Селяни - Реймонт Владислав

От був я сьогодні в Антека з Ганкою. Діти у них хворі, бідність страшна, а сам він так змінився, так схуд, що я ледве його впізнав!

Жінки не відповіли на це ні слова, Ягна швидко відвернулась і почала накладати паляниці на лопату, а стара закліпала очима. Ясь відразу зрозумів, що їм неприємно це чути. Він придумував, що б таке сказати, аби налагодити справу, але тут Юзя, вся почервонівши, підійшла і стала просити в нього кілька кольорових облаток.

— Мені прикраси зробити треба. Були торішні, та на весіллі геть зіпсувались.

Ясь дав їй десятка півтора, і все різних кольорів.

— Ой, як багато! Ісусе, та цього вистачить на все — і на святих, і на місяць, і на зорі! — скрикнула зраділа Юзя. Вона пошепотілася з Ягною і за хвилину, засоромлено закриваючи обличчя фартухом, винесла Ясеві шість яєць.

Ввійшов Борина, який щойно повернувся з міста, а за ним вбігли Лапа з лелекою, бо Вітек теж з'явився одночасно з хазяїном.

— Швидше зачиняйте двері, бо тісто прохолоне! — кричала Домінікова.

— Як почнуть жінки порядкувати, чоловікові хоч у корчмі шукай порятунку, бо хліб з закальцем спечуть, а на нього звалять,— сміявся Борина, гріючи задубілі руки.

— Дорога — як скло, їхати добре, але такий мороз, що важко в санях всидіти! Ягусю, дай Петрекові хоч хліба, він голодний і до кісток промерз у своїй солдатській шинелі. Що, Ясю, надовго додому?

— До водохреща.

— Оце має батько помічника: і за органом, і в канцелярії! Старому, мабуть, не хочеться в такий мороз з-під перини вилазити.

— Ні, він сидить удома, бо корова сьогодні отелилася,— треба доглянути.

— Ну, час добрий! Буде молоко цілу зиму... Вітеку, ти лоша напував?

— Я сама йому носила, то воно смоктати не схотіло, все брикає

і так до кобили рветься, що довелося його у велике стійло перевести.

Хлоп'ята вийшли. Ясь, виходячи, все оглядався на Ягну.

Вона й справді стала ще вродливіша, ніж була восени, до весілля. Не диво, що вона й старого Борину так підкорила, що він за нею й світу не бачить. На селі казали, ніби Борина зовсім здурів від кохання. До всіх суворий, як і раніше, твердий і непоступливий, він Ягусю слухався в усьому, і вона могла крутити ним, як хотіла. На все дивився її очима, радився тільки з нею та з її матір'ю. Вона ним зовсім заволоділа.

Йому добре жилося тепер, господарство йшло як по маслу, було кому поскаржитись, у кого поради спитати. Він ні про що інше не думав, крім Ягусі, і дивився на неї, мов на ікону.

Навіть тепер, гріючись біля печі, Борина стежив закоханими очима за кожним її рухом і, наче перед весіллям, говорив їй солодкі слова і думав тільки про те, як би ще більше їй догодити.

А Ягні його кохання було потрібне, мов торішній сніг. Вона сьогодні все супилась, її дратували чоловікові ніжності, все було не до душі, і вона вихором літала по хаті. Роботу намагалася звалити на матір чи на Юзю, часто й старого ущипливим словом примушувала щось робити, а сама тікала на другу половину, наче щоб заглянути в пічку або до лошати на стайню — тільки б залишитися самій і подумати про Антека.

Ясь нагадав їй про нього, і Антек, мов живий, устав перед очима. Вона не бачила його майже три місяці, оце тільки раз на дорозі під тополями, коли їхала на санях з Бориною.

Так, час спливав як вода,— весілля, переселення до чоловіка, всякий клопіт, господарство. Хіба ж їй було коли думати про Антека! Не зустрічала його, тому й не згадувала, а інші боялися говорити їй про нього... Та зараз, невідомо чому, він раптом з'явився в неї перед очима і дивився так сумно, з таким докором, що в Ягни серце щеміло від жалю.

"Ні в чому я перед тобою не винна, ні в чому! Чому ж ти стоїш переді мною, як грішна душа, що не має притулку, навіщо лякаєш?" — думала вона жалібно, боронячись від спогадів... Їй навіть дивно було, чому саме Антек згадався їй, чому не Матеуш, не Стах Плошка, не інші. Тільки він один! Мабуть, причарував її, бо ж вона так мучиться і рветься до нього, аж серце їй пече й тягне кудись далеко-далеко, так би й пішла світ за очі, в бори та ліси.

Що там він, бідолашний, поробляє, що про неї думає? І нема ніякої змоги з ним зустрітися, поговорити... Так, не можна... Господи, адже це був би смертний гріх! Так сказав і ксьондз на сповіді. А їй тільки б раз з ним поговорити, нехай і люди бачили б — все одно! Та не можна — ні сьогодні, ні завтра, ніколи більше! Боринина жінка навіки-віків. Амінь!

— Ягусю, іди ж, треба хліб у піч садити! — кликала її мати. Ягна побігла в хату, поралася, робила все що слід, але думка про Антека не полишала її. Він так і стояв у неї перед очима, скрізь ввижалися його блакитні очі, чорні брови й червоні губи, такі солодкі, такі любі!

Вона завзято взялася до роботи, все кипіло у неї в руках. Прибрала хату, надвечір пішла навіть прибирати корівник, чого майже ніколи не робила. Але ніщо не допомагало: Антек невідступно стояв перед очима, і туга зростала, краяла серце. Зрештою Ягуся не витримала і, сівши на скриню біля Юзьки, яка поспіхом готувала прикраси з облаток, гірко розплакалась.

Заспокоювала її мати, заспокоював переляканий чоловік, умовляли її, наче вередливу дитину, пестили, заглядали в очі — ніщо не допомагало. Тільки коли вона виплакалась як слід, настрій у неї раптом змінився. Вона підвелася із скрині майже весела, щебетала, сміялася, заспівала б, здається, якби не піст!

Здивовано глянув на неї Борина, глянула мати, а потім обмінялися довгим промовистим поглядом, вийшли разом у сіни, про щось пошепотілись і повернулися радісні, веселі, усміхнені і давай її обіймати, цілувати. Стара навіть крикнула:

— Не підіймай діжі, Мацей сам винесе!

— Отакої, хіба мені вперше ще важчу виносити?

Вона нічого не розуміла. Але Мацей все-таки не дозволив їй підняти діжу, виніс сам, а потім, заставши Ягну в коморі, притис її до стіни і став пристрасно цілувати й радісно говорити щось пошепки, щоб не почула Юзя.

— З глузду ви з матір'ю з'їхали, чи що? Неправда це, неправда!

— Ми з нею на цих справах більше, ніж ти, розуміємось. Вже я тобі кажу, що так воно і є. Що у нас зараз? Різдво... Значить, це буде в липні, якраз у жнива... Час непідходящий, робота, спека... ну, та що вдієш... І за це треба богу дякувати.

Він знову хотів її поцілувати, але вона сердито випручалась і побігла до матері з докорами. Проте стара рішуче підтвердила те, що сказав Борина.

— Неправда, це вам тільки здається! — гаряче заперечувала Ягна.

— Ти, я бачу, зовсім не рада?

— А чого мені радіти? Мало клопоту й так, а тут ще нова морока!

— Не нарікай, господь покарає!

— Ну й нехай, нехай карає.

— А чому ти так від цього відхрещуєшся, га?

— Не хочу — і все!

— Адже як буде в тебе дитина, а старий, не дай боже, помре, то ти, крім того, що він тобі записав, ще й на дитину одержиш, а може, і всією землею володітимеш.

— У вас одне на думці — земля й земля! Мені це ні до чого.

— Молода ти ще й дурна, от і верзеш казна-що! Людина без землі все одно, як без ніг: рачкує, рачкує, а нікуди не долізе. Ти, гляди мені, тільки Мацеєві про це нічого не кажи, йому прикро буде...

— Не буду себе стримувати, що мені Мацей!

— Ну й базікай собі, хоч і перед цілим світом, коли розуму немає, а мені дай спокійно хліб з печі вийняти, бо пригорить. Берися краще до роботи: оселедці треба з води в молоко перекласти — краще вимокнуть. Юзя нехай натре мак. Стільки ще треба зробити, а вечір близько!

Вечір справді стояв на порозі. Сонце опустилося за ліси, вечірня зоря розливала по небу потоки крові, і сніг пломенів, наче посиланий розжеврілим вугіллям. На село лягла глибока тиша. Ще носили воду із ставу, рубали дрова, ще часом хто-небудь проїжджав саньми, щосили поганяючи коней, і вони з тупотом мчали по дорозі. Ще люди бігали через став, де-не-де рипіли ворота, лунали голоси, але помалу згасав захід, попеляста синява обгортала землю — завмирав рух на селі, затихали подвір'я, порожніли вулиці. Дальні поля поринали в морок, швидко надходив зимовий вечір і заволодівав землею, а мороз дедалі дужчав, і сніг лункіше рипів під ногами, і шибки вкривалися чудовими квітками й візерунками.

Село наче розтало, наче втонуло в сірому сніговому присмерку. Не видно було ні будинків, ні тинів, ні садків, тільки вогники світилися у вікнах — сьогодні їх було більше, ніж звичайно, бо скрізь по хатах люди готувалися до різдвяної вечері.

В кожній хаті, і в багатіїв, і в халупників, і в останньої голоти поспішали причепуритися й побожно чекали першої зірки. Скрізь у кутку біля східної стіни ставили сніп пшениці, столи застеляли полотном, а під нього підмощували сіно. І всі визирали у вікна, шукаючи першої зірки. Але, як завжди морозного вечора, вона з'явилася не відразу: ледве пригасли заграви на заході, небо наче вкрилося синястим димом і якось побуріло.

Юзя і Вітек добре промерзли —— вони стояли на ґанку, поки не побачили першу зірку.

— Є! От вона! — загорлав Вітек.

На цей крик вигянув з хати Борина, вийшли інші, і останнім — Рох.

Так, зоря з'явилась: на сході, край неба, розірвалася бура завіса, і з темно-синіх глибин народилася зірка.

Здавалось, вона зростала на очах, летіла, бризкала світлом, розгоряючись все яскравіше, і була вже так близько, що Рох опустився на коліна в сніг, а за ним інші.

— Ось вона, зоря трьох волхвів, Віфлеємська зоря, в сяйві якої народився наш господь,— нехай славиться його ім'я!

Всі побожно повторювали слова різдвяного гімну, втопивши очі в сяйво далекої зорі, цього свідка чуда, видимий знак милосердя божого. Серця їхні сповнювалися вдячністю, палкою вірою, довір'ям і вбирали в себе це чисте світло, наче вогонь, що палав над світом.

А зоря все зростала, мчала вже, як вогненна куля, і тяглося від неї блакитне проміння, іскрилося на снігу, ясними блискавками прорізало пітьму. А за першою зіркою, як вірні слуги, незліченною чередою виходили на небо інші,— і небо, вкрите цією світлою росою, розгорнулося над світом блакитним покровом, поцяткованим ніби срібними цвяхами.

— Час вечеряти, бо слово боже стало плоттю! — сказав Рох. Усі повернулися до хати й посідали навколо стола.

На першому місці сів Борина, за ним — Домінікова з синами, посередині Рох, Петрек і Вітек, поруч з Юзею. Тільки Ягуся присіла на лаву ненадовго — їй треба було подавати й підбавляти усім страви.

Урочиста тиша залягла в кімнаті.

Борина, перехрестившись, розділив облатку поміж усіма: її їли побожно, мов святе причастя.

— Христос народився в цю годину, отже, нехай кожне живе створіння підживиться його святим хлібом! — мовив Рох.

І хоча всі були голодні, бо цілий день нічого не їли, крім сухого хліба,— вечеряли повільно й статечно.

На перше був буряковий борщ з грибами і цілими картоплинами, потім оселедці, обкачані в борошні і підсмажені на конопляній олії, пшеничні кльоцки з маком, за кльоцками — капуста з грибами, полита олією, а наостанку Ягуся подала смачні млинці з гречаного борошна з медом, смажені в маковій олії.