Селяни - Реймонт Владислав
Чоловік захищався, але вони хутко його побороли, а через те, що він не хотів добровільно віддати гроші й кричав, повалили його на землю, наступили ногами на груди й вже підняли ножі, щоб зарізати, але раптом скам'яніли всі на місці, як стояли, з піднесеними ножами, зігнуті, страшні, нерухомі. І все навколо в ту ж мить зупинилося. Птахи замовкли й повисли в повітрі, річки перестали текти, сонце наче застигло, вітер завмер. Дерева, як їх прихилив вітер, так і залишились... І ниви теж. Лелеки з розпростаними крилами ніби вросли в небо. Навіть орач у полі, що саме підняв батіг, закам'янів на місці. Весь світ заціпенів в одну мить.
Невідомо, чи довго це тривало, та раптом залунав над землею спів ангелів:
"Бог народжується, зло втрачає силу!"
І все відразу ожило, почало рухатись, але розбійники не вбили чоловіка, побачивши в цьому чуді пересторогу, і пішли на ангельські голоси до хліва — уклонитися новонародженому синові божому, а разом з ними вклонилися йому і всі живі створіння на землі і в повітрі...
Всі дуже дивувалися тому, що розповів Рох, а після нього і Борина, й коваль стали пригадувати всякі перекази.
Зрештою Ягустинка, яка весь час мовчала, сказала гостро:
— Мелете тут, мелете, а тільки й користі від цього, що час швидше минає! Невже правда, що колись з неба сходили благодійники різні, які не давали загинути бідним і покривдженим? Так чому ж тепер таких не видно? Чи злиднів у світі менше, чи біди, чи мук сердечних? Людина все одно, що пташка беззахисна, кинута в світ,— неодмінно задушить її яструб, чи звір який, чи голод, чи смерть-костомаха прийде,— а ви тут говорите про милосердя, дурних людей тішите та дурите обіцянками, що прийде визволення! Не визволення прийде — антихрист! Оцей вам покаже справедливий суд, оцей зласкавиться над людьми, мов яструб над курчам.
Рох схопився з місця і гукнув:
— Жінко, не блюзнір, не гріши! Не слухай диявольської намови, бо підеш на загибель, у вічний вогонь.
Він упав на лаву, сльози перехопили йому горло, він увесь тремтів від святого жаху, від болю за цю пропащу душу, а отямившись трохи, всією силою віруючої душі став їй тлумачити істину й спрямовувати на путь праведну.
І так він зворушливо говорив, що навіть ксьондз з амвона не міг би сказати краще.
Тим часом Вітек, дуже схвильований відкриттям, що цієї ночі й корови можуть говорити по-людському, потихеньку викликав з хати Юзьку, й вони обоє побігли до хліва.
Тримаючись за руки, тремтячи від страху та щохвилини хрестячись, вони шугнули в корівник...
Стали на коліна біля найбільшої корови, яка була наче матір'ю всіх інших. Дух їм перехоплювало від хвилювання, сльози набігали на очі, душі тріпотіли від священного жаху, ніби в костьолі, коли підносять чашу, але вони від щирого серця вірили всьому. Вітек нахилився до самого вуха корови й тремтячим голосом шепнув:
— Сивулю! Сивулю!
А Сивуля не мовила жодного слова, тільки сопіла, жувала, ворушила губами і плямкала.
— Шо ж це з нею, чому вона не відповідає? Може, її бог покарав? Вони стали на коліна біля іншої корови, і знову Вітек покликав, мало не плачучи:
— Лиско! Лиско!
Обоє прихилилися до її морди й слухали, затаївши подих, але знову нічого не почули!
— Мабуть, грішні ми, от і не чуємо. Адже вони тільки безгрішним відповідають, а ми грішники.
— Правда, Юзю, грішні ми, грішні... Ісусе, правда... Я в хазяїна поцупив посторонки... і ремінь старий, і ще...— Вітек не міг договорити, гострий жаль і почуття провини так схопили його за серце, що сльози підкотились до горла, і він гірко заплакав, а Юзька із співчуттям вторувала йому. І так вони плакали вкупі, аж поки не призналися одне одному в усіх своїх гріхах і провинах.
А в хаті ніхто й не помітив, що їх немає — там усі співали духовні пісні, бо ж колядки у святвечір годилося співати лише опівночі.
На другій половині хати старанно мився й перевдягався Петрек — Ягна принесла йому нову одежу, яку він зберігав у коморі.
Всі навіть ахнули від подиву, коли хлопець увійшов у кімнату: він уперше скинув шинель та солдатську форму і стояв перед ними одягнений по-селянському.
— Сміялися з мене, ведмедем називали, от я й перевдягнувся,— пробурмотів він зніяковіло.
— Ти говірку зміни, а не одежу! — кинула Ягустинка.
— Говірка сама до нього повернеться,— душі він, видно, не втратив ще!
— П'ять років волочився по світах і рідної мови не чув, то й не диво, що забув!
Раптом усі замовкли. Чисте, різке калатання невеличкого дзвоника — сигнатурки — увірвалося до хати.
— На вечірню дзвонять, час збиратися!
І незабаром вийшли всі, крім Ягустинки, яка залишилася стерегти хату, рада нагоді виплакатися на самоті. Ніч була морозна, блакитна, зоряна.
Сигнатурка все видзвонювала, щебетала, мов птах, скликаючи всіх до костьолу.
І люди вже виходили з хат. Де-не-де крізь відчинені двері виривався струмінь світла, сяйнувши, як блискавиця. По інших хатах вогники згасали. У темряві часом лунали голоси, кашель, рипіння снігу під ногами. Люди вітали одне одного з різдвяним святом, і дедалі частіше в сіро-синьому присмерку ночі миготіли постаті. Юрби сунули по дорозі, і тупіт розлягався в сухому морозному повітрі.
Всі пішли до костьолу, вдома залишилися тільки зовсім немічні діди й баби, хворі й каліки.
Вже здалека видно було яскраво освітлені вікна й розчинені навстіж головні двері костьолу, куди, як вода, все линув і линув народ. А костьол був прикрашений ялинками й соснами — наче виріс тут густий бір, що затуляв білі стіни, розпростався навколо вівтарів, підіймався над лавами і майже торкався вершинами склепіння. Ліс хитався під натиском живої хвилі людей, оповитий, як млою, парою дихання, і крізь цю млу ледве поблискували свічки біля вівтарів.
А народ усе сунув і сунув без кінця.
Прийшли юрбою селяни аж із Польних Рудек. Вони йшли плече в плече, грюкаючи чобітьми,— чоловіки всі були високі, плечисті, з білим, як льон, волоссям, у синіх каптанах, а жінки всі до одної красуні, в широких спідницях і в червоних хусточках поверх очіпків.
По двоє, по троє підходили чоловіки з Модліци — немічна біднота в сірих латаних каптанах, з ціпками, бо йшли пішки. У корчмах з них завжди глузували, що вони харчуються самими в'юнами, бо жили ці селяни в низинах, серед боліт, і від них пахло торф'яним димом.
Прибував народ і з Волі — цілими родинами, мов кущі ялівцю, які завжди ростуть тісними купами. Вольські чоловіки були всі невисокі, товсті, мов напхані мішки, але рухливі, балакучі й страшенні крутії; не одного з них ловили в лісі на шкоді. Каптани в усіх були сірі, з чорними шнурами й червоними поясами.
Прийшла й ріпецька шляхта, в якої, як то кажуть, удома лише мішок та плахта,— з тих, що вп'ятьох за один коров'ячий хвіст тримаються і одну шапку втрьох носять. Ці йшли великим гуртом, мовчки дивилися на все спідлоба, звисока, а жінки їхні, одягнені по-міському, дуже гарні, білолиці, говіркі, йшли посередині, під суворим наглядом чоловіків.
Слідом за ним простували люди з Пшиленка — наче сунув високий сосновий бір: усі високі, ставні, дужі, а вдягнені так, що аж в очах рябіло! Каптани на них були білі, жилети червоні, стрічки на сорочках зелені, штани жовті в смужку, і йшли вони посередині костьолу, нікому не поступаючись дорогою, ні на кого не дивлячись, просто до вівтаря.
І вже майже останніми, наче поміщики, увійшли чоловіки з Дембіци. Їх було небагато, і заходили вони поодинці, поважно сідали на лавах перед головним вівтарем. Горді своїм багатством, вони вважали себе вищими за всіх. Жінки їхні прийшли з молитовниками, у білих очіпках, зав'язаних під підборіддями, у козакинах з тонкого сукна.
Потім ще прийшли люди з дальніх сіл, з якихось висілків, з лісових хащ, з куренів лісорубів, з маєтків — годі було всіх запам'ятати й перелічити.
І серед цієї тісної юрби, що шуміла, як ліс, рясно біліли каптани ліпецьких чоловіків, червоніли хустки їхніх жінок.
Костьол був повен ущерть до найостаннішого куточка в притворі, і тим, що прийшли останніми, довелося молитися на морозі, за дверима.
Ксьондз вийшов служити першу літургію, заграв орган, юрба захвилювалась, і всі впали на коліна.
Настала тиша. Люди молилися, не зводячи очей з ксьондза та свічки, яка палала високо над вівтарем. Орган гудів притишено, на такій жалібній ноті, що мороз пробігав по кістках, ксьондз часом повертався обличчям до юрби, простягав руки, голосно вимовляв латинські слова, і люди теж простягали руки вперед, глибоко зітхали, схилялися в побожному каятті, били себе в груди і палко молилися.
Коли відправа скінчилася, ксьондз зійшов на амвон і став читати довгу проповідь: говорив про сьогоднішній священний день, застерігав від зла. Потрясаючи руками, картав свою паству суворими словами; одні зітхали, інші били себе в груди і, вражені, каялися в гріхах. Чутливіші — особливо жінки — плакали. Ксьондз говорив гаряче й розумно, слова його западали просто в душу — звісно, тим, хто його слухав, бо було багато й таких, що дрімали, розімлівши від задухи.
Тільки перед другою вечірнею знову загримів орган, і ксьондз заспівав:
В яслах він лежить,
Хто ж поспішить...
Юрба зашуміла, підводячись з колін, і підхопила могутнім хором:
...уклонитись немовляті?
Затремтіли в костьолі ялинові та соснові гілки, замигтіли свічки від цього могутнього вихору голосів. І так з'єдналися люди серцями й голосами, що наче один голос співав і линув лункою піснею до ніг святого немовляти.
Коли відслухали другу відправу, органіст почав награвати колядки на такий веселий танцювальний лад, що важко було на місці встояти, всі крутилися, притупували, дивилися вгору, на хори, й весело наспівували колядки слідом за органом.
Тільки Антек не співав разом з іншими. Він прийшов з жінкою, із Стахом і Веронкою, та вони протислися наперед, а Антек залишився біля задніх лав. Він не хотів сідати на своє давнє місце перед вівтарем — серед заможних господарів,— і оглядався, шукаючи, де б примоститися, коли раптом побачив батька з усією родиною — вони намагалися проштовхатися крізь юрбу. Ягна була попереду.
Заховавшись під ялинкою, Антек уже не зводив з неї очей. Висока, струнка, вона ніби височіла над усіма. От вона сіла на лаву скраю, біля самого проходу. Антек, не думаючи, не відчуваючи, що робить, почав теж енергійно протискуватись крізь юрбу, поки не опинився поряд з Ягною, і коли всі стали на коліна, він теж став і нахилився так низько, що майже торкався головою її колін.
Ягна не відразу його помітила — свічка, при світлі якої вона читала молитовник, блимала тьмяним вогником, а гілки ялин затуляли все навколо, отож їй нічого не було видно.
