Селяни - Реймонт Владислав

Люди кинулись рятувати Матеуша і швидко витягли з води, але він був непритомний. Його насилу відкачали. Прибіг мельник, через кілька хвилин привели Амброжія. Збіглися люди з села, і Матеуша перенесли до мельника в дім. Він знову зомлів, і в нього горлом пішла кров. Йому так було погано, що довелося посилати по ксьондза, думали, що не доживе до ранку.

Коли Матеуша понесли, Антек спокійно сів на його місце біля пічки і, гріючи руки, розмовляв з Франеком, який нарешті з'явився. А коли люди трохи заспокоїлись, він сказав голосно, щоб усі чули й добре запам'ятали:

— Кожному, хто тільки мене зачепить, я так дам, як оце Матеушу, а може, ще й краще!

Ніхто не відповів. Всі дивилися на нього з великим подивом і пошаною — ще б пак, такого молодця, як Матеуш, підняти, наче куль соломи, понести й жбурнути у воду! Про такого силача ніхто й не чув! Якби ще вони побились і один поборов би одного, переламав би йому кістки, навіть убив би його,— це річ звичайна. Але взяти такого здорованя, мов щеня за вухо, й жбурнути в воду! Що ребра в нього поламані — це нічого, одужає, але сорому Матеуш, мабуть, не стерпить! Так зганьбити людину на все життя!

— Ну, ну! Знаєте, люди добрі, такого ще не бувало! — шепотілися чоловіки навколо Антека.

В цей час Антек, не звертаючи ні на кого уваги, намолов собі крупи й опівночі пішов додому. У мельника ще горіло світло в тій кімнаті, де поклали Матеуша.

— Тепер не будеш хвалитися, стерво, що в Ягусі у спальні бував,— пробурмотів Антек з ненавистю і сплюнув.

Вдома він нічого не розповів, хоча Ганка ще не спала й пряла, а вранці не пішов на роботу, цілком упевнений, що його проженуть. Проте відразу ж після сніданку мельник сам прибіг за ним.

— Іди ж на роботу! Що в тебе там з Матеушем — це справа ваша, мене не обходить, а тартак зупиняти не можна. Поки він не одужає, ти працюватимеш замість нього. Буду тобі платити чотири злотих і годуватиму обідом.

— Не піду! Дасте стільки ж, скільки й Матеушу, тоді працюватиму, і не згірше, ніж він.

Мельник скаженів, торгувався, та робити нічого — мусив згодитися. Він негайно забрав з собою Антека.

А Ганка нічого не зрозуміла, бо нічого ще не знала.

IV

Напередодні різдва, вже з самого світанку в Ліпцях знявся гарячковий рух.

Вночі, майже вдосвіта, знову міцно вдарив мороз, а тому що це було після кількох днів відлиги, коли скрізь лежали вологі тумани, усі дерева взялися памороззю, наче дрібними скалками скла чи найтоншим мереживом. Навіть сонце виглянуло й світило на блідо-голубому небі, ніби вкритому тонкою прозорою млою. Але й сонце було якесь застигле, бліде, як облатка в дароносиці, і нітрохи не гріло, а мороз дедалі міцнішав і так проймав, що перехоплювало дух і пара від подиху хвилями оточувала всіх, хто виходив на вулицю.

А навколо все сяяло на сонці, іскрилося такими сліпучими блисками, наче хтось діамантовою росою покропив сніги,— навіть дивитися було боляче.

Навколишні поля, засипані снігом, лежали пусткою, глухою і мертвою. Тільки часом який-небудь птах пролітав над цією мінливою білою рівниною, і чорна тінь його миготіла над ланами, або зграйка куріпок, перегукуючись під засніженими кущами, обережно, полохливо прокрадалася до людського житла, до скирт хліба. Часом пробіжить по снігу зайчик, стане стовпчиком, потім пошкрябає затужавілу снігову кору, добираючись до врун, але, зляканий гавканням собак, тікає назад у вкриті памороззю, завалені снігом, помертвілі від холоду ліси.

Пустельно й глухо ставало на цих неосяжних снігових рівнинах, і тільки десь у блакитній далечині невиразно бовваніли села, сивіли садки, темніли ліси й поблискували замерзлі струмки.

Лютий мороз, мов іскристе сяйво, оповивав усе, наповнюючи світ крижаною тишею. Жоден вигук не порушував застиглого мовчання полів, жоден людський голос не тремтів у повітрі, навіть вітер не шарудів у сухих блискучих снігах. Хіба інколи на дорозі, загубленій серед кучугур, жалібно зателенькає дзвоник, зариплять полозки,— але так слабенько, так далеко, що не встигнеш розібрати, звідки це, а вже все відлунало, безслідно розтануло в тиші.

Однак на сільських вулицях, на обох берегах ставу, було людно й гамірно. Веселий святковий настрій, розлившись у повітрі, п'янив людей, відбивався навіть на тваринах. В лункому морозному повітрі крики дзвеніли, як музика, сміх линув з кінця в кінець, радість так і рвалася з сердець. Собаки, ніби оскаженілі, качалися в снігу, гавкали, ганялися за воронами, які блукали біля хат. В стайнях іржали коні, з хлівів чулося протяжне мукання, і навіть сніг наче веселіше рипів під ногами, а полозки санок вищали на твердих, висковзаних дорогах. Дим здіймався з димарів голубими стовпами, рівними, як стріла, вікна хат вигравали на сонці, аж очі різало,— і скрізь лунав шум, гамір, бігали дітлахи, ґелґотіли гуси біля ополонок, на вулицях, біля хат, по дворах повно було людей, а в садках на снігу раз у раз миготіли червоні спідниці — то жінки, перебігаючи з хати в хату, зачіпали на бігу дерева й кущі, з яких срібним пилом осипалася паморозь.

Навіть млин сьогодні не торохкотів, його зупинили на всі свята. Лунко дзюрчали тільки холодні скляні струмені води, пущеної крізь шлюзи, та десь за млином, з боліт і трясовин, долинали крики диких качок, що кружляли там цілими зграями.

І в кожній хаті — у Шимона, Мацька, у війта, у Клембів та в інших — усіх не назвеш і не перелічиш! — провітрювали кімнати, мили, шарували, посипали свіжою хвоєю підлоги і навіть сніг біля порога, де-не-де білили закурені печі й скрізь спішно пекли хліб та святкові струделі, готували оселедці, терли в глиняних мисках мак.

Надходило різдво — свято сина божого, свято радісних чудес і божого благословення, щасливого перепочинку після довгих днів праці, і в людей душа прокидалася від зимового заціпеніння, відрікалася від усього буденного і повсякденного і з радісним хвилюванням зустрічала свято Христового народження.

У Борини в хаті панувала така ж метушня й біганина, так само готувалися до свята, як і скрізь.

Старий ще вдосвіта поїхав за покупками в місто, разом з Петреком, якого він найняв конюхом замість Куби. А в хаті всі ретельно працювали. Юзька, тихенько наспівуючи, вирізувала з кольорового паперу різні фігурки, які, наліплені на сволоки або на рами ікон, здавалися яскраво розфарбованими малюнками і тішили око. А Ягна, закачавши до плечей рукава, місила в діжі тісто і під доглядом матері пекла струделі, довгі, як грядки з петрушкою в саду, та булки з питльованого борошна. Вона працювала швидко, бо тісто вже зійшло і треба було пекти паляниці,— і водночас то поглядала, як працює Юзя, то підіймала перину, під якою вигрівався пиріг з сиром і медом — чекав, поки його посадять у піч, то бігла на другу половину хати до печі, в якій бушував великий вогонь.

Вітекові наказали сидіти біля печі й підкидати у вогонь поліна, але він одразу після сніданку десь зник. Даремно і Юзя, і Домінікова шукали його по всьому двору, кликали,— паскудний хлопчисько не відгукувався. Він сидів за сінником, біля самого поля, і ставив під кущами сильця на куріпок, густо засипаючи їх половою, яка мусила водночас і маскувати сильця, і принаджувати птахів. З ним були Лапа й лелека, якого Вітек ще восени десь знайшов хворого, вилікував і з того часу годував, беріг, навчив різних штук. Вони так подружили, що варт було Вітеку свиснути по-своєму, і лелека біг за ним — зовсім, як Лапа, з яким птах теж був у великій дружбі, бо вони разом полювали на пацюків у стайні.

Рох, котрого Борина запросив до себе на всі свята, зранку пішов до костьолу, де вони з Амброжієм прикрашали вівтарі й стіни ялиновим гіллям, яке привіз із лісу ксьондзів наймит.

Час наближався до полудня. Ягна вже закінчила поратися з тістом і, поклавши паляниці на дошку, мастила їх яєчним білком, щоб не порепалися в печі, коли Вітек, просунувши голову в двері, гукнув:

— Облатки несуть!

Сьогодні з самого ранку старший син органіста, Ясь, той самий, що вчився в місті, удвох з молодшим братом розносив по хатах різдвяні облатки.

Ягна побачила гостей біля ґанку і не встигла хоч трохи прибрати в кімнаті, як вони вже зайшли, вітаючись.

Ягна дуже зніяковіла, що вони застали такий гармидер, і, заховавши голі руки під фартух, запросила їх сісти: обидва несли величезні кошики, а молодший ще й чималі торби, звісно, не порожні.

— Нам ще півсела обійти треба, а часу лишилося мало! — відмовлявся Ясь.

— Та ви хоч погрійтесь, пане Ясю, такий мороз!

— Може, гарячого молочка вип'єте? То я скип'ячу,— запрошувала Домінікова.

Брати від молока відмовились, але присіли біля вікна на скрині. Ясь так задивився на Ягну, що вона навіть почервоніла і похапцем стала опускати закачані рукава. Тут і Ясь почервонів, мов буряк, і став порпатися в кошику. Він витяг і подав їй найкращу й найтовщу пачку облаток, обгорнену золотим папірцем і перекладену кольоровими облатками. Ягна взяла її через фартух і поклала на тарілку, потім винесла з добрий гарнець лляного насіння та шість яєць.

— Давно приїхали, пане Ясю?

— Три дні тому, в неділю.

— Нудьгуєте, напевно, в школі? — спитала Домінікова.

— Ні, не дуже. Та мені вже й недовго там бути, тільки до весни.

— А мама ваша казала в мене на весіллі, що ви ксьондзом будете,— зауважила Ягна.

— Так, з великодня,— сказав Ясь тихо й опустив очі.

— Боже мій, от втіха, от радість батькам буде, коли синок ксьондзом стане, і, може, бог дасть, ще і в нашій парафії!

— А у вас що чути? — спитав Ясь, щоб припинити неприємну для нього розмову.

— Та, хвалить бога, поганого нічого немає. Живемо помаленьку та потихеньку, тягнемо лямку, як нашому братові належить.

— Хотів я приїхати на ваше весілля, Ягусю, та не відпустили мене.

— Ой, і весело ж було! Цілих три дні танцювали! — скрикнула Юзя.

— А Куба, кажуть, саме в цей час помер?

— Помер, помер, бідолаха, і навіть без святого причастя! Кров'ю зійшов. Тепер на селі кажуть, наче душа його блукає, бачили, як хтось ночами по селі ходить, стогне на перехрестях або стоїть під хрестом на дорозі й чекає, поки господь над ним змилується! Це Кубина душа, не інакше.

— Що ви кажете!

— Правду кажу. Сама не бачила, то божитися не стану, але це може бути, може! В світі такі речі трапляються, яких розум людський, навіть найбільший, осягнути не може,— божі це діла, не людські! Що ми, бідолахи, можемо, те й робимо, а решту бог довершить.

— Шкода Куби! Сам ксьондз, як оповідав мені про його смерть, то аж плакав.

— Хороший, чесний був чоловік, іншого такого не знайти: тихий, побожний, працьовитий, чужого не зачіпав, а з бідним готовий був останнім шматком поділитися!

— Так усе в Ліпцях змінюється, так змінюється! Кожного разу, як приїжджаю, впізнати нічого не можу.