Селяни - Реймонт Владислав
І все це заїдали житнім хлібом, бо ні коржів, ні струделів їсти не годилося: вони були на молоці й маслі.
Вечеряли довго, і рідко хто-небудь вимовляв слово: чути було тільки стукіт ложок і плямкання. Борина часто схоплювався з місця, щоб допомогти Ягусі, і стара навіть дорікнула йому.
— Сидіть, нічого з нею не зробиться, не скоро ще... Вона перше різдво на своєму хазяйстві зустрічає; нехай привчається...
Лапа тихенько скавулів, тикався мордою всім у коліна і лащився — просив, щоб і його швидше нагодувати, а лелека, у якого було своє місце в сінях, часто стукав дзьобом у стіну і так голосно курликав, що кури відгукувались на сідалі.
Ще вечеря не скінчилась, коли раптом хтось постукав у вікно.
— Не пускайте і не дивіться, це нечиста сила! Влізе в хату і вже на цілий рік залишиться! — гукнула Домінікова.
Всі поклали ложки і з тривогою прислухалися. Стук повторився.
— Кубина душа! — шепнула Юзя.
— Не кажи дурниць — це, мабуть, жебрак. У такий день, як сьогодні, не повинно бути голодних і бездомних,— промовив Рох і пішов відчиняти.
То прийшла Ягустинка. Вона покірно зупинилася на порозі і крізь сльози, які горохом сипалися з очей, тихо попросила:
— Пустіть мене в якийсь куток і дайте хоч те, що собаці кидаєте. Змилуйтеся над сиротою... Думала, діти мене запросять... Чекала... У хаті мороз... Даремно я мерзла, даремно чекала... Ісусе! А тепер, як жебрачка... Діти рідні... саму мене покинули, без крихти хліба... Гірше, ніж собаку... А у них там весело, гамірно, повно народу... Ходила я навколо хати, у вікна заглядала. Все даремно...
— Сідайте з нами. Треба було з самого вечора прийти, не чекати ласки від дітей. От у домовину вони вам охоче останні цвяхи заб'ють, аби тільки впевнитись, що ви вже до них не повернетесь!
І Борина ласкаво показав їй на місце біля себе. Але Ягустинці шматок не йшов у горло, хоч Ягуся їй нічого не шкодувала і частувала від щирого серця. Та Ягустинка сиділа так тихо, зіщулившись, заглибившись у свої думки, і тільки тремтіння плечей свідчило, яка мука терзала її серце.
Тихо було в хаті, тепло, усі сиділи розчулені, урочисті, наче серед них лежав у яслах малий Ісус.
Великий вогонь, у який весь час підкидали дрова, весело тріщав у печі й освітлював усю хату. Виблискувало скло ікон, рожевіли замерзлі шибки. Після вечері посідали вряд перед вогнем і розмовляли тихо й поважно.
Потім Ягуся зварила каву, і всі, не поспішаючи, пили смачний, солодкий напій. Рох вийняв з-за пазухи книжку, обмотану чотками, і почав читати тихим, глибоко схвильованим голосом:
"І сталося чудо: діва народила сина. В землі іудейській, у Віфлеємі, народився господь у бідності, на сіні в убогому хліві, серед ягнят і телят, і вони цієї радісної тихої ночі були йому братами. І та сама зоря, яка й сьогодні світить, сяяла в той час для святого немовляти і вказувала дорогу трьом волхвам, які, хоч і були язичниками, чорношкірими, а проте мали чулі серця й поспішали з дарунками з далеких країв, з-за безкраїх морів, з-за суворих гір, щоб потім свідчити істину".
Довго Рох читав це святе казання, і голос його міцнів, переходив майже в спів, наче він правив обідню в костьолі, а всі слухали в побожному мовчанні, і серця їхні тремтіли, вражені чудом, зворушені найщирішим відчуттям ласки, яку бог явив людям.
"Ісусе, сине божий! У бідному хліві довелось тобі народитися, у далеких краях, між чужими людьми, між євреями-невірами, між єретиками, в такій бідності, в такий мороз! Дитя бідне, найсвятіше!" Так думали всі, і серця їхні були повні співчуття, а душі пташками линули в далекий світ, у невідому землю, в той хлів, де народився Христос, до ясел, над якими співали ангели. Припадали до ніжок святого немовляти і всією силою вогненної віри клялися бути його найвірнішими слугами, навіки-віків, амінь!
А Рох все читав, і Юзька — дівчинка добра й вразлива — гірко плакала над лихою долею Ісуса. Ягуся теж плакала, затуливши обличчя руками, і сльози текли в неї крізь пальці. Щоб не показувати цього, вона ховалася за Єнджикову спину, а той слухав з роззявленим ротом і, дивуючись усьому, що чув, раз у раз смикав Шимека за каптан і вигукував:
— Он які Чуєш, Шимеку?
Але відразу ж змовкав під грізним поглядом матері.
— Навіть колиски не було в бідолашного!
— Просто чудо, що воно не змерзло.
— І як це Ісус схотів стільки перетерпіти?!
Так казали всі, коли Рох скінчив, а він їм пояснював:
— Це через те, що він тільки муками своїми й жертвами міг урятувати людей. Якби не він, давно нечистий заволодів би світом, загарбав би собі всі людські душі.
— Він і так у нас чималу силу має,— пробурмотіла Ягустинка.
— Владу мають над людьми гріх та злоба, а вони — куми чортові.
— Е, що там казати, хто панує над світом,— кому це відомо?.. Одне ми знаємо — над людиною має силу лиха доля й страждання.
— Гріх так казати! Це вас злість на дітей засліпила, глядіть, щоб ви не зогрішили! — суворо дорікнув Ягустинці Рох, і вона більше не сперечалася.
Примовкли й замислилися всі, хто був у хаті, а Шимек устав з місця і хотів непомітно вийти.
— Куди це ти так поспішаєш? — просичала Домінікова, від пильних очей якої ніщо не могло сховатися.
— Задуха тут, піду походжу по селу,— злякано пробурмотів Шимек.
— До Настки несе тебе, на побачення?
— Ну й що? Не забороните мені, не втримаєте! — сказав він уже гостро, але все-таки кинув шапку на скриню.
— Додому ідіть обидва з Єнджиком, покинули хату напризволяще. Коровам сіна дайте і чекайте мене, я зайду по вас, і всі разом до костьолу підемо,— наказувала Домінікова. Але сини воліли залишатися тут, аніж сидіти в порожній хаті, і вона їх більше не гнала. Через хвилину стара підвелась і взяла зі стола облатку.
— Вітеку, засвіти ліхтар, ходім до корів! У різдвяну ніч всяка скотина розуміє людську мову і може відповісти, бо син божий народився серед тварин. Якщо з ними заговорить безгрішна людина, вони відповідають людським голосом. Цієї ночі тварини з людьми рівні, почувають те ж саме, що й люди, отже, треба з ними облатками поділитися.
Всі пішли до хліва, Вітек з ліхтарем попереду.
Корови лежали поряд і поволі ремиґали, але світло й голоси їх стривожили, вони стали мукати, важко підводитись і повертати великі рогаті голови.
— Ти — господиня, Ягусю, значить, ти й повинна розділити між ними облатку. Вони в тебе й хворіти не будуть, і краще будуть телитися. Але завтра вранці їх доїти не можна, тільки ввечері, бо в них молоко пропаде.
Ягна розломила облатку на п'ять частин і, нахиляючись до кожної корови, хрестила їм голови між рогами й клала кожній по шматочку облатки на широкий шершавий язик.
— А коням хіба не дасте? — спитала Юзька.
— Ні, вони не були під час народження Христа, значить, їм не можна давати.
Коли повертались до хати, Рох сказав:
— Кожне живе створіння, кожна тваринка й камінчик, навіть найдрібніший, і ця зірочка, ледь примітна,— все сьогодні знає, що Христос народився.
— Ісусе коханий! Все! Навіть земля й каміння! — вигукнула вражена Ягна.
— Правда, все на світі має душу, все почуває й чекає своєї години, коли Ісус зласкавиться над нею і скаже: "Встань, душе, оживи й іди на небо!" Найдрібніший черв'ячок, хистка билинка свою службу несе і по-своєму славить бога. І тільки цієї ночі, один-єдиний раз на рік, все прокидається, прислухається і чекає божого слова. І надходить година ця для одних, а для інших ще ні, і вони знову поринають у морок і терпляче дожидатимуть світанку — хто каменем, хто водою, хто землею, хто деревом, хто чимось іншим — кому як господь призначив!
Всі мовчки слухали Роха, міркуючи над його словами, які вразили їх у саме серце, тільки Борині й Домініковій не вірилося, що це правда, і хоч вони міркували і так і сяк, а зрозуміти цього не могли. Звісно, воля божа неосяжна і творить чудеса, але щоб камінь і дерева мали душу!.. Ні, вони цього не могли збагнути, та хутко перестали про це й думати, бо прийшов коваль з усією сім'єю.
— Сідайте, сідайте, вкупі веселіше! От і вся наша сім'я зібралася, тільки Гжелі немає.
Юзя сердито глянула на батька: вона згадала про Антека й Ганку, але сказати не зважилась.
Знову всі посідали на лаві біля вогню, тільки Петрек залишився надворі — він рубав дрова, щоб вистачило палива на свята, а Вітек носив оберемки і складав у сінях.
— Так, мало не забув! Наздогнав мене війт і просив, щоб ви, Домінікова, зараз же йшли до них,— жінка у нього вже кричить-розривається, напевно, вночі родить.
— А я хотіла з усіма до костьолу йти! Та якщо ти кажеш, що кричить, побіжу до неї, гляну. Була я там вранці, думала, що вона ще днів зо два проходить.
Домінікова пошепотілася про щось з ковалихою і пішла до війта. Вона тямилася на лікуванні і не одну людину на селі вилікувала краще від усяких лікарів.
А Рох став розповідати різні історії, що пасували до сьогоднішнього дня, а між ними й таку:
— Давно це було, стільки років тому, скільки минуло від різдва Христового. Ішов багатий чоловік з ярмарку, де продав пару гарних телят. Гроші він добре заховав за халяву, в руках тримав здоровенну палицю, та й сам він був дужий — перший силач у себе на селі. Проте він поспішав, щоб до ночі добратися додому, тому що в ті часи в лісах ховалися розбійники й грабували добрих людей.
Було це, мабуть, літньої пори — ліс стояв зелений, повний пахощів і веселого гомону; повівав вітер, дерева колихались, шуміли верхівками. Чоловік ішов швидко, як тільки міг, і з острахом оглядався навкруги, та нічого не примічав. Стояли собі ялина біля ялини, дуб біля дуба, сосна біля сосни, і ні душі живої, тільки пташки літали між деревами. А чоловіка брав дедалі більший страх, бо він проходив мимо хреста такими хащами, куди й око не проникало, а саме в цьому місці й нападали на людей розбійники. Чоловік прочитав уголос молитву й побіг щодуху.
Вже він щасливо вийшов з високого лісу і йшов між дрібними сосонками та кущами ялівцю, вже навіть бачив попереду колихливі зелені ниви і чув плескіт річки, спів жайворонків, вже й людей побачив вдалині, які йшли за плугами, і навіть лелек, що ключами летіли на болота. Вже доніс до нього вітер пахощі квітучих вишневих садків, коли раптом з останніх кущів вискочили розбійники! Їх було дванадцять, і всі з ножами.
