, як він з рукою до козирка з'явився. Справді, трудно було показати на обличчі більше пошани та самовдоволення.) Уже ж він мене шпетив, як тс кажуть. Шпетив, шпетив; шпетив не на життя, а на смерть, як то кажуть; і "арнаути", і "чорти", і "в Сибір",— говорив Берг, проникливо усміхаючись.— Я знаю, що я правий, і тому мовчу, чи не так, графе? "Що, ти німий, чи що?" — він закричав. Я все мовчу. Що ж ви думаєте, графе? Другого дня і в наказі не було; ось шо значить не розгубитися! Так-то, графе,— казав Берг, закурюючи люльку й пускаючи кілечка.

— Так, це гарно,— усміхаючись, сказав Ростов.

Але Борис, помітивши, що Ростов збирався поглузувати з Берга, вправно відхилив розмову. Він попросив Ростова розповісти про те, як і де його поранено. Ростову це було приємно, і він почав розповідати, під час розповіді дедалі більше запалюючись. Він розповів їм свій Шенграбенський бій цілком так, як звичайно розповідають про битви ті, що брали в них участь, тобто так, як їм хотілося б, щоб воно було, так, як вони чули від інших розповідачів, так, як красивіше було розповідати, але

16*

243

зовсім не так, як воно було. Ростов був правдивою молодою людиною, він нізащо умисно не сказав би неправди. Він почав розповідати з наміром розповісти все, як воно справді було, але непомітно, мимохіть і неминуче для себе перейшов на неправду. І якби він розповів правду цим слухачам, що, як і він сам, чули вже безліч разів оповідання про атаки і склали собі певне уявлення про те, що таке була атака, й чекали такого самого оповідання,— або вони б не повірили йому, або, що ще гірше, подумали б, що Ростов був сам винен у тому, що з ним не трапилось того, що трапляється звичайно з оповідачами кавалерійських атак. Не міг він їм розповісти так просто, що поїхали всі риссю, він упав з коня, вивихнув руку і з усієї сили побіг до лісу від француза. Крім того, щоб розповісти все, як було, для того треба було зробити зусилля над собою, щоб розповідати лише те, що було. Розповісти правду дуже трудно, і молоді люди рідко на це здатні. Вони чекали оповідання про те, як горів він весь у вогні, сам себе не пам'ятаючи, як бурею налітав на каре; як врубався в нього, рубав направо й наліво; як шабля скуштувала м'яса, і як він падав, знеможений, і таке інше.