Селяни - Реймонт Владислав

Він міцно взяв себе в руки, наче стягнув серце залізним обручем, та хоч тримав його міцно, не спускав з прив'язі, але дедалі частіше дух його знемагав від зусиль і дедалі частіше хотілося махнути рукою на все, покластися на долю. Чи буде вона до нього ласкава, чи жорстока,— все одно, жити йому надокучило, смуток його точив, глибокий смуток, що, мов яструб, вп'явся пазурами в серце, гриз його й шматував.

Тяжко йому було в цьому ярмі, нудно, тісно й душно, мов спутаному коневі в загорожі, мов собаці на ланцюгу, і мов... та й не сказати, як тяжко!

Він був схожий на могутнє дерево, зломлене бурею, що, приречене на загибель, засихає серед квітучого саду.

Навколо жили люди, було село, життя клекотіло звичайним глибинним кипінням, котилося, наче буйні води, розливалося завжди однаковим бурхливим, живим потоком. Ліпці жили звичайним повсякденним життям. У Вахніків справили хрестини, у Клембів — заручини, хоча й без музики, але погуляли, наскільки можна в піст. Потім умер хтось,— здається, той самий Бартек, якого восени зятьок так побив, що він з того часу все хирів, кректав і нарешті вирушив до прабатька Авраама. Потім Ягустинка знову подала позов на своїх дітей, які її вигнали й не хотіли годувати. Траплялися й інші події; майже в кожній хаті відбувалося щось нове; отже, людям було про що поговорити, з чого посміятися чи посумувати. Довгими зимовими вечорами жінки гуртом збиралися по хатах прясти — і скільки там сміху було, боже, скільки забав, розмов, жартів, аж на вулиці чути було веселий гамір.

А скільки було скрізь сварок, примирень, заручин, залицянь, побачень у садках, метушні, бійок, веселої балаканини. Село нагадувало комашник або бджолиний вулик — аж гуло по хатах.

Кожен жив по-своєму, як йому до смаку було, як зручніше, і всі жили, як господь бог наказав.

Хто бідував, поневірявся, клопотався, а хто веселився з друзями та чарками видзвонював. Хто чванився і намагався бути вищим від усіх, хто до дівчат залицявся, хто хворів і ксьондза дожидав, хто вигрівався на теплій печі, хто радів, хто сумував, а хто не знав ні радості, ні горя, і всі жили гамірним, повним життям, віддавали йому всі сили, всю душу.

Тільки він, Антек, був наче поза селом, поза людьми і почував себе, мов лякливий, чужий, голодний птах, який хоч і літає навколо освітлених вікон, хоч і мріє про засіки, повні зерна, і радий би від щирого серця залетіти до людей, а не залітає — лише кружляє, заглядає, прислухається, сумує, тужить, а не залітає.

"Хіба тільки господь змінить що-небудь на краще!"

Але він ще й думати боявся про таку зміну.

Якось, за кілька днів до різдва, зустрівся він вранці з ковалем, хотів був обминути його, але той заступив дорогу, перший простяг йому руку й мовив м'яко, ніби з жалем:

— Я думав, ти прийдеш до мене, як до свого... Я б порадив що-небудь, допоміг, хоча і в мене через вінця не переливається...

— Міг би й сам прийти й допомогти!

— Глядіть на нього, ще я перший маю напрохуватись, щоб ти мене вигнав, як Юзьку...

— Звичайно, у кого не болить, той не поспішає.

— Не болить! Нас з тобою однаково скривдили, отже, й біль у нас один.

— Не бреши в живі очі, думаєш, на дурня натрапив?

— Бог мені свідок, чисту правду кажу.

— Ох, і лис ти, паскудо! Бігає, рознюхує, крутиться, хвостом слід замітає, щоб і духу його ніхто не почув та за шкоду не дав як слід!

— Бачу, ти на мене гніваєшся за те, що я на весіллі був! Правда, був, не відрікаюсь. Не міг я не піти, сам ксьондз мене умовляв і наказував іти, щоб гріха з цього не вийшло, бо це великий гріх — дітям з батьком сваритися.

— Виходить, тебе ксьондз намовив? Іншому кому розкажи,— може, й повірить. Обдираєш ти старого за це приятелювання, як тільки можеш, ніколи з порожніми руками від нього не йдеш.

— Тільки дурень не бере, як йому дають. Але я йому проти тебе нічого не кажу — нехай усе село скаже, спитай хоч у Ягустинки, вона завжди там, у старого... Я навіть казав йому, щоб він помирився з тобою... Ось побачиш, він це зробить... Все налагодиться.

— Із собаками змовляйся, а не зі мною, чуєш! Я в тебе не питав, чи мені воювати з батьком, то ти й мирити нас не будеш. Дивіться, який друг! Ти б нас помирив для того тільки, щоб останній кожух з плечей у мене стягти... Ще раз тобі кажу: забудь про мене і з моєї дороги йди геть, бо як мене колись злість візьме, я твої руді кучері пообриваю і ребра помацаю; не допоможуть тобі й стражники, хоч ти з ними приятелюєш! Запам'ятай це собі!

Він одвернувся й пішов далі, не оглянувшись навіть на коваля, який, роззявивши рота, закляк посеред дороги.

"Шахрай проклятий, із старим заодно та й ще до мене з дружбою своєю підлазить, а обох нас пустив би з торбами, якби тільки міг".

Антек довго не міг заспокоїтись після цієї зустрічі, до того ж йому в той день не щастило з самого ранку: щойно почав тесати дерево, як сокира натрапила на сук і пощербилась, а потім, близько полудня, йому придушило колодою ногу,— ще добре, що не зламало, але він мусив скидати чобіт і прикладати лід, бо нога напухла й дуже боліла... А до того ж і Матеуш сьогодні був лютий як собака, з усіма сварився, гримав, підганяв, усе йому було не так, а з Антеком він помітно шукав сутички, так що мало не дійшло до бійки.

Так уже сьогодні все невдало складалось, що навіть і крупи, про яку йому Ганка щодня нагадувала, Франек не змолов, відмовляючись тим, що йому ніколи.

Вдома теж було негаразд. Ганка ходила засмучена, заплакана, бо Петрусь горів, наче у вогні. Довелося покликати Ягустинку, щоб вона хлопця окурила й зміряла, бо йому було зовсім погано.

Ягустинка прийшла саме коли вони вечеряли, сіла біля печі і крадькома оглядала хату. Їй, видно, дуже хотілося поговорити, але Антек і Ганка відповідали їй неохоче, і вона зараз же почала оглядати хлопчика й лікувати по-своєму.

— Піду до млина, нагадаю, бо інакше Франек і сьогодні не зробить,— сказав Антек, беручись за шапку.

— Може, батько піде засипле?

— Ні, я сам піду, тоді він вже напевно зробить!

Антек хутко вийшов. Він був лихий, схвильований, щось у ньому тріпотіло, мов од вітру, і вдома все його дратувало, а найбільше злодійкуваті очі Ягустинки, які ніби обмацували все.

Вечір був тихий, неморозний, зранку помітно потепліло. Окремі зірки де-не-де миготіли у вишині, наче крізь прозору завісу. З лісу віяв вітер, а за ним линув глухий, далекий шум, як це буває перед зміною погоди. Голосно гавкали собаки в селі, щохвилини на дорозі здіймалася біла курява, яка осипалася з дерев. Дим стелився низько, повітря було вологе, пронизливе.

На млині, як завжди перед святом, зібралося багато людей. Ті, чиє зерно вже мололи, чекали біля ґанку, решта сиділа в комірчині Франека, а посеред гурту Матеуш розповідав щось, мабуть, цікаве, бо слухачі щохвилини перебивали його сміхом.

Антек відступив, побачивши це з порога, і пішов на млин шукати Франека.

— Він там на греблі з Магдою, знаєш, з тією, яку органіст вигнав.

— Мельник сказав, що прожене його, якщо хоч раз зустріне дівку в млині. Адже вона просиджувала тут цілі ночі, куди ж їй діватися, бідоласі? — пояснив Антекові хтось із чоловіків.

— За ким хлопець навесні ганяє, від того взимку тікає! — із сміхом додав інший.

Антек присів під циліндром, у якому мололи борошно найкращого гатунку, просто навпроти відчинених дверей у комірчині. Звідси йому видно було спину Матеуша й нахилені до нього голови чоловіків, які уважно слухали. Він міг би навіть чути все, що там казали, бо сидів близько, але заважав гуркіт млина, та й сам він не хотів слухати.

Він приліг на мішках і задрімав від утоми.

Млин торохтів без упину і весь час двигтів. Колеса стукотіли так голосно, наче сто жінок шмагали білизну праниками. А вода з дзюрчанням котилася з коліс, розбивалася на кипуче шумовиння, на білі скалки і з ревом спадала в річку.

Антек близько години марно чекав Франека і нарешті встав, щоб пошукати його в дворі і водночас трохи відсвіжитися, бо його хилило на сон. Він пройшов мимо комірчини і вже взявся був за клямку, але раптом зупинився, почувши слова Матеуша:

— ...Старий сам кип'ятить для неї молоко, чай і подає в постіль. Кажуть, навіть сам корів доїть і разом з Ягустинкою по господарству порається, аби тільки Ягна ручки свої не забруднила... І ще кажуть, наче він купив у місті нічний горщок, щоб вона не застудилась, виходячи за клуню...

Гримнув оглушливий сміх, жарти посипалися градом. Антек, сам не знаючи навіщо, повернувся назад, повалився на мішки і бездумно задивився на довгу, червону смугу світла, яка падала з відчинених дверей комірчини. Він не чув нічого, гуркіт приглушував слова, млин двигтів, борошняний пил сірим туманом оповивав жорна, лампочки біля стелі жовтіли крізь цю куряву, мов очі причаєної кицьки, і раз у раз хиталися на шнурах.

Нарешті Антек не стерпів: устав, навшпиньки підкрався до самісіньких дверей і став підслухувати.

— ...Вона все йому пояснила,— казав Матеуш.— Наче вона якось похапцем перелазила через тин... і через те, значить... А Домінікова підтвердила, що, мовляв, це часто з дівчатами трапляється, що і з нею те ж саме було замолоду... Кожна тепер може звалити провину на гострі кілки перелазу! А старий баран повірив. Такий розумник — і повірив!

Всі аж лягали від реготу, сміялися так, що чути було в усьому млині.

Антек присунувся ближче, він уже стояв майже на порозі, блідий, як мрець, стиснувши кулаки, нахилившись уперед, наче готуючись до стрибка.

— А що про Антека говорили,— почав знову Матеуш, коли всі насміялися досхочу,— наче вони з Ягусею кохалися, то це брехня, я напевно знаю! Я на власні вуха чув, як він скиглив біля її дверей, мов пес, аж вона його мітлою мусила гнати. Причепився він до неї, мов реп'ях до собачого хвоста, та вона його проганяла.

— От як! А на селі інакше казали,— зауважив хтось.

— Неправда! Не раз я в неї у спальні бував, не раз вона мені на нього скаржилась!

— Брешеш, як собака! — крикнув Антек, переступаючи поріг. Матеуш умить схопився й кинувся на нього, але раніш ніж він встиг що-небудь зміркувати, Антек, як вовк, підскочив перший, стиснув його однією рукою за горло, придушив так, що тому й дух перехопило, а другою схопив за пояс, здійняв у повітря, ногою відчинив двері, бігцем поніс за тартак, де над водою була загорожа, і жбурнув у річку з такою силою, що чотири жердини переломились, мов соломинки, і Матеуш снопом шубовснув у воду.

Зчинилася метушня, розпачливі крики — річка в цьому місці була глибока й бистра.