Селяни - Реймонт Владислав

З-за млина з'явилась і Ганка. Тартак зупинили і всі пішли обідати до млина. Антек пройшов у комірку мельникового наймита, з яким він приятелював і не одну пляшку випив разом. Він уже більше не тікав від людей, не обминав їх, але дивився на них такими очима, що вони самі його уникали.

Задуха в комірці стояла така, що ледве можна було дихати, а чоловіки сиділи в кожухах і весело розмовляли. Це все були жителі дальніх сіл, які привезли зерно до млина й чекали, поки його змелють. Вони раз у раз підкладали торф до розжевреної, аж червоної пічечки, палили цигарки, наповнюючи комірку тютюновим димом, і розмовляли.

Антек сів під вікном на якихось мішках, поставив між колін горщик і жадібно уминав капусту з горохом, потім картопляні кльоцки з молоком. А Ганка присіла поруч і з ніжністю вдивлялася в нього. Він дуже схуд, якось потемнів, і від роботи на морозі обличчя його лущилось, але, незважаючи на це, здавався Ганці вродливішим за всіх на світі. Він і справді був гарний — високий, стрункий, гнучкий, у поясі тонкий, у плечах широкий. Обличчя в нього було довгасте, худе, ніс яструбиний, очі великі, сіро-зелені, а брови — наче хто вуглиною провів риску по всьому чолу, майже від скроні до скроні, і коли він у хвилини гніву зводив їх докупи, то аж страшно ставало дивитися. Високе чоло до половини вкрите рівно підстриженим, темним, чорнявим волоссям. Вуса Антек голив, як і всі, і білі його зуби поблискували між червоними губами, мов разок перлин. Так, він був красень, і Ганка просто не могла на нього надивитися.

— Не міг хіба батько принести обід? Невже ти будеш щодня ходити таку далеч?

— Йому треба гній викидати з-під телиці... І мені хотілося самій віднести.

Ганка завжди так влаштовувала, щоб самій нести чоловікові обід, аби хоч подивитися на нього.

— Ну, як там у вас? — спитав він, доїдаючи обід.

— Та що там у нас? Нічого! Я вже цілий мішок вовни напряла і віднесла до органістихи п'ять мотків. Вона така задоволена! От тільки Петрусь чомусь кидається, нічого не їсть, гарячка в нього.

— Об'ївся — і все тут.

— Напевно, так... Янкель приходив, хотів гусей купити.

— Продаси?

— Еге, а весною що — купуватиму?

— Ну, як хочеш, так і роби,— справа твоя.

— А у Вахніків знову бійка була, навіть за ксьондзом посилали, щоб він їх розборонив. А в Пачесів, кажуть, теля морквою вдавилося.

— Та що мені до цього? — нетерпляче пробурчав Антек.

— Органіст парафію об'їжджає,— мовила Ганка через хвилину, вже трохи несміливо.

— Що ж ти йому дала?

— Два пучки чесаного льону й чотири яйця. Казав, що як нам треба буде, дасть віз вівсяної соломи, а гроші почекає до літа чи дасть на відробіток. Та я не взяла,— навіщо нам у нього брати,— адже нам ще з батька належить солома, ми ж узяли тільки два вози, а скільки моргів засіяли...

— Не піду я батькові нагадувати, і ти не смій! Візьми в органіста на відробіток. А не хочеш, останню телицю продамо: у батька я, поки живий, нічого просити не стану, розумієш?

— Розумію. В органіста взяти...

— А може, я зароблю стільки, що нам вистачить... Та не реви ти на людях!

— Та я не плачу, ні... Ти візьми в мельника з півкорця ячменю на крупу, дешевше вийде, ніж готову купувати.

— Добре, скажу йому сьогодні і як-небудь залишусь на вечір і змелю.

Ганка пішла, а він ще посидів, курячи цигарку і не втручаючись у розмови чоловіків. Вони говорили про брата поміщика з Волі.

— Яцеком його звали, я його добре знав,— сказав Бартек, який саме зайшов у комірку.

— То ви, мабуть, знаєте і те, що він повернувся з чужих країв?

— Ні, не знаю. Я думав, він давно помер!

— Живий, тижнів зо два тому приїхав.

— Еге, повернувся, але кажуть, він трохи несповна розуму. В маєтку жити не хоче, до лісника переїхав, сам усе для себе робить — і їсти варить, і навіть одежу лагодить, аж дивно всім стає, а вечорами на скрипці грає. Не раз бачили його із скрипкою, як він блукає по дорогах. І на кладовище ходить, на могилках там сидить і грає!

— Кажуть, він по селах ходить і всіх розпитує, чи не знають якогось Кубу.

— Кубу? Не одну собаку Лискою звуть.

— Прізвища не каже, а шукає якогось Кубу, бо той, мовляв, його з бою на плечах виніс і від смерті врятував!

— Був у нас наймит Куба, що з панами колись у лісі ховався. Та помер він! — зауважив Антек і підвівся, бо Матеуш уже горлав за стіною:

— Виходьте! До вечора, чи що, будете полуднувати. Антека це так розлютило, що він вибіг з комірки й гукнув:

— Не горлай, як дурень, і так чуємо!

— М'яса нажерся, то тепер криком черево своє полегшує,— підтримав його Бартек.

— Ні, це він горлає, аби перед мельником вислужитися! — докинув хтось із дядьків.

— За обідом відсиджуються, розмови ведуть, господарів із себе вдають, паскуди, а штанів цілих немає,— бурчав Матеуш.

— Чули, Антонію? Це він на вас натякає!

— Заткни пельку й тримай язика за зубами, бо коли б я тобі його не вкоротив! А про господарів помовч! — гримнув Антек, готовий уже на все.

Матеуш замовк, та поглядав скоса і вже цілий день слова нікому не сказав. Він пильно стежив за роботою Антека, підстерігав кожен його крок, але не міг ні до чого причепитися, бо Антек працював так добре, що це помітив навіть мельник, який приходив сюди разів зо два на день, і при першій же тижневій виплаті добавив йому цілих три злотих.

Матеуш казився, наскакував на мельника, але той йому сказав:

— А для мене і ти добрий, і він,— кожен добрий, хто справно працює.

— Це ви тільки мені на злість йому прибавили!

— Прибавив, бо він працює так, як і Бартек, а може, й краще. Я — справедлива людина; отож, нехай кожен про це знає.

— От покину все під три чорти — ставайте тоді самі на роботу! — пригрозив Матеуш.

— Що ж, кидай, пошукай булок, коли тобі хліб не до смаку. Підеш, на твоєму місці працюватиме Борина, та ще й за чотири злотих на день,— відповів мельник з усмішкою. Він усе робив з таким розрахунком, щоб мати дешевшого робітника.

Матеуш одразу зміркував, що мельник не поступиться і не дасть себе залякати, і більше не наполягав. Він глибоко затаїв злобу на Антека, хоча вона пекла йому серце, але до інших робітників почав ставитися м'якше й поблажливіше. Це відразу всі помітили, і Бартек, плюнувши, сказав товаришам:

— От дурень! Мов той пес, що спробував за чобіт укусити, а як дали йому в зуби, то він тепер до цього чобота лащиться! Думав, мабуть, що повік ціпком розмахуватиме, а його так само, як і всякого іншого, проженуть, нехай тільки знайдеться хтось кращий; це вже в багачів такий звичай.

Антекові було все одно: він не радів прибавці, не дуже його тішило й те, що Матеуш присмирнів та що на селі тепер з нього сміються. Його все це обходило так, як торішній сніг, а може, навіть і менше. Він працював не заради грошей — гроші тільки Ганку тішили,— а тому, що йому так подобалось; а схотів би на печі лежати, то й лежав би, хоч і не знати, що сталося б.

Робота його захоплювала, він знаходив у ній забуття і робив, мов той запряжений кінь, якого хоч і не підганяють, а він все бігає навколо, аж поки його не зупинять.

Так у важкій, невтомній праці минав день за днем, тиждень за тижнем, до самих святок. І поволі душа його заспокоїлась, наче затягнулась льодом. Він тепер зовсім не схожий був на колишнього Антека, і люди дивувалися й по-різному пояснювали це. Але спокій його був тільки зовнішній, поверховий. На серці в Антека було зовсім інакше — так глибокі бистрі води, коли скує їх мороз і засипле сніг, все шумлять і клекочуть у глибині, і ніхто не знає, коли вони розламають кригу й вийдуть з берегів. Так було і з Антеком. Він тяжко працював, гроші, всі до останнього мідяка, віддавав жінці, вечорами сидів удома, був, як ніколи, ласкавий, тихий, спокійний, грався з дітьми, допомагав Ганці по хазяйству, ніхто від нього лихого слова не чув, він ні на що не скаржився і, здавалось, забув про всі свої кривди. Не обманув він усім тим тільки Ганчиного серця. Звісно, вона раділа, що Антек так змінився, й палко дякувала за це богу, а сама годила чоловікові, як тільки могла, дивилася йому в очі, намагаючись вгадати кожне його бажання, була йому найвідданішою, найтурботливішою служницею. Але часто ловила вона його смутний погляд, часто з тривогою підслуховувала тихі зітхання, і тоді руки в неї опускались і з завмерлим серцем вона оглядалася навколо, намагаючись вгадати, звідки прийде лихо. Вона добре відчувала, що в душі Антека зріє щось страшне, щось таке, що він з усієї сили стримує, а воно тільки на час притаїлося і точить, точить йому серце.

Антек ніколи жодним словом не натякнув, добре йому чи погано. З роботи приходив додому, вставав удосвіта, тільки-но продзвонять до утрені. Щодня, проходячи повз освітлений костьол, він зупинявся біля паперті послухати орган — широкі і водночас тихі звуки, що проникали в душу й наче народжувалися з морозяного повітря, з передсвітанкової тиші. Здавалось, це дзвенять мідні зорі, льодове сповиття чи змерзла земля тоскно, гірко мріє у своєму тяжкому й довгому зимовому сні.

Послухавши, Антек ішов далі, прискорюючи кроки,— він не хотів, щоб люди побачили, що він слухає музику. Ішов він завжди другим берегом ставу, дальшою дорогою, аби тільки не проходити мимо батькової хати, не зустріти нікого.

Нікого!

Через те він і в неділю завжди сидів удома. На всі прохання Ганки піти з нею до костьолу, відповідь завжди була одна: ні й ні. Він боявся зустрічі з Ягною, він добре знав, що не витримає, не зможе себе побороти.

До того ж Антек знав і від Бартека, з яким устиг заприятелювати, та й сам відчував, що село досі цікавиться ним, що його підстерігають, стежать за кожним його кроком, наче він злодій, наче всі змовилися проти нього! Не раз помічав він очі, що стежили за ним з-за рогу, не раз почував на собі зацікавлені, жадібні погляди, які раді були, здається, сягнути до самого дна його душі, побачити її всю наскрізь, витягти з неї назовні кожну думку. Ці погляди свердлили йому душу, завдавали лютого болю.

— Не прогризете, мерзенні, не прогризете! — шепотів він з ненавистю, і дедалі дужче зростала в ньому лють, дедалі впертіше він уникав людей.

— Не треба мені нікого. Я з самим собою так приятелюю, що вже нічого з собою вдіяти не можу,— сказав він раз Клембові, коли той дорікнув, чому він ніколи не заходить до них.

І Антек сказав правду, що нічого з собою зробити не може.