Знаменитий детектив Блюмквіст - Ліндгрен Астрід

Бо ж таки підозріло: доросла людина серед ночі вилазить у вікно! Якби в нього було чисте сумління, то він вийшов би сходами, як усі люди.

"Висновок номер один: він не хотів, аби хтось із хатніх чув, що він виходить, — мовив Калле сам до себе. — Висновок номер два: він вийшов, бо задумав щось непевне. Ой, ой, а я стою, як пень, і нічого не роблю!"

Калле натяг штани так швидко, що йому позаздрив би кожний пожежник. Він гайнув сходами якомога тихіше, палко прагнучи одного: аби тільки не почула мама.

Ось і повітка! Чому дядько Ейнар пішов саме сюди? О Боже, а що, як він хоче взяти якусь ломаку й замордувати когось?

Дядько Ейнар увижався вже Калле тим убивцею, що його він так довго шукав, містером Гайдом, що виходить на лихі вчинки, як тільки над містом заляже ніч.

Двері в повітці були прочинені. Але дядька Ейнара не було. Калле розгублено оглянувся. Зненацька він завважив темну постать, що швидко віддалялася. Ось вона завернула за ріг і зникла.

Калле стрепенувся й кинувсь навздогін. Швидше, поки не сталося лиха! Та враз він подумав: а що, властиво, він може зробити? Що він скаже дядькові Ейнарові, коли наздожене його? А раптом той уб'є його? Може, піти в поліцію? Але ж туди не підеш так просто й не скажеш: "Той чоловік лазить уночі крізь вікно. Арештуйте його!" Нема ж такого закону, що забороняв би лазити вночі крізь вікно, як комусь заманеться. Та й відмикачку теж, мабуть, не заборонено мати. Ні, в поліції тільки знімуть його на глузи!

Однак стривай — де ж дядько Ейнар? Калле загубив його. Той наче крізь землю провалився. Ну, то не треба й клопотатися! Тільки, звісно, шкода, що загубився слід. Хоч Калле й не намірявся відверто виступити проти дядька Ейнара, а все ж як детектив він зобов'язаний був піти за ним назирці й прослідкувати, що той робитиме. Бути нечутним, непомітним свідком, що колись підведеться й скаже: "Панове судді! Людина, що сидить нині на лаві підсудних, уночі на двадцяте липня вилізла у вікно з верхнього поверху будинку пекаря Лісандера, спустилася пожежною драбиною, рушила до повітки з городнім причандаллям того ж таки пекаря, а тоді…" Ото ж бо й воно! Що він тоді зробив? Цього Калле ніколи не годен буде сказати, бо дядько Ейнар зник.

Пригнічений Калле вернувся назад. На розі вулиці стояв поліцай Б'єрк.

— Ти чого вештаєшся серед ночі? — спитав він.

— Ви не бачили, сюди не йшов чоловік? — схвильовано спитав Калле.

— Чоловік? Ні. Крім тебе, я нікого не бачив. Ну, гайда спати! Я б залюбки й сам пішов, якби міг.

Калле рушив далі. Не бачив нікого! Дідько його знає, що ті поліцаї бачать! Навіть якби пройшла ціла футбольна команда, вони б не помітили! Хоч для Б'єрка Калле ладен був зробити виняток. Він усе ж таки кращий за інших поліцаїв. Але сказав же: "Гайда спати!" Чувано таке? Єдиного, хто щось та бачить, поліцай офіційно посилає спати! Не дивно, що й стільки злочинів стається! Але тепер справді нема іншої ради, тільки йти спати. Калле так і зробив.

Другого Дня в цирку "Калотан" знову було тренування.

— А дядько Ейнар ще не встав? — спитав Калле в Єви-Лотти.

— Не знаю, — відповіла Єва-Лотта, — та й не хочу знати. Хоч би до полудня не розплющував своїх баньок, щоб Тусе трохи заспокоїлась.

Проте дядько Ейнар не загаявся. Він приніс чималий пакунок шоколадних цукерків і кинув його Єві-Лотті.

— Може, циркова зірка хоче підживитися?

Єва-Лотта завзято боролася сама з собою. Щоправда, вона любила шоколадні цукерки, але ж солідарність із Тусе вимагала кинути пакуночок назад і спокійно сказати: "Дякую, не хочу!" Єва-Лотта зважила в руці пакунок. Ні, не легко було виявляти гордощі. А що, як узяти один цукерок, а решту вернути? А тоді дати Тусе цілу салаку? Ні, мабуть, негарно.

Та Єва-Лотта так довго вагалася, що пропустила нагоду зробити широкий жест. Дядько Ейнар став на руки, а віддати пакунок із цукерками людині, що стоїть на руках, не так і легко. Тож Єва-Лотта залишила пакунок у себе, хоч добре розуміла, що це означає замирення. Вона пообіцяла собі дати Тусе дві салаки й надалі ставитись до дядька Ейнара чемно, але холодно.

— Хіба в мене погано виходить? — спитав дядько Ейнар, знову ставши на ноги. — Не знайдеться місця й для мене в цирку "Калотан", ні?

— Ні, дорослих ми не беремо, — заявив директор Андерс.

— Ніхто мені не співчуває, — зітхнув дядько Ейнар. — Що ти скажеш, Калле, хіба ж не жорстоко зі мною поводяться, га?

Та Калле не чув його слів. Він заворожено дивився на якусь річ, що випала дядькові Ейнарові з кишені, як той ходив на руках. Відмикачка! Он вона лежить у траві… Треба тільки нахилитися… Однак він стримався.

— Жорстоко? Чого? — мовив Калле й наступив ногою на відмикачку.

— Отже, не хочете, щоб я грався з вами, — поскаржився дядько Ейнар.

— Знову своєї, — мовила Єва-Лотта.

Калле радів, що на нього ніхто не дивився. Він відчував під босою ногою відмикачку. Тепер лишилося тільки підняти її і сказати дядькові Ейнарові:

— Нате, ось ви загубили!

Але на таке він не здобувся. Натомість непомітно сховав відмикачку до своєї кишені.

— На свої місця! — вигукнув директор цирку, і Калле стрибнув на дошку гойдалки.

Тяжке життя в циркового артиста! Проби й знову проби! Немилосердно пече липневе сонце, і піт дзюрком тече з "Трьох відчайдушних" — найкращої скандинавської акробатичної трупи. Саме так Єва-Лотта назвала її в афішах, що були розклеєні на всіх сусідніх будинках.

— Чи не хочуть троє відчайдушних по булочці? У вікні пекарні з'явилося добродушне обличчя пекаря Лісандера. Він тримав деко зі свіжими булочками.

— Дякуємо, — мовили циркові артисти. — Може, потім? Голодні собаки краще гавкають.

— Я ще зроду не була така стомлена! — мовила Єва-Лотта.

Пакунок від цукерків давно вже був порожній, та й шлунок теж. І не диво, після стількох вправ!

— Авжеж, не завадило б трохи відпочити, — мовив Калле й витер з чола піт.

— Навіщо ж ви тоді вибрали мене директором, коли самі порядкуєте? — розсердився Андерс. — Нічого собі "відчайдушні"! Треба було написати в афішах — "ненажери".

— Голод не свій брат, — мовила Єва-Лотта й побігла до кухні по сік.

А коли пекар подав крізь вікно цілий пакунок свіжих булочок, то директор цирку тільки безнадійно зітхнув, хоч у душі й сам був радий. Він наминав дужче за інших. Дома в нього рідко бували булочки — надто багато випадало на них ротів. Щоправда, тато не раз казав: "Ось я вас зараз пригощу". Але пригощав не булочками, а різками. А що Андерс уже досхочу наївся тих ласощів, то й намагався якнайменше бувати вдома. Йому більше подобалося в Калле і в Єви-Лотти.

— Гарного ти маєш тата, — мовив Андерс, смачно кусаючи булочку.

— Найкращого з усіх, — погодилась Єва-Лотта. — А який він веселий! І страх любить, щоб усюди був лад. Мама каже, що вже стомилася від нього. Тато не зносить філіжанок з відбитими вушками. Каже, що мама, я і Фріда тільки те й робимо, що товчемо від них вушка. Вчора він пішов і купив два десятки нових філіжанок, а як приніс їх додому, то взяв молоток і рівненько повідбивав усі вушка. "Це, щоб ви не мали з ними клопоту", — каже. Мама так сміялася, що їй аж живіт заболів. — Єва-Лотта сягнула ще по одну булочку. — Але дядька Ейнара тато не любить, — додала вона.

— Може, він і йому вушка повідбиває? — зрадів Андерс.

— Хтозна. Тато каже, що, звісно, поважає родичів, та коли мамині кузени, тітки, дядьки або ще якісь там свояки товчуться в нас, то він волів би опинитися десь у самітній камері якнайдалі звідси.

— Мені здається, що дядькові Ейнарові більше пасувала б камера, — швидко мовив Калле.

— Аякже, — зауважив Андерс, — ти, звісно, ви-нюшив, що дядько Ейнар півсвіту вирізав, га?

— Глузуй чи не глузуй, а вже що я знаю, те знаю!

Андерс і Єва-Лотта зареготали.

"А що, власне, я знаю? — міркував Калле згодом, коли скінчилося тренування. — Знаю тільки те, що нічогісінько не знаю".

Він посмутнів. Та раптом згадав про відмикачку і мало не застрибав з радощів. Він має в кишені відмикачку, і її не завадило б випробувати на чомусь! Замкнених дверей — ось чого йому було треба. А чому б не випробувати її на тих дверях, які відмикав дядько Ейнар? На дверях до підземелля в зруйнованому замку!

Калле довго не розмірковував. Побіг вулицями, боячись зустріти когось знайомого, що напроситься йти з ним. А коли досяг пагорба, то так помчав звивистою стежкою, що, опинившись нарешті перед замкненими дверима, аж мусив хвильку відсапнутись. Рука його ледь тремтіла, як він стромляв відмикачку в шпарку на ключ. Чи пощастить відчинити двері?

Спершу здавалося, що не пощастить. Та подлубавшись трохи, Калле відчув, що замок подався! Он як просто! Він, Калле Блюмквіст, відчинив двері відмикачкою! Двері зарипіли на залізних завісах. Хвилину Калле вагався. Якось моторошно було спускатися самому в темне підземелля. Та й прийшов він сюди тільки випробувати відмикачку. Але як уже вхід вільний, то треба дурному бути, щоб ще раз не спуститися вниз. І Калле рушив сходами, пишаючись, що він єдиний у місті має таку можливість. Треба буде ще раз підписатися на мурі. І як справді він, Андерс і Єва-Лотта колись прийдуть сюди, то він їм покаже, що підписався двічі, отже, й побував тут двічі.

Та що це? На мурі немає ніяких підписів! Усе закреслено товстими рисками, так щоб ніхто не зміг прочитати.

— От тобі й на! — мовив Калле вголос.

Може, тут живе якийсь старезний привид, що йому не подобаються написи на мурах, і він ходить та закреслює їх? Калле здригнувся. Але ж хіба привиди мають олівці? Ні, навряд чи мають. А все ж хтось підписи закреслив!

— Як це я відразу не здогадався? — прошепотів Калле. — Дядько Ейнар! Звісно ж!

Він-бо тоді не хотів, щоб вони писали свої прізвища, а тепер узяв і закреслив їх. Усе зрозуміло, дядько Ейнар не хоче, аби хтось, випадково зайшовши до підземелля, дізнався, що вони тут були. Та коли ж він устиг? Адже як вони тоді виходили, підписи напевне не були закреслені.

— Ну й дурний же я! — вигукнув Калле. — Таж уночі!

Дядько Ейнар цієї ночі ходив до замку. Того він і купив ліхтарика. Та чи справді він стільки клопотався, аби лиш затерти їхні прізвища на мурі? Навряд. Чого ж тоді він заходив до повітки з городнім причандаллям? По олівець, чи що? Калле глузливо посміхнувся. Потім оглянувся, чи не зосталося ще якогось сліду, що дядько Ейнар таки був тут.