Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія

Офіціант налив іще кави. Видно, Гааке не поспішав.

— Я могла б тобі не признатися, — мовила Джоан. — Могла б сказати, що зайшла сюди випадково. Але це була б брехня. Я шукала тебе. Я хочу залишити його.

— Так завжди буває. Хтось хоче когось залишити.

— Я боюся його. Він мені погрожує. Хоче застрілити мене.

— Що? — Равік глянув на неї.— Що таке?

— Він погрожує, що застрілить мене.

— Хто? — Равік слухав її краєм вуха і аж тепер раптом усе збагнув. — Он що! Ти ж, думаю, не віриш у це?

— Він страшенно запальний.

— Дурниці! Хто нахваляється вбити, той ніколи не вб'є. А надто актор.

Що я балакаю, подумав він. Що все це означає? Чого я тут шукаю? Чийсь голос, чиєсь обличчя. Шумить у вухах. Яке мені до цього діло?

— Навіщо ти мені розповідаєш про це? — спитав він.

— Я хочу його залишити. Хочу повернутися до тебе.

Коли Гааке візьме таксі, мине щонайменше кілька секунд, поки я зупиню інше, міркував Равік. А поки рушу за ним слідом, може бути вже запізно. Він підвівся.

— Почекай на мене тут. Я зараз вернуся.

— Що ти хочеш…

Равік навіть не дослухав її. Він швидко зійшов з тераси й зупинив таксі.

— Ось вам десять франків. Можете почекати на мене кілька хвилин? У мене є ще справа в ресторані.

Водій глянув на банкноту, потім на Равіка. Той підморгнув йому. Водій у відповідь теж підморгнув і злегка помахав банкнотою.

— Це крім того, що нарахує лічильник, — сказав Равік. — Ви розумієте, чому…

— Розумію, — посміхнувся водій. — Добре, я почекаю.

— Поставте машину так, щоб можна було відразу рушити.

— Добре, пане начальнику.

Равік квапливо пробрався назад крізь людський потіх. Йому раптом перехопило дух. Гааке стояв біля дверей. Равік не чув, що йому казала Джоан.

— Стривай! — мовив він їй. — Я зараз! Почекай хвилинку!

— Ні! — Вона підвелася. — Ти ще пожалкуєш!

Вона мало не плакала.

Равік присилував себе всміхнутися. Він схопив Джоан за руку. Гааке й досі стояв біля дверей.

— Сядь, — сказав він. — На хвилинку!

— Ні!

Вона спробувала вирватись, і Равік відпустив її. Аби тільки не привернути нічиєї уваги. Джоан швидко пішла між столиками майже повз самого Гааке. Той подивився їй услід. Тоді поволі перевів погляд на Равіка і знов позирнув у той бік, куди пішла Джоан. Равік присилував себе сісти. Кров раптом загула у нього в скронях. Він витяг гаманця і вдав, ніби щось шукає в ньому. Він помітив, що Гааке поволі пішов поміж столиками, і з байдужою міною відвернув голову, щоб не зустрітися з ним очима.

Він чекав. Час немов зупинився. Раптом його охопила паніка. А що, як Гааке вернувся назад? Він швидко глянув у той бік. Гааке в ресторані не було. Вже не було. На мить перед очима в нього все закрутилося.

— Дозвольте? — спитав хтось позад нього.

Равік не почув. Він дивився на двері. Гааке не повернувся в ресторан. Не можна гаятись ні секунди, подумав він. Треба побігти за ним і спробувати ще догнати його. За спиною в нього знов почувся голос. Равік обернувся й завмер. Гааке підійшов до нього ззаду й тепер стояв поряд, показуючи на стілець, де щойно сиділа Джоан.

— Дозвольте? Тут ніде більше немає вільних столиків.

Равік кивнув головою. Він не міг вимовити жодного слова. Кров відринула від голови. Вона спадала все нижче й нижче, ніби стікала під стілець. Тіло обм'якло, мов порожній мішок. Він міцно притиснувся хребтом до спинки стільця. На столику ще стояло вино. Білувата, наче рідке молоко, рідина. Він узяв чарку й випив. Вино не ковталося. Він глянув на чарку. Рука не тремтіла. Тремтіли всі нерви всередині.

Гааке замовив коньяк. Витриманий "шампань". По-французькому він говорив із дуже помітним німецьким акцентом. Равік підкликав хлопця з газетами.

— "Парі суар".

Хлопець позирнув на двері. Там стояла з газетами стара жінка — це було її постійне місце. Хлопець ніби випадково тицьнув Равікові згорнену газету, схопив монету й швидко зник.

Мабуть, Гааке таки впізнав мене, подумав Равік. А то чого б він прийшов? Равік не врахував, що може статися й таке. Тепер лишилося одне: сидіти й чекати, поки Гааке покаже, чого він хоче. А вже тоді відповідно до обставин діяти.

Він розгорнув газету, перебіг очима заголовки і знов поклав її на столик. Гааке подивився на нього.

— Гарний вечір, — сказав він по-німецькому.

Равік кивнув головою.

Гааке всміхнувся.

— Я маю добре око, еге ж?

— Можливо.

— Я помітив вас іще в залі.

Равік знов кивнув головою, ввічливо й байдуже. Його нерви були напружені до краю. Він не міг собі уявити, що має на думці Гааке. Навряд чи йому відомо, що він, Равік, живе у Франції нелегально. А може, гестапо знало й це? Та однаково ще можна виграти час.

— Я вас відразу впізнав, — сказав Гааке.

Равік подивився на нього.

— По шрамові,— мовив Гааке, показуючи на Равіків лоб. — Такі шрами бувають тільки в корпорантів. Отже, ви або німець, або вчилися в Німеччині.

Він засміявся. Равік усе ще дивився на нього. Це щось неймовірне! Надто кумедний збіг, щоб його можна було передбачити! Він глибоко відітхнув, відчувши раптове полегшення. Виходить, Гааке й гадки не мав, хто він. Шрам на лобі він сприйняв як наслідок студентського поєдинку. Равік і собі засміявся. Тепер вони сміялися обоє. Равікові довелося стиснути кулаки так, аж нігті вп'ялися в долоні, щоб перестати сміятись.

— Угадав? — спитав Гааке, пишаючись своєю спостережливістю.

— Наче у воду дивилися.

Шрам на лобі. Йому розбили голову в катівні гестапо на очах у Гааке. Кров заливала йому очі й рот. А тепер Гааке вважає, що цей шрам лишився після невинного студентського поєдинку, та ще й пишається, що вгадав.

Офіціант приніс коньяк. Гааке з виглядом знавця понюхав його.

— Коньяк у них добрий, — сказав він. — Дуже добрий! А решта… — Він підморгнув Равікові.— Все загнилося. Народ-рантьє. Хоче тільки безпеки й спокійного життя. Де їм із нами змагатися.

Равікові здавалось, що йому краще не озиватися. Бо якщо він скаже хоч слово, то не втримається, розіб'є об столик чарку й сипне скалками Гааке в очі. Він зробив над собою зусилля, обережно взяв чарку, випив і спокійно поставив на столик.

— Що це у вас? — спитав Гааке.

— "Перно". Замінник абсента.

— Ага, знаю. Це той напій, від якого французи стають імпотентами? — Гааке посміхнувся. — Вибачте. Я мав на думці не вас особисто.

— Абсент справді заборонений, — мовив Равік. — А це його нешкідливий замінник. Абсент викликає неплідність, а не імпотентність. Тому його й заборонили. А це анісова горілка. На смак схожа на солодцеву.

Виходить, я можу говорити, подумав він. Навіть не дуже видно, що я схвильований. Відповідаю легко, гладенькими фразами. Десь глибоко в мені шаленіє чорний вихор, а на поверхні спокійно.

— Ви тут живете? — спитав Гааке.

— Так.

— Віддавна?

— Весь час.

— Розумію, — сказав Гааке. — Тутешній німець. Ви тут народилися?

Равік кивнув головою.

Гааке випив коньяк.

— Дехто з наших найкращих людей також народився не в Німеччині. Заступник фюрера — в Єгипті. Розенберг — у Росії. Дарре походить із Аргентіни. Все залежить від світогляду, правда?

— Тільки від нього, — відповів Равік.

— Я так і думав, що ви погодитесь зі мною. — На обличчі в Гааке світилося задоволення. Він ледь нахилився вперед і, здавалося, клацнув під столиком підборами. — Між іншим, дозвольте відрекомендуватися — фон Гааке.

— Горн, — так само церемонно відповів Равік.

Це був один із його попередніх псевдонімів.

— Фон Горн? — перепитав Гааке.

— Авжеж.

Гааке кивнув головою. Він перейнявся ще більшою довірою до Равіка, побачивши в ньому гідного себе однодумця.

— Ви, мабуть, добре знаєте Париж, правда ж?

— Більш-менш.

— Звичайно, я питаю не про музеї.— Гааке посміхнувся з виглядом бувальця.

— Я все чудово розумію.

Цей арійський претендент на надлюдину, видно, хоче погуляти, але не знає, куди йому поткнутися, міркував Равік. Якби його затягти десь у глухий закуток, у відлюдну пивницю, в якийсь забутий бордель, майнула в нього думка. Кудись, де б ніхто не перешкодив…

— У вас тут є де розважитись, еге ж? — спитав Гааке.

— Ви недавно в Парижі?

— Через кожні два тижні я навідуюся сюди днів на два або на три. Своєрідний контроль. Дуже важливе завдання. За останній рік ми тут багато встигли зробити. Неймовірні успіхи. Я не можу говорити про це, але… — Гааке посміхнувся. — Тут можна купити мало не кожного. Продажна наволоч. Ми дізналися майже все, що хотіли. І без ніякої розвідки. Вони самі нас інформують. Зрада батьківщини як різновид патріотизму. Наслідок багатопартійної системи. Кожна партія продає інші, а водночас і батьківщину. Аби тільки самій мати зиск. А нам цього й треба, в нас тут повно однодумців. У впливових колах. — Він підняв чарку, побачив, що вона порожня, і знов поставив її на столик. — Вони зовсім не озброюються. Гадають, що, коли будуть беззбройні, ми від них нічого не вимагатимем. Аби ви знали, скільки в них літаків і танків… Зі сміху вмерти можна. Кандидати на самогубців, та й годі.

Равік уважно слухав. Він був зосереджений до краю, а проте навколо нього все пливло, ніби він спав і от-от мав прокинутися. Столики, офіціанти, приємна вечірня метушня, машини, що проїздили вулицею, місяць над дахами, яскраві світляні реклами на фронтонах будинків… А навпроти нього — балакучий убивця, який має на своєму рахунку сотні жертв і який зруйнував йому життя.

Повз їхній столик пройшли дві жінки в елегантних вузьких костюмах і всміхнулися до Равіка. То були Іветта й Марта з "Озіріса". Сьогодні вони мали вільний вечір.

— Шикарні, бісові душі! — сказав Гааке.

Заманити в якусь бічну вуличку, думав Равік. У безлюдну вузьку вуличку. Або в Булонський ліс.

— Ці дами заробляють на життя коханням, — сказав він.

Гааке подивився їм услід.

— А непогані. Ви, мабуть, добре розумієтесь на цьому, га? — Гааке замовив ще чарку коньяку. — Дозвольте пригостити вас?

— Дякую. З мене досить "перно".

— Кажуть, що в Парижі є фантастичні борделі. Такі, що збожеволіти можна. З демонстрацією і так далі.

Очі в Гааке блищали. Так самісінько, як тоді, кілька років тому, в залитій яскравим світлом катівні гестапо.

Я не повинен про це згадувати, думав Равік. Тепер не повинен.

— А ви хіба ніколи не були в жодному з таких місць? — спитав він.

— У деяких був. З пізнавальною метою, звичайно. Хотів побачити, як може занепасти народ.