Три вдови - Шолом-Алейхем
Слів уже не треба. Слова зайві. Слова створені тільки для лепетунів, жінок і адвокатів. Або, як комісь висловився Бісмарк: "Слова дано нам тільки для того, щоб маскувати наші думки". Адже ж обходяться звірі, і птахи, і всі інші створіння без слів! Ось росте дерево, цвіте квітка, ось пароститься травичка, держиться коло землі, цілується з промінням сонця — яка їхня мова? Очі, мій любий пане, очі у людей — це велика річ! Що часом скажуть вам людські очі за одну хвилину — уста не перекажуть за цілий день! Наше перезирання тієї ночі з обома вдовами було сторінкою, розділом нашої спільної життєвої історії, цілою поемою, якщо хочете, піснею, сумною піснею трьох занапащених життів, трьох спотворених душ, яким різні заплутані обставини не дозволили, щоб вони пили з того джерела, яке зветься щастям, щоб вони живилися з того водограю, який зветься любов'ю... Я прохопився перед вами цим словом "любов" зненацька. Вірте мені, що воно мені бридке! Знаєте чому? Тому, що ваші письменники вживають надто часто це святе слово і роблять з нього надто вже буденну справу. Слово "любов", коли його вживають ваші письменники, — блюзнірство. Слово "любов" треба вимовляти так, як виливається молитва з глибин душі, або воно повинне вилитися піснею без слів, співом справжньої поезії, нехай і без отих рим: хати-мати, мити-пити, мести-нести, полоти-колоти і подібних до цього рим ваших поетів, що коли я їх часом читаю, мені уявляється, ніби я ковтаю горох і закушую папером... Цей приклад, можливо, вам не подобається, але крутити носом нічого. Я вже закінчую вам оповідання про мою вдову номер два і роблю це коротко, бо терпіти не можу, коли позіхають... Скажіть, вам коли-небудь болів зуб, який треба вирвати, але ви це відкладаєте на завтра, а завтра на післязавтра, поки набираєтесь мужності і йдете до лікаря: приходите до дверей і прочитуєте на його табличці: "Дантист такий-то і такий-то, приймає від 8 до 1 і від 1 до 8..." Ви дивитесь на годинника і кажете самі собі:
— Від 8 до 1 і від 1 до 8? Тоді чого ж мені поспішати?..
Ви повертаєтесь додому і просто на стінку лізете від болю... Це саме було зі мною і з Розою. Виходив я з дому щоранку з певною думкою, що сьогодні це мусить трапитись без будь-яких зволікань! Спершу я перебалакаю з моєю вдовою номер один, тобто з матір'ю, так, мовляв, і так, вона зашаріється, опустить очі і скаже: "Мене ви умовили, порозумійтеся з Розою..." Тоді я піду від вдови номер один до вдови номер два і скажу їй: "Послухай-но, Розо. Справа, мовляв, тут така..." І я беруся за шапку і приходжу до моїх обох вдів. Мені назустріч вибігає Фанічка, проситься на руки, схоплює за шию. цілує мене в окуляри і просить мене, щоб я сказав сьогодні, тільки сьогодні бабусі й мамусі, — мене вони послухають, — що сьогодні вона хоче бути вільною, не вчитися, не грати на роялі, не танцювати, а піти з дядьом до зоологічного саду, бо туди, кажуть, привезли таких мавп, таких мавп, що можна кишки порвати від реготу!.. Ну, спробуйте не взяти дитину і не піти з нею до зоологічного саду подивитись на нових мавп, від яких можна кишки порвати від реготу...
— Що буде з цієї дитини? — бурчить вдова номер один.
— Він псує дитину! — підтримує вдова номер два. А дядя слухається обох вдів, як торішнього снігу, бере дитину і йде з нею до саду познайомитися з новими мавпами, що від них можна кишки порвати од реготу. І отак, як я вам розповідаю, щоразу нова перепона. Минає день і ще день, тиждень і ще тиждень, рік і ще рік, а дитина росте, починає розуміти такі речі, про які не можна говорити, і ми всі троє вирішуємо без слів, що нехай дитина підросте вже. Коли Фанічка підросте, стане дорослою і знайде свого судженого, тоді у нас розв'яжуться руки, тоді ми реформуємо наше життя, заснуємо новий дім. І ми будуємо плани, — кожен окремо, — як заживемо всі разом: — молода пара — Фанічка з її судженим, стара пара — я з Розою, а вдова-баба (Пая) порядкуватиме нами всіма, — ото буде життя! Справа тільки в тому: коли, нарешті, настане цей час? Як діждатися, щоб Фанічка виросла, стала дорослою і обрала собі судженого? Та коли ждеш — діждешся. Так, здається, каже приказка? Я не люблю шаблонних приказок. Ви їх любите? Дуже приємно. Дарую їх вам. Отже, коли ждеш — діждешся! Фанічка виросла, стала дорослою і обрала собі судженого. І саме тут уся притичина! Отут тільки починається справжня психологія, як ви це називаєте... Знаєте? Ви даремно дивитесь на годинника! Я однаково сьогодні більше не розповідатиму. Мені треба піти, мої вдови будуть непокоїтись. Мене влаштовує, щоб ви, коли маєте охоту вислухати історію про "вдову номер три", потрудилися прийти до мене додому. А втім, коли не хочете, за поли я не збираюсь вас тягти. Самі прийдете... Адьєі
III. ВДОВА НОМЕР ТРИ
— Добре, що ви прийшли до мене в такий час, коли я вдома. Тобто вдома я завжди, але для себе, не для чужих. Кожна людина має свої звички. Наприклад, я звик, щоб, коли я їм, біля мене сиділа кішка. Без кішки я не їстиму. Киць-киць-киць! Що ви скажете на мою кішку? Розумна, дуже розумна. Вона сама нічого не візьме — хай хоч золото лежить! Бачите, яка в неї шерсть? Що, ви не любите кішок? Упередження з хедера! Знаємо ці штуки! Не треба вам виправдуватись! Як ви п'єте чай, з молоком чи так? Я п'ю з молоком... Тпрусь! К лихій годині!.. Вона нічого так не любить, як молоко. Стоїть масло, вона не чіпає, а як побачить молоко, то мусить лизнути...
Ви ж знаєте, що я не люблю передмов, але тут я мушу вам сказати передмову. Я терпіти не можу, коли всміхаються. Сміятися можете скільки завгодно, але не всміха-тися... То як, пам'ятаєте все, що я вам розповів? Може, ви забули, — кажіть, не соромтеся. Трапляється, що і більші за вас теж часом забувають. Боюся, що змушений буду стисло повторити все з самого початку і дати вам витяг, короткий зміст.
У мене був товариш Пиня, він мав жінку Паю, і народилася в них дівчинка Роза. Мій товариш Пиня помер, а Пая лишилася вдовою. Я був до неї вхожий. І припала вона мені до душі, і я їй так само. Але ми про це з нею не говорили. Крилися цим. І отак проминули кращі роки. Тимчасом її донька, Роза, зросла, і я почав в'янути за нею. Нагодився парубійко Шапіро, добрий бухгалтер і гарний шахіст. Роза закохалася в нього. Я посварився з матір'ю і пішов геть з наміром, поки мого віку, не переступати більше їхнього порога. І я свого слова не додержав, другого дня прийшов і знову почав відвідувати їх, як і раніше, і виступав за свата, справляв весілля Рози з отим Шапіро, якому його принципали цілком довірили всі свої діла. Він підписував замість них векселі. А вони, заплутавшіїся в справах, втекли до Америки і залишили його з боргами. Він наклав на себе руки, а Роза лишилася вдовою. Маєте, отже, двох вдів. І так само, як її мати Пая — вдова номер один — лишилася після смерті мого товариша Пині з маленькою дитиною Розочкою, так само її дочка Роза — вдова номер два — лишилася після смерті Шапіро з маленькою дитиною Фанічкою, яка народилася через три місяці після його смерті. Ми всі троє любили Фанічку над усе в житті, і ми всі троє — я, Пая і Роза — віддалися цілком дитині, не мали часу думати про себе і про мій роман з вдовою номер два, з Розою, який тимчасом затягся, поки Фанічка виросте і стане дорослою. А коли Фанічка виросла і стала дорослою... Я вас попрошу, коли я вам розповідаю щось, щоб ви не заглядали в книжку. Це погана звичка. Краще слухайте, що розповідають, бо тут починається нова історія.
Ви можете на мене сказати, що хочете, але фанатиком, упертою людиною я ніколи не був. Я завжди йшов у ногу з часом. Я ніколи не відставав, не тягнув назад, як інші, що скаржаться на нове покоління з їх новими ідеями.
Терпіти не можу таких старих розумників з їх одвічною претензією: "Чому це яєчко хоче навчати курку?" "Хто старший — яєчко чи курка?.." Йолопи! Саме тому, що яєчко молодше, воно важливіше! Воно здібніше! Воно розумніше! Авжеж, треба нам, старшому поколінню, добре прислухатися, що вони, молода генерація, кажуть нам, {бо вони молоді, повні сил, вони вчаться, досліджують, рухають, знаходять, творять. А що ж? Так, як ви, запліснявілі розумники, що посідали на старих книжках і не хочете зрушити з місця?.. Гніваюсь я на них, на молодих, на нових, тільки за те, що вони заперечують нас зовсім, гребують нами, на глум беруть, кажуть на нас, що ми тільки йолопи й осли — ми навіть не осли, ми просто ніщо! Не існуємо, немає нас! Нема — і край!.. Уявіть собі, приходять до нас, до моїх двох вдів, хочу я сказати, і навіть не до моїх вдів, а до нашої Фанічки, до внучки, троє молодих жевжиків; студентики чи не студентики — чорт їх батька знає! Усі в чорних сорочках, не стрижуться, а хто вони — не кажуть. Гострі язички мають, і Карл Маркс — це їхній бог, не пророк Мойсей, а бог, сам бог! Ну, що ж, бог — нехай буде бог, життя за це віддавати не збираюся! А надто коли я сам теж недалекий від соціалістичних ідеалів, я сам теж знаю, що означає капітал, що таке пролетаріат, економічна боротьба тощо. А коли хочете знати, я сам теж... Не радійте, я не бундист, боронь боже, але не ликом шитий і поготів!
Отже, до нас щодня заходять оці три парубки, про яких я вам кажу. Одного звуть Фінкель, другого Бомштейн, третього Грузевич. А приходять вони до нас, як до себе додому, бо мої дві вдови, баба і мати, мають звичку, що коли до них хто приходить, вони не знають, де його посадовити, ладні віддати йому навіть душу, а надто ще таким трьом чудовим юнакам, з яких один напевно кандидат для Фанічки. Тобто вони всі троє кандидати, але ж трьох наречених вона не може мати, отже, мусить бути якийсь один. А тепер спробуйте вгадати, хто той один, коли про це і словом прохопитися не можна, — життям важиш! І спитати зась — бо в кого спитаєш? У матері? Що їм мати! Молода жінка з гарним обличчям, і вже! У баби? Що їм баба! Баба для них не більше як господиня, яка мусить подбати, щоб було що поїсти, випити, коли вони приходять, і не тільки їсти і пити, а жерти і жлуктати... Ну, а про мене годі й казати, бо що я для них? Тільки крісло біля столу і більше нічого. Хоч би коли-небудь слово вимовили до мене! Хіба що, коли їм потрібна дільниця на столі, цукерниця або часом сірничок, та й то — без просьби, без "будь ласка", тільки махнуть рукою по жий летці, неначе з німим розмовляють, або наблизять до вас губи, коли закурюєш цигарку.
