Хто убив Луї? - Сіменон Жорж

Надворі вже почало смеркати. Комісар підвівся і зняв з вішалки своє тепле пальто.

Перш ніж вийти, він одчинив двері до кімнати інспекторів:

— Я повернуся десь-за дві години.

Брати машину було ні до чого. Він скочив до автобуса і за кілька хвилин вийшов на розі Севастопольського бульвару й Великих бульварів.

Ще вчора о цій годині Луї Туре жив і був також десь тут. Він мав би ще час змінити свої жовті черевики на чорні й податися на Ліонський вокзал, щоб повернутися в Жюві.

Юрба на тротуарах густішала. Щоб перейти вулицю, треба було чекати на кожному розі добру хвилину.

"Це, напевне, вона",— подумав Мегре, побачивши на тротуа^ рі лаву навпроти бульвару Бон-Нувель.

Ніхто на ній не сидів у цей час.

На розі вулиці Сен-Мартен походжали повії. Декотрі сиділи в малому барі, де четверо мужчин грали за круглим столиком в карти.

Мегре побачив біля прилавка інспектора Неве. Він спинився, очікуючи його. Неве, мабуть, уже розпитав усіх жінок.

— Як справи? — спитав Мегре, вийшовши з бару.

— Ви теж тут, пане шеф?

— Власне, йду обходом.

— Я тут з восьмої ранку. Перепитав уже чоловік з п'ятсот.

— Знайшов шинок, куди Туре ходив на обід?

— Звідки ви знаєте?

— Я гадаю, що він обідав у цьому районі і завжди в одному і тому ж місці.

— Там,— сказав Неве, показуючи на затишний ресторан.

— Що там кажуть?

— Офіціантка казала, що він сидів завжди за одним і тим самим столиком біля прилавка. Мені здалося, що вона йому симпатизувала.

— Читала газети?

— Ні. Про вбивство вона дізналася від мене. Не хотіла повірити. Це не дорогий ресторан, хоча без сталих цін. До кож-ного обіду пан Луї замовляв півпляшки фірмового вина.

— Ще хто-небудь бачив його тут?

— Біля десяти душ. Одна дівчина, що вистоює на розі, бачила його майже щодня... Спершу пробувала його умовити... Він відмовився, але чемно. Відтоді, зустрічаючись, вона кидала йомуі "А може, сьогодні?" Це тішило їх обох. Коли вона йшла з клієн* том, він підморгував їй.

— Ніколи не ходив з ними?

— Ні.

— його бачили коли-небудь із жінкою?

— Дівчата ні, але його бачив один продавець у ювелірному магазині.

— Це той магазин, біля якого його вбито?

— Так. Коли я показав у магазині знімок, його впізнали* "Це добряк, який купив у нас перстень на тому тижні",— сказав продавець.

— Пан Луї був з молодою жінкою?

— Не дуже молодою. Продавець не додивлявся до неї, бо думав, що вони одружені. Зауважив тільки, що мала на шиї чорнобурку.

— Перстень був дорогий?

— Позолочений з фальшивим діамантом.

— Нічого не говорили при цьому?'

— Розмовляли як чоловік з жінкою. Продавець не пам'ятає, про що.

— Він би її впізнав?

— Я не певен. Вона була в чорному одязі, в рукавичках. Одну з них, приміряючи перстень, мало не забула на прилавку. Пан Луї вернувся, а жінка чекала його біля дверей. Вона була вища за нього. На вулиці він узяв її під руку, і вони подалися до майдану Республіки.

— А ще що?

— Все це вимагає часу. Розпитував я і далі, коло вулиці Монмартр, але даремно. Ага, мало не забув. Ви знаєте продавців вафель на Місячній вулиці?

Вафлі пекли майже надворі, в рундуках, як на ярмарку, і вже на розі вулиці чути було їхній солодкий дух.

— Вони пригадують його. Приходив частенько по вафлі. Він купував завжди три штуки і не з'їдав їх на місці, а забирав із собою.

Може, вафлі були призначені для товариша, котрого бачив пан Семброн?

— Бувши тобою, я б займався менше крамницями, а більше людьми на лавках.

На початку своєї кар'єри Мегре довгенько цікавився життям вулиці і тому знав, що кожна лава має своїх завсідників.

— Хочете, щоб я зробив облаву?

— Тільки не це! Просто підсідай до людей на лавках і нав'язуй знайомство.

Розділ четвертий

Похорон під зливою

Мегре викликав Лкжаса і запитаві

— Немає звістки про Альбера Жоріса?

— Поки що нема.

Коханець Моніки Туре не повернувся вчора ввечері додому, не з'явився вранці до книгарні, а також не прийшов опівдні у кав'ярню на Севастопольському бульварі, де він завжди обідав разом із дівчиною.

Люкас у погодженні з залізничними вокзалами, жандармерією та вартовими постами керував розшуками юнака.

Жанв'є у товаристві чотирьох колег ходив по крамницях з залізними виробами, сподіваючись знайти продавця ножа.

Кожен мав певне завдання. Лапуент почав перевіряти мебльо^ вані кімнати. Мусив же десь пан Луї міняти черевики.

Сантоні клопотався Монікою, сподіваючись, що Альбер Жо-ріс спробує зустрітися з нею або передати їй звістку про себе.

День тому родина Туре доручила поховальному бюро забрати тіло. Похорон призначено на наступний день.

Незабаром подзвонив Неве.

— Я знайшов трьох чоловік, серед них одну стару жінку. Вона багато часу проводить на бульварі і пригадує Туре. Всі кажуть одне і те саме: він був дуже милий, з кожним привітний, товариський. Стара каже, що він ходив на майдан Республіки. А от один чоловік сказав: "Він когось чекав. Коли той приходив, вони рушали разом".

— Шукай далі,— мовив, зітхнувши, Мегре.

Потім він пішов униз, сів у машину і наказав їхати в Жюві. Водій насилу знайшов Тополину вулицю. Світло горіло на кухні та в кімнаті нагорі.

Дзвінок не діяв: його вимкнуто на знак жалоби. Але хтось почув ходу Мегре, і двері прочинилися. Комісар уздрів незнайому жінку, схожу на пані Туре.

— Комісар Мегре,— сказав він.

Жінка обернулася до кухні.

— Еміліє!

— Чую. Запроси.

У вузькому коридорі пахло квітами і восковими свічками. Кілька чоловік сиділо край столу в кухні і закушували.

Моніка подумала, що Мегре прийшов розпитувати її про Альбера Жоріса, і скам'яніла зі страху.

— Ви прийшли на похорон, пане комісар? — запитала Емілія.

— Так.

Спершу над'їхав катафалк. Потім з'явився, жваво ступаючи під парасолькою, кюре, перед ним ніс хреста хлопчик із хору.

Пирхали коні. Родина вишикувалася за катафалком, а далі стали приятелі чи сусіди.

Люди посувалися в неладі, бо лило. Дехто йшов тротуаром, пробираючись попід стінами будинків.

— Нікого не впізнаєш?

З розшукуваних не було нікого.

— Ходімо, Неве.

Дощ супроводжував їх аж до Парижа.

— Що чути, Люк асе?

— Дзвонив Лапуент з кав'ярні на майдані Республіки. Він знайшов кімнату.

— Кімнату Луї?

— Так, хоч власниця не виявляє охоти нам допомогти.

За кілька хвилин Мегре вступав уже до кав'ярні на майдані Республіки, коло груби сидів Лапуент*

— Де це?

— Недалечко. Я натрапив цілком випадково, бо це не готель і його немає в наших довідниках.

— Ти певен, що це там?

— Ви самі побачите. Я переходив вулицю Ангулем, коли побачив у вікні напис: "Здається квартира". Це маленький будиночок на три поверхи без двірнички. Я подзвонив і попросив показати кімнату. Власниця — підтоптана, руда жінка, колись, може, й гарна, але тепер безбарвна, з рідким волоссям. "Це для вас? — запитала вона, перш ніж відчинити двері.— Ви самі?" Я почув, як на другому поверсі грюкнули двері. Потім угледів, як через поруччя перехилилася вродлива дівчина в пеньюарі.

— Борділь, чи що?

— Майже. Я ладен присягнути, що хазяйка колишня бандур-ша. "Хочете найняти на місяць? Де ви працюєте?" Вона привела мене на третій поверх до кімнати, що виходила на подвір'я, з пристойними меблями. В кімнаті ще пахло жінкою. "Хто вам дав мою адресу?" — "Один мій приятель,— відповів я і про всяк випадок докинув: — Він запевняв мене, що мешкає в пані".— "Хто це?" — "Пан Луї". Я зрозумів, що вона його знала. Хазяйка змінилася з лиця, навіть голос став інший. "Такого я не знаю! — кинула сухо.— Ви маєте звичку повертатися пізно?"

Жінка намагалася здихатися мене. Я тягнув далі з невинним виглядом: "Розумієте, цей мій приятель, може, він зараз тут. Він удень не працює і встає пізно".— "Ви берете кімнату чи ні?" — "Беру, але..." — "Платня наперед". Я витяг з кишені гаман. Ніби ненароком вийняв фотографію пана Луї. "О, прошу! Знімок мого приятеля". Вона ледве кинула оком. "Не думаю, щоб ми змогли порозумітися",— заявила вона, прямуючи до две-? рей. "Але ж..." — "Якщо вам не важко, прошу спуститися вниз, бо в мене обід пригорить". Певен, що вона його знає.

— Ходімо! — сказав Мегре.

Хоч іти було недалеко, вони сіли в машину. Коло будинку зупинилися.

— Хто там?

— п.ж.

— Що сталося? Я так і думала, що цей шалапут завдасть мені клопоту! — бурмотіла вона під ніс, кидаючи злісні погляди на Лапуента.

— Чому ви не призналися, що пан Луї був вашим жильцем?

— Чого пан, власне, хоче?

Мегре й собі витягнув фотографію пана Луї,

— Ви його знаєте, правда?

— Так. Зрештою, ви б про це довідались.

— З якого часу він жив тут?

— Два роки. Може, трохи довше,

— їх у вас багато?

— Жильців? Будинок надто просторий для самотньої жінки,

— Скільки ж?

— Зараз троє.

— І одна кімната вільна?

— Так.

— Що вам відомо про пана Луї?

— Це був спокійний чоловік, не завдавав жодного клопоту. Оскільки він працював уночі...

— Пані знає, що він працював?

— Я про це в нього не розпитувала, він виходив увечері і повертався вранці. Сон його був короткий. Я часто казала йому* що треба більше спати, але, здається, всі нічні працівники такі.

— Він приймав у себе чорняву жінку середніх літ?

— Гарна жіночка. їй над сорок, але вона вміє про себе дбати.

— Часто приходила?

— Три або чотири рази на тиждень.

— Вам відоме її ім'я?

— Я називала її панею Антонїною.

— Маєте її адресу?

— Я про це в неї не питала.

— А хто ще до нього заходив?

— Недавно хтось про нього питав кілька разів,

— Молода дівчина?

— Так. Вона нагору не підіймалася. Просила мене передати, що чекає його.

— Назвалася?

— Моніка. Вона стояла в коридорі і не хотіла навіть зайти до вітальні.

— Хто ще навідувався до нього?

— Якийсь юнак. Він у пана Луї сидів хвилин з десять.

— Давно де було?

— У серпні. Пригадую, була спека. А якось прийшли разом. Піднялися сходами, і зараз же юнак пішов.

— Це все?

— Мені здається, що й цього багато. Пан захоче зійти на* гсру?

— Авжеж...

Розділ п'ятий

Вдова поліцая

Меблі в кімнаті були, мабуть, куплені з торгу. Зроблені солідно, з горіхового дерева. Впадала в око велика шафа з дзеркалом.

— Хто тут прибирав?

— Пан Луї слав постіль, розставляв речі і витирав порох. Раз на тиждень я мила підлогу.

У кімнаті був зразковий лад; кожна річ лежала на своєму місці і на меблях не виднілося пилу.

Фотель пана Туре був присунутий до вікна. Поряд на круглому столику стояла оправлена в рамку фотографія сорокалітньої чорнявої жінки.