Селяни - Реймонт Владислав
Ягна, схвильована сумними звуками скрипки, гукнула крізь двері:
— Перестань, Петреку, бо мені від твоєї музики плакати хочеться!
— А мені так під музику найкраще спиться,— засміялась Ягустинка.
Скрипка замовкла, і лише трохи згодом її тихий, ледве чутний спів долинув вже звідкілясь з-за стайні,— туди пішов Петрек і грав ще довго, до пізньої ночі.
Вечеря вже була майже готова, коли повернувся Борина.
— А жінка війтова народила! Метушня там чимала, стільки людей набилося в хату, що Домінікова вже їх розганяє. Треба буде тобі, Ягусю, зайти до неї завтра.
— А я зараз побіжу, зараз! — скрикнула Ягна швидко, вся спалахнувши.
— Можна й зараз. Я піду з тобою.
— Е... то, може, краще завтра? Ви кажете, народу там багато? То я вже краще вдень... Та й сніг іде, темінь!..— відмовлялась Ягна, раптом втративши охоту йти, а старий і з цим згодився, не наполягав. До того ж прийшла ковалиха з дітьми.
— А де твій?
— У Волі молотарка зіпсувалася, то його туди покликали, бо тамтешній коваль сам не може впоратись.
— Щось частенько він тепер до маєтку став їздити,— багатозначно докинула Ягустинка.
— А вам це що, заважає?
— Нічого, я тільки так примічаю — міркую, що з цього вийде. На тому й скінчилося. Нікому не хотілося заводити голосної спільної розмови, говорили тихо, знехотя — всіх морила дрімота після безсонної ночі, навіть вечерю їли неохоче. То той, то інший з подивом поглядали на Ягусю, що гарячково метушилася по хаті, запрошувала їсти, коли всі вже поклали ложки, невідомо чому голосно сміялася або, підсівши до дівчат, плела всякі нісенітниці і, не скінчивши, бігла на другу половину, але вже з сіней поверталася назад. Її наче охопила якась болюча гарячка, повна тривоги й страху. Вечір тягнувся повільно, важко, сонно, а в ній уперто зростало, розгорялось нестримне бажання вибігти за хату, туди... до сінника. Та вона не могла на це зважитись, боялася, що помітять, боялася гріха. Вона з усієї сили намагалась опанувати себе й тремтіла від муки. Душа в ній вила, мов пес на ланцюгу, серце краялось.
"Ні, не витримаю я, не витримаю!.. А він, мабуть, уже стоїть там, чекає... виглядає... може, блукає коло хати... чи де-небудь у саду причаївся і заглядає у вікна — дивиться зараз на мене! Просить... серце в нього німіє з жалю, що я не вийшла... Побіжу, не витримаю більше!.. Хоч на хвилинку, хоч одне слово скажу йому: "Іди звідси, не можна мені вийти, гріх..."
Вона вже шукала очима свою хустку, вже йшла до дверей... Та раптом щось наче схопило її за шию і втримало на місці: їй стало страшно. Та й очі Ягустинки невідступно стежили за нею, мов собаки, що вишукують слід, і Настка якось дивно поглядала, і старий теж.
"Знають вони що-небудь? Здогадуються? Ні, не вийду сьогодні, нізащо не вийду!"
Зрештою вона себе переборола, але була така змучена, що вже не помічала нічого навколо. Отямилася тільки тоді, коли Лапа загавкав біля ґанку. В хаті було вже майже порожньо, залишилась тільки Ягустинка, що дрімала біля печі, та старий. Він дивився у вікно, бо собака гавкав, як несамовитий.
"Напевно, Антек! Не дочекався мене і..." — Ягна з жахом схопилася з місця.
Однак у дверях з'явився старий Клемб, а за ним поволі увійшли, обтрушуючись і збиваючи на порозі сніг з чобіт, Вінцерек, кульгавий Гжеля, Міхал Кабан, Франек Билиця — Ганчин дядько,— криворотий Валентій і Юзеф Вахнік.
Борина був здивований таким нашестям, проте й знаку не подав, привітався за руку з кожним, запросив гостей сідати, підсуваючи їм лави, і став частувати тютюном.
Гості посідали всі вряд і з охотою почали нюхати тютюн. Хто чхав, хто витирав носа, а хто й очі: тютюн був міцний. Дехто роздивлявся по хаті. Один кинув слово, другий відповів — розважливо, поміркувавши,— і зав'язалася розмова. Хто говорив про сніг, хто про свої турботи, а хто тільки зітхав і кивав головою,— і всі разом спритно спрямовували розмову на те, для чого прийшли.
А Борина крутився на лаві, заглядав усім у вічі, забігав з різних боків, мало за язики гостей не тягнув, аби швидше довідатись, чого вони прийшли.
Але їх не так легко було обійти. Вони сиділи вряд, усі сиві, голені, висохлі, всі ровесники, міцні ще, хоч і зігнуті до землі старістю й працею, схожі на поросле мохом придорожнє каміння, суворі, кремезні, вперті й мудрі. Вони стереглися передчасно мовити хоч слово і блукали манівцями навколо, мов хитрі собаки, які заганяють овець у кошару.
Нарешті Клемб відкашлявся, сплюнув і сказав урочисто:
— Що вже тут марудити та хитрувати? Ми прийшли: довідатись, будете ви з нами заодно, чи ні?
— Без вас вирішити не можемо.
— Адже ви перший господар на селі...
— І розуму вам господь бог дав досить!
— І хоч посади ви ніякої не займаєте, а в громаді верховодите...
— Кожен на вас оглядається.
— А тут ідеться про спільну справу. Усіх нас скривдили...
Так кожен підлещувався по-своєму. Борина навіть почервонів, розвів руками і скрикнув:
— Люди добрі, та ж я ніяк не зрозумію, з чим ви прийшли до мене?
— Та про наш ліс поговорити — адже його після водохреща рубатимуть.
— А я чув, що на тартаку вже пиляють якесь дерево.
— Це те, що євреї привезли з Рудки,— не знаєте, чи що?
— Не знаю. Ніколи мені ходити по людях та розпитувати.
— А самі ж найперші лаяли пана.
— Я думав тоді, що він наш ліс продав.
— А чий же він продав? — крикнув Кабан.
— Той, що він собі прикупив.
— Продав він і прикупний, продав і наш за Вовчим Долом, і буде його рубати.
— Без нашої згоди не буде!
— Коли б не так! Вже ліс розміряний, дерева всі позначені, і після водохреща почнуть рубати.
— Якщо так, треба їхати із скаргою до комісара,— сказав Борина, поміркувавши.
— Від сівби до жнив не кожен буде жив! — буркнув Кабан.
— А як хто на смерть хворий, тому й лікар ні до чого! — підхопив криворотий Валентій.
— Скаргою ми тільки те зробимо, що перш ніж начальство приїде й заборонить, від нашого лісу вже й пеньків не залишиться! Пам'ятаєте, як було в Дембіці?
— Пан — мов той вовк: якщо одну вівцю вхопить, миттю всю отару перетягає.
— А йому не треба потурати!
— Мудре слово ви сказали, Мацею. Завтра відразу після обідні зберуться в мене господарі — щоб прийняти якусь ухвалу. От ми й прийшли кликати вас на нараду.
— Усі прийдуть?
— Так. Просто з костьолу.
— Завтра... А мені завтра неодмінно треба у Волю їхати. Правду вам кажу: там рідня хазяйство ділить, та посварилися, вже й до суду подають, отож я обіцяв їх розсудити, щоб сиротам кривди не було. Доведеться їхати. Але, як ви щось ухвалите, я до цього пристану так, наче вирішував із вами спільно.
Діди вийшли не зовсім задоволені. Хоча Борина їм підтакував і заздалегідь на все згоджувався, однак вони добре відчули, що він хитрує і не хоче їх одверто підтримувати.
"Гаразд, вирішуйте собі, та без мене! — думав тим часом Борина.— Ні війт, ні мельник, ніхто з найперших хазяїв з вами заодно не буде! Нехай пан побачить, що я проти нього не йду, тоді він швидше заплатить мені за корову... і окремо зі мною домовиться... Дурні... Дати б йому зрубати все до останньої ялинки, а потім тільки зняти галас, до суду подати, арешт накласти, притиснути його як слід, то він дав би більше, ніж просять. Нехай вони радяться, а я почекаю збоку. Мені нема куди поспішати!"
Всі в хаті вже полягали спати, а Мацей сидів, писав крейдою на лаві і до глибокої ночі міркував.
Коли настав ранок, він, одразу після сніданку, наказав наймитові запрягати коней у сани.
— Я у Волю їду, як учора казав. Ти, Ягусю, доглядай тут хату, а якщо питатимуть, усім кажи, що мені неодмінно треба було їхати. Та до війтової жінки зайди.
— Пізно повернетесь? — спитала Ягна з таємною радістю.
— Надвечір, а може, ще й пізніше.
Він став одягатись, а Ягна принесла йому з комори одежу, зав'язала стрічки біля коміра сорочки, допомагала збиратись і з гарячковим нетерпінням гнала Петрека запрягати коней. Вона вся тремтіла, не могла встояти на місці, радість вирувала в ній, радість, що чоловік поїде на цілий день, повернеться пізно, може, вночі, а вона залишиться сама і смерком... смерком вийде до сінника... Вийде! Гей! Вже рвалася душа туди, сміялися очі, самі простягалися руки, здіймалися груди, і гарячими блискавками ходив по тілу вогонь, заливав солодкою мукою... Та раптом незрозумілий страх охопив її, стиснув серце, вона притихла, знітилась і блукаючими очима стежила за Бориною, поки він підперізувався, одягав шапку і віддавав якісь розпорядження Вітеку.
— Візьміть мене з собою! — шепнула вона раптом.
— Отакої! А в хаті ж хто залишиться? — здивувався Борина.
— Візьміть! Сьогодні свято, день святого Стефана, роботи вдома немає, візьміть! Нудно мені чогось! — вона просила так гаряче, що Борина згодився.
Через кілька хвилин Ягна була готова, і вони помчали так швидко, що хмара снігової куряви знялася за саньми.
VI
— А я вже думав, що ти десь у снігу загрузла! — сказав Борина ущипливо.
— Та хіба доберешся швидко в таку завірюху? Я навпомацки йшла,— сніг так сипле, що очей розплющити не можна. На дорогах — кучугури, завія, за два кроки нічого не видно.
— Мати вдома?
— Вдома, звичайно, куди ж вона піде в таку собачу погоду? Вранці була в Козлів" — з Магдою дуже погано. От-от помре. Мати вже нічим їй допомогти не може,— розповідала Ягна, струшуючи з себе сніг.
— А на селі що чути? — спитав Борина насмішкувато.
— Ідіть, розпитайте, та й довідаєтесь, я за новинами не бігала.
— Не знаєш, пан приїхав?
— Пес такої завірюхи не витримає, чого б то панові схотілося їхати?
— Кому їхати треба, того й завірюха не злякає.
— Звичайно, кому треба,— недовірливо всміхнулася Ягна.
— Він сам обіцяв, ніхто його не просив,— сказав Борина суворо. Відклав рубанок, устав з ослона і, підійшовши до вікна, виглянув, але на вулиці кружляла така завірюха, що не видно було ні тинів, ні дерев.
Здається, сніг ущух,— зауважив він уже м'якше.
— Авжеж. Тільки вітер так і шмагає, хуга така, що й дороги не видно,— сказала Ягна. Відігрівши руки, вона почала перемотувати пряжу з веретена на мотовило, а старий знову сів за свою роботу, проте щоразу нетерпляче поглядав у вікно і прислухався.
— А де ж Юзька? — спитав він трохи згодом.
— У Настки, певно, раз у раз туди бігає.
— От дзига, п'яти хвилин вдома не всидить!
— Каже, нудно їй тут.
— Ще чого! Розваг собі буде шукати!
— Це вона тільки для того й робить, щоб від роботи втекти.
— А ти їй хіба наказати не можеш?
— Говорила не раз і не два, а вона на мене горлає, як на собаку.
