Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав
Йому першому з усього полку ще на самому початку війни гранатою відірвало ногу. Столяр одержав безкоштовно штучну ногу й почав усюди чванитися своєю медаллю. Він, мовляв, перший з найперших калік із свого полку. Одного разу в шинку "Аполлон" на Виноградах він зчепився з різниками. Ті так розлютувалися, що відірвали штучну ногу і тріснули нею його по голові. Той, хто відірвав ногу, не знав, що вона штучна, і з переляку зомлів. У поліції столярові ту ногу знову причепили, але відтоді Млічко розсердився на свою велику срібну медаль "За відвагу" і пішов у ломбард, щоб заставити. Там його й згребли разом з медаллю. І почалися великі неприємності, бо існує якись особливий суд честі для військових інвалідів. Цей суд виніс вирок відібрати в нього медаль, і, крім того, присудили відібрати й ту нещасну штучну ногу.
— Як це?
— Дуже просто. Одного дня прийшла до нього комісія і повідомила, нібито він недостойний носити штучну ногу; відстебнули її та й забрали. Або, — вів далі Швейк, — це теж смішна історія, коли родичі якогось загиблого на війні дістануть раптом таку медаль з припискою, що ось їм наділяють цю медаль, хай повісять її кудись на видному місці. На Божетеховій вулиці, на Вишеграді, один розлючений батько, подумавши, що військові установи глузують з нього, повісив цю медаль у клозеті, а якийсь поліцай, що жив по сусідству і теж ходив у той клозет, доніс на нього за державну зраду. І це вилізло тому бідоласі боком.
— З цього випливає, — сказав однорічник, — що вся людська слава, як трава зів'яла. Нещодавно у Відні видали "Записник для добровольців-однорічників". Там уміщено такий хвилюючий вірш у чеському перекладі:
Поліг відважний однорічник,
Він за вітчизну кров пролляв
І приклад дав усім чудовий,
Як гинути за короля.
Убитого везе гармата,
Летить до неба скорбний спів,
А на мундир геройського солдата
Медаль полковник прикріпив.
Трохи помовчавши, однорічник сказав:
— Мені здається, що наш бойовий дух переводиться на циганський пшик. Отож, милий приятелю, пропоную в нічній пітьмі, в тиші нашої в'язниці заспівати пісню про артилериста Ябурка. Від цього наш бойовий дух підніметься. Але треба горлати так, щоб було чути по всіх закутках Маріанських казарм. Тому раджу стати біля Дверей.
І за хвилину з тюрми розлягалося ревіння, аж у коридорі забряжчали шибки:
Біля гармат стояв,
Раз по раз наби-наби,
Біля гармат стояв,
Раз по раз набивав.
Прилетіли кулі-злюки,
Відірвали йому руки,
Та далі він стояв,
Раз по раз наби-наби,
Та далі він стояв,
Раз по раз набивав.
На подвір'ї почулися кроки й голоси.
— Це наглядач, — сказав однорічник, — а з ним лейтенант Пелікан. Він сьогодні чергує. Це офіцер запасу, мій знайомий з "Чеської бесіди". В цивільному житті — статистик одного страхового товариства. У нього роздобудемо сигарет. Ану, давай затягнемо ще раз.
І вони знову заревли:
Біля гармат стояв...
Двері відчинились, і наглядач, підбадьорений присутністю чергового офіцера, розкричався:
— Тут вам не звіринець!
— Пардон, — відповів однорічник, — тут філіал Рудольфінума, концерт на користь ув'язнених. Саме скінчився перший номер програми "Воєнна симфонія".
— Припиніть це, — сказав поручник Пелікан з удаваною суворістю. — Сподіваюсь, вам відомо, що ви повинні о дев'ятій годині вже лежати й не галасувати. Ваш концертний номер чути аж на площі.
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — сказав однорічник, — ми як слід не підготувались, і якщо якась дисгармонія...
— Таке він витіває кожного вечора, — намагався наглядач нацькувати офіцера на свого ворога, — і взагалі поводиться страшенно неінтеліґентно.
— Прошу вас, пане лейтенанте, — сказав однорічник, — я хотів би поговорити з вами віч-на-віч. Хай наглядач почекає за дверима.
Коли вони лишилися самі, однорічник по-приятельському сказав:
— Сипни-но сигарет, Франто. "Спорт"? Теж мені ще лейтенант! Хіба нічого кращого не маєш? Ну, гаразд, дякую й за це. Ага, і сірники також... "Спорт", — зневажливо сказав він, коли поручник пішов. — Людина і в біді повинна тримати себе достойно. Закуріть, приятелю, на добраніч. Завтра нас чекає страшний суд.
Перед сном однорічний доброволець не забув заспівати:
Ой у хмарі гори мої рідні,
А внизу долина,
Не вернеться те, що ми любили,
Дівчино єдина.
Відрекомендувавши Швейкові полковника Шредера як нелюда, однорічник помилився, бо полковникові Шредерові до деякої міри було властиве почуття справедливості, що виразно виявлялося після нічних розваг у готелі, коли полковник Шредер повертався додому вельми вдоволений з товариства, в якому провів час. Та коли не був задоволений...
Коли доброволець піддавав нищівній критиці умови життя в казармах, полковник Шредер сидів у готелі в товаристві офіцерів і слухав, як надпоручник Кречман, що повернувся з Сербії ранений у ногу (його там корова кольнула рогами), розповідав про атаки на сербських позиціях; він з приміщення штабу, до якого його призначили, стежив за ними.
— Так от, повискакували з окопів. По всій лінії на відтинку лінії двох кілометрів, лізуть уже через дротяні перешкоди і кидаються на ворога. За поясом ручні гранати, маски, ґвинтівки напереваги, готові стріляти, готові кинутись у баґнети. Кулі свищуть. Один солдат вистрибує з траншеї і тут же падає, другий падає на бруствері, висадженому в повітря, третій — за кілька кроків, але їхні товариші, як повінь, женуть із криком "ура" вперед у хмарах диму і пороху. А ворог стріляє з усіх боків: з окопів, з ямок, виритих гранатами, — і націлюється на нас із кулеметів. Знову падають солдати. Стрілецький рій намагається підібратися до ворожого кулемета. Одні гинуть, але інші вже вирвалися наперед!
Ура! Впав офіцер. Уже не чути рушничних пострілів, готується щось страшне. Знову гине цілий рій, тріскотять ворожі кулемети: "тра-та-та-та..." Впав... Пробачте, я вже далі не можу, я п'яний.
Офіцер з пораненою ногою замовк і сидить з тупим виглядом у кріслі. Полковник Шредер ласкаво всміхається і слухає, як капітан Спіра, немовби з кимось сперечаючись, грюкає кулаком об стіл і щось без угаву повторює, щось зовсім безглузде, і незрозуміло, що він цим хоче сказати і що воно означає.
— Будь ласка, добре подумайте! У нас австрійські улани-ополченці, австрійські ополченці, боснійські єгері, австрійські єгері, австрійські піхотинці, угорські гонведи, тірольські цісарські стрільці, боснійські піхотинці, угорські гусари, артилеристи, обоз, сапери, санітарна служба, моряки. Розумієте? А Бельгія!
Перший і другий призов до армії становить оперативну частину армії, третій призов виконує службу в тилу... — Капітан Спіра вдарив кулаком об стіл. — Крайова оборона виконує службу в країні у мирний час.
Один молодий офіцер наполегливо намагався переконати полковника в твердості свого воїнського духу й дуже голосно запевняв свого сусіда:
— Туберкульозників треба посилати на фронт, це піде їм на користь, а крім того, хай краще гинуть хворі, ніж здорові.
Полковник усміхався, але зненацька спохмурнів і, звернувшись до майора Венцеля, сказав:
— Дивуюся, що надпоручник Лукаш уникає нашого товариства, — відколи приїхав, ще й разу не був з нами.
— Він пише віршики, — насмішкувато кинув капітан Саґнер. — Тільки-но приїхав, а вже закохався в жінку інженера Штрейтера. Зустрів її в театрі.
Полковник ще більше спохмурнів:
— Кажуть, нібито він уміє співати куплети?
— Ще в кадетському корпусі розважав усіх куплетами, — відповів капітан Саґнер, — а які анекдоти знає — аж ну! І чому він не буває з нами — не розумію.
Полковник сумно хитнув головою:
— Немає вже між нами справжньої дружби. Раніше, пам'ятаю, кожний офіцер намагався внести в розвагу щось нове. Згадую, як один надпоручник, на прізвище Данкель, роздягнувшись догола, ліг на підлогу, встромив собі в зад хвіст від оселедця і вдавав перед нами русалку. А інший, надпоручник Шлейснер, умів ворушити вухами й іржати, як жеребець, нявчати по-котячому і гудіти, як джміль.
Пригадую також капітана Скодай. Той завжди, на наше бажання, приводив до клубу дівчат. Це були три сестри, яких він вимуштрував, наче собачок. Поставить їх на стіл, і вони в такт починають перед нами роздягатись. У нього була маленька диригентська паличка, і, треба визнати, диригент з нього був неперевершений. А що він з ними, бувало, виробляв на канапі! Одного разу наказав поставити серед залу ванну з теплою водою, і ми по черзі мусили з тими дівчатами викупатись, а він нас тим часом фотографував, При цьому спогаді обличчя полковника Шредера розпливлося в блаженній посмішці.
— А що ми витворяли у тій ванні! — провадив полковник, огидно прицмокуючи й крутячись на стільці. — А тепер? Хіба це розвага? Навіть той нещасний куплетист не з'являється. А молодші офіцери й пити порядно не вміють. Ще нема дванадцятої години, а вже за столом, як бачите, п'ятеро п'яних. Були часи, коли ми по два дні висиджували, й чим більше пили, тим були тверезіші, хоч безперервно наливалися пивом, вином, лікерами. Немає тепер уже того військового духу. Лихий його знає, яка тут причина. Жодного дотепу, лише якісь безконечні теревені.
Послухайте лишень, як там, у кінці столу, говорять про Америку.
Справді, з того боку долинав чийсь поважний голос:
— Америка не може встрявати у війну. Американці й англійці між собою — як кіт з собакою. Америка до війни не готова.
Полковник Шредер зітхнув:
— Оце вам базікання запасних офіцерів. І на дідька вони нам! Такий ще вчора шкрябав пером десь у банку, можливо, робив кульки й продавав корицю та гуталін або десь у школі розповідав дітям, що голод виганяє вовків з лісу, а сьогодні хоче рівнятися з кадровими офіцерами, все зрозуміти й до всього пхати носа. А коли і є в нас кадрові офіцери, як, наприклад, надпоручник Лукаш, то такий пан нас уникає.
Полковник Шредер пішов додому в поганому настрої. А вранці настрій у нього ще дужче зіпсувався, бо, лежачи в ліжку, він знайшов у повідомленнях з фронту одне речення, повторене кілька разів: "Наші війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції". Це були славні дні австрійської армії, мов хліб з одної діжі, подібні до днів під Шабацом.
Під враженням від прочитаного полковник Шредер о десятій годині ранку приступив до виконання церемонії, яку однорічник, мабуть, слушно назвав страшним судом.
Швейк з однорічником стояли на подвір'ї й чекали полковника.
