Капелюх із риб'ячої шкіри - Павич Милорад

Туга тривала вперто й довго, як хвороба, і Аркадій закинув роботу в монетному дворі.

— Cras, eras, semper eras,— шепотів він.

Він повернувся нарешті з родиною до Медіани, відчув, що душа не має ваги, що вона не може впасти, як камінь, коли його випустиш з руки, ані злетіти, як спис, коли його спрямовано у небо. Він не знав, що робити зі своєю душею. Час від часу йшов до річки, що текла біля Наісуса, і чекав, коли о четвертій пополудні вітер на мить зупиняв воду. Тут він сумував, потому в нього починала боліти голова, трохи раніше, ніж болота й моквини розливали запах померлих трав. Він узяв одну з отих монеток з Микаїниним лицем і розколов її навпіл, щоб Микаїна могла послугуватися нею на тім світі, бо те, що тут розбите, на тім світі ціле. Отак Микаїна й у смерті могла знати, що Аркадій її чекає.

Змучений та напівзнищений відчаєм він одного вечора відчув, що настає "його ніч", як сказала б Микаїна. Ніч його очищення. І він відразу знав, як її використає. Була осінь. Він дивився, як листя перед ним падає, і чув, як те саме листя, падаючи, шелестить за його спиною. Він знову був на перехресті і знову молився Гекаті, богині Місяця:

— Я боюся порожніх садів, загублених у моєму серці, до яких не знаю дороги. Бо не вибираю птахів, що до них злітатимуться, і мої почуття стають старшими від мене, вони поринають у минуле, і я не маю влади їх утримати...

Тоді йому відкрилося, що з усього в людині найскоріше старіє піт, а найповільніше старіє душа. Його душа була принаймні на десять років молодшою від його тіла. Йому було п'ятдесят, а душі все ще близько сорока років. Для неї все ще були живі ті, хто для нього вже давно помер. Його душа все ще не знала, що Микаїни немає. І тоді зненацька Аркадій почав ставитися до Микаїни, наче до живої. Він почав її ненавидіти. Через своє нещасливе життя, через свою полишену роботу, через спустошене вогнище. Завдяки тій ненависті одного ранку він вирвався зі своєї туги, наче з хвороби, наче із зимової сплячки. Зміцнілий, майже радісний, він звернув увагу на довколишніх, на свою жінку, побачив її зміненою, майже незнайомою, побіг подивитися на дочку.

На порозі її кімнатки він скам'янів. Кімната була заповнена чорним волоссям. Під цим волоссям, як під шатром, стояла навколішки жіноча фігура, склавши долоні у вигляді черепашки. На голові в неї був капелюх з риб'ячої шкіри, а на стіні перед нею висів дерев'яний ключ. Аркадій зойкнув, розсунув волосся і під ним побачив свою дочку Флацилу.

— Складені руки — це те слово, яке ми забули,— промовила вона до нього і посміхнулась. Флацила пильно дивилася на метелика, який пурхав над Аркадієвим плечем, наче пасмо проміння.

Батько розвів її долоні. На них лежав клубок червоної вовни. Флацила повільно розмотувала його під батьковим поглядом і нарешті, коли всі нитки було розмотано, показала Аркадію сім монеток, які Микаїна ховала у своєму клубочку. Тих монеток, які він відливав, карбуючи образ свого кохання на грошах римського царства.

Було їх шість мідних та одна дрібна срібна. З викарбуваним написом, де їх відлито.

[1] Від лат. limes — межа, кордон; межа між окремими ділянками землі, відведеними для громадян однієї громади. У часи Римської імперії — укріплений кордон держави, який охоронявся легіонерами. (Прим. перекл.)