Мартін Іден - Лондон Джек

Кінчалася передмова так:

"Ми ще остаточно не оцінили всієї величі "Ефемериди" і, можливо, ніколи не зможемо як слід оцінити її. Але, читаючи й перечитуючи цей твір, ми захоплюємося красою його стилю та зворотів і дивуємося, звідки містер Брісенден узяв їх і як зумів так майстерно поєднати".

Далі йшла сама поема.

— Добре, що ти помер, бідний Бріс, —прошепотів Мартін. Журнал вислизнув у нього з рук і впав на підлогу.

Усе це було до нудоти вульгарно й дешево, але Мартін помітив, що навіть його огида не дуже гостра. Він хотів би спромогтися на гнів, проте не мав на це енергії. Він геть занімів. Його кров застигла в жилах і не могла вже більше клекотіти від обурення. Та й чого було, власне, обурюватися? Все це було цілком у дусі буржуазного суспільства, яке так глибоко ненавидів Брісенден.

— Бідний Бріс! — промовив Мартін. — Ніколи б він мені цього не простив!

Зусиллям волі Мартін змусив себе встати і, взявши ящик, де раніш лежав папір до машинки, витяг звідти одинадцять поезій свого друга. Не поспішаючи, розірвав їх уздовж і впоперек і кинув у кошик. Потім знов сів край ліжка і втупив сумний погляд у простір.

Він і сам не знав, скільки просидів так, тільки раптом перед його затуманеними очима заясніла довга біла смуга. Це було дуже дивно. Смуга поволі ставала виразніша, і, придивившись до неї, Мартін зрозумів, що це білі хвилі Тихого океану омивають кораловий риф. Потім на смужці прибою він побачив маленького човника, а на кормі його — оперезаного пурпуровою тканиною на стегнах молодого бронзового бога, який занурював у воду блискучі весла. Мартін упізнав його. Це був Моті, молодший син Таті, — вождя таїтян. Тепер він знав, що за імлистим рифом простяглась чудовна країна Папара, де. коло гирла річки стоїть очеретяна хатина вождя.

День пригасає, і Моті повертається додому з риболовлі. Він жде великої хвилі, щоб на її гребені перескочити через риф. І раптом Мартін побачив самого себе, він теж сидить тут у човні, як у ті далекі дні, і чекає знаку від Моті, щоб шалено натиснути на весла, коли насуне туркусова стіна. Тепер він не глядач, а весляр, — Моті гукнув, обидва щосили налягли на весла і помчали на крутій гриві летючого туркусу. З-під носа човна вода порскала, наче фонтаном, у повітрі було повно розпорошених бризок, чувся шерхіт, гуркіт, довголунний рик, і враз човен опинився на спокійній поверхні лагуни. Моті сміється, струшує солону воду з очей, і вони разом гребуть до коралового берега, де серед кокосових пальм у призахідному сонці виблискує золотом хатина Таті...

Видіння розтануло, і перед очима Мартіна знов постав увесь безлад його нужденної оселі. Даремно намагався він перенестися ще раз на Таїті. Він знав, що там, серед дерев, лунають співи і в місячному сяйві танцюють дівчата, але побачити їх не міг. Бачив лише завалений паперами стіл, порожнє місце, де раніше стояла машинка, і давно не мите вікно. Він застогнав, заплющив очі й поринув у важкий сон.

РОЗДІЛ XLI

Усю ніч Мартін спав важким сном, аж вранці його розбудив листоноша. Стомлений і млявий, Мартін переглядав пошту без будь-якого зацікавлення. В листі від одного "піратського" журналу був чек на двадцять два долари. Півтора року Мартін домагався виплати цього гонорару, а тепер лише байдуже відзначив його суму, та й годі. Не відчув ніякого хвилювання. Колись кожен чек віщував йому велике майбутнє, а тепер це був тільки чек на двадцять два долари, за які можна купити чогось поїсти.

Другий чек — на десять доларів — він одержав від нью-йоркського тижневика за гумористичні вірші, прийняті кілька місяців тому. Мартін спокійно обмірковував одну думку. Він не знав, що робитиме далі, та й не дуже поспішав щось робити. Але ж він мусив якось жити. Крім того, у нього багато боргів. То чи не понаклеювати марки на купу рукописів, що лежать під столом, та не пустити їх знов у мандри? Може, дещо приймуть, і це дасть йому змогу якось перебитися. Він вирішив ризикнути ще раз і, розмінявши в оклендському банку свої чеки, купив марок на цілих десять доларів. Про те, щоб іти в свою задушну кімнату й готувати собі їсти, гидко було й думати. Уперше він махнув рукою на свої борги. Знав, що сам міг би приготувати собі непоганий сніданок за п'ятнадцять-двадцять центів. Але натомість пішов до кав'ярні "Форум" і замовив сніданок на два долари. Двадцять п'ять центів дав офіціантові і за п'ятдесят купив пачку єгипетських сигарет. Відтоді, як Рут попросила його кинути курити, Мартін ще ні разу не спокусився. Тепер у нього не було причин у цьому собі відмовляти, та й курити дуже хотілось. А гроші — нащо вони? Звісно, за п'ять центів можна було б купити пачку дешевого тютюну та паперу на добрих сорок закруток, тільки навіщо це? Гроші вже не мали для нього ніякого значення, їх треба було негайно витрачати. Він плив без керма і без вітрил, не прямуючи ні до якого порту. Здатись на волю хвиль — це найлегше, бо найменші зусилля завдавали болю.

Дні минали, і щоночі Мартін спав тепер по вісім годин. Хоч, сподіваючись на дальші чеки, він харчувався в японських ресторанах, де можна було поїсти за десять центів, усе ж його виснажене тіло трохи виповніло і щоки закруглилися. Він уже не знесилював себе коротким сном, надмірною працею та навчанням. Мартін нічого не писав, а книжок і не розгортав зовсім. Багато гуляв, блукав за містом серед горбів і довгі години сидів у затишному парку. В нього не було ні друзів, ні знайомих, та він їх і не шукав. Взагалі Мартін не відчував ні до чого охоти. Чекав, сам не знаючи звідки, якогось зрушення в своєму завмерлому житті. А тим часом воно ледве посувалося, безцільне, марне й порожнє.

Якось він подався в Сан-Франціско завітати до "справжніх людей". Але в останню хвилину, уже перед дверима, круто повернув назад і швидко подався через гамірне гетто.

На саму думку, що йому доведеться слухати філософські суперечки, Мартін так сахнувся, що поспішив потайки дати дьору, боячись спіткати кого із "справжніх людей".

Іноді він переглядав журнали й газети, щоб подивитися, як вони перетирають на зубах "Ефемериду". Поема таки наробила шуму. Та ще якого! Всі читали її, і всі сперечалися, поезія це чи ні. У місцевій пресі щодня з'являлися на цю тему критичні статті, жартівливі редакційні відгуки й серйозні листи читачів. Елен Делла Дельмар, проголошена під грім фанфар та барабанів найбільшою поетесою Сполучених Штатів, відмовила Брісенденові місце поряд з собою на Пегасі і засипала публіку довжелезними листами, доводячи, що він не поет.

У наступному номері "Парфенону" редакція сама себе плескала по плечі, що наробила такого шелесту, глузувала з сера Джона Велью і по-крамарському безпардонно використовувала смерть Брісендена задля реклами. А одна газета з півмільйонним, як вона сама твердила, тиражем умістила оригінальний вірш-експромт Елен Делла Дельмар, де та висміювала Брісендена. Крім того, славна поетеса написала ще й пародію на поему.

Мартін не раз радів, що Брісенден не дожив до цієї пори. Він так ненавидів юрбу, а тут усю велич його душі було кинуто їй на поталу. Газети й журнали щодня розтинали Красу. Кожен нікчема, пхався до друку, аби об'явити громаді мізерію свого "я", винесеного на поверхню хвилею Брісенденової величі. Якась газета повідомляла: "Ми одержали листа від одного добродія, котрий пише, що кілька років тому написав таку саму поему, а то навіть кращу". Інша газета, до жаху серйозно дорікаючи Елен Делла Дельмар за її пародію, заявляла: "Безперечно, міс Дельмар писала цю пародію в жартівливому настрої, не враховуючи тієї поваги, з якою один великий поет повинен ставитися до іншого, можливо, ще більшого. Проте чи заздрить міс Дельмар авторові "Ефемериди", чи ні, але, як і тисячі інших читачів, вона зачарована цим твором, і, можливо, настане день, коли вона спробує написати щось аналогічне".

Священики в своїх проповідях почали виступати проти "Ефемериди", а одного, що насмілився захищати її, відлучили від церкви за єресь. Велику поему використовували для розваги публіки. Гумористи й карикатуристи вхопилися за неї з дикою радістю, а в хроніці світських тижневиків з'явилися анекдоти такого типу, як-от про Чарлі Френшема, який довірчо сказав Арчі Дженінгсові, що, прочитавши п'ять рядків "Ефемериди", він ладен був кинутися в бійку з калікою, а після десяти мало не втопився.

Мартін не сміявся, не скреготів зубами з люті. Йому тільки було дуже сумно. Коли для нього зруйнувався світ з коханням як вінцем світу, то крах надій на публіку й пресу — пусте. Брісенден давно вже склав їм справедливу ціну, а в нього, Мартіна, пішло на це кілька важких і марних років. Журнали справді були такі, як казав Брісенден, навіть гірші. Але всьому кінець, утішав себе Мартін. Він хотів дістатися до зір, а попав у гниле багнисько.

Усе частіше ввижалося йому Таїті — чисте, лагідне Таїті. А ще — низовини Паумоту або пагорби Маркізьких островів. Іноді він бачив самого себе на торговельній шхуні чи на маленькому катері, як він вибирається на світанні з рифів коло Папеети і починає тривалу подорож уздовж перлових обмілин до Нукагіви й бухти Тайохае, де, він знає, Тамарі на честь його заколе кабана, а розквітчані дочки Тамарі схоплять гостя за руки і, співаючи та сміючись, уквітчають його теж. Південні моря кликали його, і Мартін знав, що рано чи пізно відгукнеться на цей клич.

А поки що він плив за течією, відпочиваючи і поновлюючи сили після довгої мандрівки країною знань. Одержавши від "Парфенону" чек на триста п'ятдесят доларів, Мартін передав їх місцевому адвокатові, що мав повноваження від Брісенденової рідні, і з свого боку лишив йому розписку в тому, що винен Брісенденові сто доларів.

Незабаром Мартін перестав відвідувати японські ресторани. Саме тоді, як він покинув поле бою, колесо фортуни повернулося. Але повернулося запізно. Без усякого хвилювання розкрив Мартін тоненького листа від редакції "Тисячоліття" і вийняв чека на триста доларів — гонорар за "Пригоду". Усіх боргів разом з лихварськими відсотками в Мартіна було менше як на сто доларів. І коли він розплатився з усіма кредиторами і віддав сто доларів, що завинив Брісенденові, в кишені у нього лишилося ще понад сто доларів.